70. Погляди в.І.Вернадського.

При Скоропадському був президентом академії наук України. Мислитель, гуманіст, академік. Досліджує історію землі в біохімічному руслі. Основою життя вважав існування бактерій. Сферу, де живуть всі ці організми, називав біосферою, яка є єдиним організмом. Разом з тим, Вернадський створює вчення про ноосферу. Ноосфера – це космічне явище, а не тільки планетарне. Вважав, що зростання свідомості, її рівня має найвизначальніше місце для суспільства: “Горе тому народу, серед якого не панує свідомість”.

Роз­гля­да­ю­чи люд­с­т­во як пла­не­та­р­но-гео­ло­гі­ч­ну си­лу, Ве­р­над­сь­кий об­ґру­н­то­ву­вав по­тре­бу ра­ці­о­на­ль­ної ре­гу­ля­ції си­с­те­ми "при­ро­да - су­с­пі­ль­с­т­во", те­о­рію пла­но­мі­р­но­го при­ро­до­ко­ри­с­ту­ван­ня, збе­ре­жен­ня та при­мно­жен­ня при­ро­д­них ре­сур­сів пла­не­ти, ко­н­т­ро­лю за їх ви­ко­ри­с­тан­ням, еко­ло­гі­ч­но­го ви­хо­ван­ня мо­ло­ді. Він був од­ним із тво­р­ців ан­тро­по­ко­с­мі­з­му - си­с­те­ми, в якій при­ро­д­но-­іс­то­ри­ч­на, при­ро­д­на (в ши­ро­ко­му ро­зу­мін­ні -ко­с­мі­ч­на) і со­ці­а­ль­но-­гу­ма­ні­с­ти­ч­на тра­ди­ції роз­ви­т­ку на­у­ки зли­ва­ють­ся в єди­не ці­ле. Біо­сфе­ра є сфе­рою жит­тя, тоб­то ча­с­ти­ною Зе­м­лі, за­по­в­не­ної жит­тям або про­ду­к­та­ми жит­тє­ді­я­ль­но­с­ті. З по­явою лю­ди­ни й су­с­пі­ль­с­т­ва ви­ни­кає своє­рі­д­не при­ско­рен­ня ево­лю­цій­них про­це­сів. Ро­зум лю­ди­ни вно­сить які­с­ні змі­ни в ха­ра­к­тер зе­м­ної ево­лю­ці­ї. Та­ким чи­ном, лю­ди­на по­стає як гео­ст­во­рю­ю­ча си­ла, мо­гу­т­ній чин­ник по­да­ль­шо­го роз­ви­т­ку пла­не­ти. З по­явою лю­ди­ни й її ро­зу­мо­во-­те­х­но­ло­гі­ч­ної ді­я­ль­но­с­ті біо­сфе­ра на­бу­ває но­вої яко­с­ті - ноо­сфе­ри, де жит­тє­ві про­це­си від­бу­ва­ють­ся як ро­зу­м­ні, тех­но­ло­гі­ч­но об­ґру­н­то­ва­ні, мо­ра­ль­но ви­ві­ре­ні. До фо­р­му­ван­ня ноо­сфе­ри, вва­жав В.І­.­Ве­р­над­сь­кий, при­во­дять два від­но­с­но са­мо­стій­ні й вод­но­час вза­є­мо­по­в'я­за­ні про­це­си: ево­лю­ція біо­сфе­ри й ево­лю­ція со­ці­у­му. В те­о­ре­ти­ч­но­му ви­мі­рі ноо­сфе­ра по­стає як по­єд­нан­ня на­ук про при­ро­ду з на­у­ка­ми про лю­ди­ну; у прак­ти­ч­но­му ви­мі­рі - це сфе­ра люд­сь­ко­го - мо­ра­ль­но­го, гу­ма­ні­с­ти­ч­но­го, со­ці­а­ль­но-­сп­ра­ве­д­ли­во­го - бут­тя при­ро­ди та лю­ди­ни. Вче­ний за­зна­чав не­об­хід­ність гли­бо­ко­го ви­вчен­ня при­ро­д­ної ево­лю­ції біо­сфе­ри з ме­тою ко­н­т­ро­лю за її ста­ном і спря­мо­ва­ні­с­тю роз­ви­т­ку. Гео­ло­гі­ч­на си­ла люд­с­т­ва по­тре­бує все­бі­ч­но­го ко­н­т­ро­лю. Пе­ре­ве­р­ши­в­ши на­ва­н­та­жен­ня на ат­мо­с­фе­ру й біо­сфе­ру, лю­ди­на мо­же ви­кли­ка­ти не­зво­ро­т­ний про­цес її роз­кла­ду, не­га­ти­в­ні на­с­лід­ки яко­го пе­ред­ба­чи­ти не­мо­ж­ли­во. Па­ра­ле­ль­но з про­гра­мою ви­зна­чен­ня меж до­зво­ле­но­го що­до біо­сфе­ри люд­с­т­во по­ви­нно пра­цю­ва­ти над про­гра­мою ви­вчен­ня, ор­га­ні­за­ції й ко­н­т­ро­лю про­це­сів у су­с­пі­ль­с­т­ві.

