76. Теоретичні моделі суспільного прогресу.

Ряд ми­с­ли­те­лів (Ж. Кон­до­р­се, А.­К­.­Сен-­Си­мон, Г.Спе­н­сер та ін.) бу­ли впе­в­не­ні в на­яв­но­с­ті про­гре­су в су­с­пі­ль­с­т­ві і вба­ча­ли йо­го кри­те­рій в роз­ви­т­ку на­у­ки та ро­зу­му, в по­кра­щан­ні зви­ча­їв. Ін­ші (М.К.Ми­хай­лов­сь­кий, П.Л.Ла­в­ров) ро­би­ли ак­цент на су­б'єк­ти­в­них сто­ро­нах про­гре­су, по­в'я­зу­ю­чи йо­го з утве­р­джен­ням іде­а­лів іс­ти­ни і спра­ве­д­ли­во­с­ті. Бу­ла ви­сло­в­ле­на ду­м­ка що­до хи­б­но­с­ті са­мої ідеї про­гре­су (Ф.Ні­ц­ше, С.Л.Франк), про мі­фо­тво­р­чість як ос­но­ву кон­це­п­цій про­гре­су (А.­Ка­мю). Ба­га­то фі­ло­со­фів по­в'я­зу­ва­ли про­грес в ос­но­в­но­му з ду­хо­в­ни­ми фа­к­то­ра­ми роз­ви­т­ку су­с­пі­ль­с­т­ва, із зро­с­тан­ням ві­ри в ко­ж­ній лю­ди­ні, із гу­ма­ні­за­ці­єю між­люд­сь­ких від­но­син, змі­ц­нен­ням в сві­ті по­зи­цій іс­ти­ни, до­б­ра і кра­си. Від­по­ві­д­но, ре­грес ро­зу­мі­в­ся як рух у зво­ро­т­но­му на­пря­м­ку, як пе­ре­мо­га зла і не­спра­ве­д­ли­во­с­ті, роз'­єд­нан­ня лю­дей і під­ко­рен­ня їх якійсь зо­в­ні­ш­ній си­лі. По­нят­тя про­гре­су су­с­пі­ль­с­т­ва та іс­то­рії все бі­ль­ше по­в'я­зу­єть­ся з роз­ви­т­ком ті­ле­с­них та ду­хо­в­них ха­ра­к­те­ри­с­тик са­мої лю­ди­ни. Так, в яко­с­ті ін­те­г­ра­ль­них ха­ра­к­те­ри­с­тик про­гре­си­в­но­го роз­ви­т­ку су­с­пі­ль­с­т­ва і лю­ди­ни про­по­ну­ють­ся та­кі кри­те­рії, як се­ре­д­ня три­ва­лість жит­тя, рі­вень ма­те­рин­сь­кої та ди­тя­чої сме­р­т­но­с­ті, по­ка­з­ни­ки фі­зи­ч­но­го та ду­ше­в­но­го здо­ро­в’я, по­чут­тя за­до­во­ле­но­с­ті жит­тям то­що. Про­те жит­тя лю­ди­ни і су­с­пі­ль­с­т­ва не по­ви­нно роз­гля­да­ти­ся тіль­ки як за­сіб до­ся­г­нен­ня бла­га для май­бу­т­ніх по­ко­лінь. Лю­ди­на і її су­час­на іс­то­рія — спра­в­ж­ня і єди­на ме­та су­с­пі­ль­с­т­ва, що на­дає смисл на­шо­му іс­ну­ван­ню і ви­зна­чає, у кі­н­це­во­му під­су­м­ку, по­нят­тя про­гре­су.

77. Проблема субстанції. Матеріалістичний та ідеалістичний монізм. Дуалізм.

Початкова (первісна) філософія намагається визначити першооснови буття. Навіть міфи Давньої Індії та Греції містять у собі відбитки цих пошуків. Представники іонійської філософії визначили словом “стохейон” все те, з чого складаються речі, а словом “архе” – те, з чого вони виникли. В той же час виникають суперечки між філософами, що саме становить стохейон і архе всього сущого: вода (Фалес), повітря (Анаксимен), вогонь (Геракліт), геометричні (Платон) або фізичні (Демокріт) атоми. Найближче до сучасного розуміння категорії “субстанція” був Анаксімандр, який визначив поняття “апейрон” як без якісну, безмежну, нескінченну матерію – першоречовину. В середньовічну добу поняття “субстанція” тлумачилось брутально – речовина, з якої складаються різноманітні одиничні речі. Середньовічне мислення припускало існування різноманітних субстанцій, які не перетворювались одна в одну. Актуального філософського змісту категорія субстанції набуває в філософії Нового часу, коли чітко визначається протиставлення матерії і духу як двох субстанціальних начал. В основі монізму лежить філософський принцип, згідно з яким все існуюче має єдине джерело свого виникнення і розвитку. Розрізняють матеріалістичний та ідеалістичний монізм. Згідно з першим, у світі немає нічого, крім матерії, що розвивається і рухається. На певному етапі свого розвитку вона породжує свідомість як вищу форму відображення дійсності, а також само відображення і самосвідомість (Демокріт, Бекон, Маркс). Ідеалістичний монізм проголошує духовне начало як основу і джерело всього сущого (Платон, Гегель). Дуалізм – філософський принцип, згідно з яким матеріальне і психічне начала абсолютно різні і незалежні одне від одного і складають дві субстанції (Декарт, Кант). Плюралісти вважають, що основу дійсності складає розмаїття автономних, діяльних духовних і матеріальних субстанцій (Анаксагор, Лейбніц).