71. Філософські погляди мислителів української діаспори (д.Чижевський, д.Донцов, в.Винниченко)

Після 1905 р. з’явилася ціла група видатних українських діячів: Грушевський, Винниченко, Донцов, Чижевський тощо. Після окупації України більшовицькою армією переважна більшість українських діячів виїхали за кордон. Там видається багато української літератури, відкриваються українські школи (в Торонто – 20), ресторани, банки, університети. Винниченко. Був членом УСДРП, повернувся в Україну в 1917 р. вже відомим письменником, став генеральним секретарем Центральної ради. Пізніше жив у Франції, де помер і похований в 1951 р. Роман “Шавлії”, “Відродження нації”. За своїми поглядами був націонал-комуністом, не погоджувався з політикою Леніна в національному питанні. В 1928 р. Винниченко пише листа Горькому з пропозицією перекласти його твір “Мати” українською мовою, але той відмовився. В останні роки своєї діяльності написав книгу “Конкордизм” (конкорд – злагода). Це головна ідея злагоди людей між собою, між народами і націями. Проте головною є ідея злагоди людини самої з собою. Донцов. Найлютіший ворог для радянської влади, ідеолог українського національно-визвольного руху, публіцист, політичний діяч. Навчався в Петербурзі, в Києві вступив до УСДРП, був заарештований, втік за кордон. В 1917 р. повернувся в Україну, був призначений послом в Швейцарії, в 1918 р. емігрував у Канаду, в Монреаль, де і похований. В 1926 р. видав книгу “Націоналізм”, в якій ставить питання про повне відділення України від Росії, в зв’язку з чим критикував Драгоманова за його ідею автономії. "Іс­то­рія не знає рі­в­но­сті, як і при­ро­да, є там зді­б­ні і не­зді­б­ні", — та­ким є на­сту­п­ний по­сту­лат. Своє пра­во на са­мо­ви­зна­чен­ня мо­же стве­р­ди­ти ли­ше та на­ція, що "має ге­ній її спра­в­ді здій­с­ни­ти". То­му ва­ж­ли­вим вва­жа­єть­ся не ли­ше на­яв­ність фа­на­ти­ч­ної й без­ко­м­п­ро­мі­с­ної ве­ли­кої ідеї, а й зда­т­ність ре­а­лі­зу­ва­ти че­рез на­си­ль­с­т­во пра­во си­ль­но­го. На­ці­о­на­ль­на ідея по­ви­нна стве­р­джу­ва­тись як аб­со­лю­т­ний до­г­мат, пред­мет ві­ри. "Укра­ї­н­с­т­во му­сить ус­ві­до­ми­ти со­бі, що йо­го ідея, ко­ли хо­че пе­ре­мо­г­ти, по вин­на бу­ти яс­к­ра­вою іде­єю, себ­то ви­клю­ча­ти вся­ку ін­шу, ос­но­ву­ва­ти­ся не на ча­с­тин­нім, але по­внім за­пе­ре­чен­ні чу­жо­ї. А для цьо­го ідея по­ви­нна бу­ти все­обій­ма­ю­чою". Центральний пункт його ідеології – чинник волі. Проголошує фанатизм національної ідеї. “Тієї України, до якої ми прагнемо, ще немає”. От­же, фі­ло­соф­сь­кий зміст сві­то­гля­ду Д.До­н­цо­ва по­зна­ча­єть­ся при­та­ман­ним йо­му ір­ра­ці­о­на­лі­з­мом, су­пе­ре­ч­ли­вим по­єд­нан­ням ро­ма­н­ти­ч­но­го ро­зу­мін­ня на­ці­о­на­ль­но­го як ари­с­то­к­ра­ти­з­му ду­ху з біо­ло­гі­за­тор­сь­ким стве­р­джен­ням прин­ци­пу "бо­ро­ть­би за іс­ну­ван­ня". Во­лю­н­та­ризм, край­ній ак­ти­візм, зре­ш­тою, на­ці­о­на­ль­ний голізм, то­та­лі­та­ризм, — ось ри­си, що ви­зна­ча­ють по­зи­цію цьо­го іде­о­ло­га ін­те­г­ра­ль­но­го на­ці­о­на­лі­з­му. Чижевський. Видатний філософ: “Нариси з історії філософії на Україні” (1929р.), видана в Німеччині. Чижевський вперше написав історію філософії України, дав її структурний аналіз. Вивчав історію філософії з філософських, а не з політичних чи будь-яких інших позицій. “Гегель і Росія”, “Історія української літератури”. Осо­б­ли­во­с­ті на­ці­о­на­ль­ної фі­ло­со­фії ха­ра­к­те­ри­зу­ють, три чин­ни­ки — фо­р­ма ви­яву на­ці­о­на­ль­них ду­мок, ме­тод фі­ло­соф­сь­ко­го до­слі­джен­ня і бу­до­ва си­с­те­ми фі­ло­со­фії, "ар­хі­те­к­то­ні­ка" її. Що­до укра­ї­н­сь­кої фі­ло­со­фії, скла­д­ність з'я­су­ван­ня її на­ці­о­на­ль­ної спе­ци­фі­ки по­ля­гає в то­му, що во­на, як і ін­ші сло­в'ян­сь­кі куль­ту­ри, не на­ле­жить до тих "об­ра­них", че­рез які здій­с­ню­ва­в­ся по­ступ іс­то­рії все­сві­т­ньої фі­ло­со­фі­ї. Но­сі­єм на­ці­о­на­ль­ної спе­ци­фі­ки, що від­кри­ває гли­би­ни на­ці­о­на­ль­но­го ду­ху, по­ви­нен бу­ти "ве­ли­кий фі­ло­соф", фі­ло­соф сві­то­во­го зна­чен­ня, але та­ких ми­с­ли­те­лів іс­то­рія куль­ту­ри Укра­ї­ни не мала. Ха­ра­к­те­ри­с­ти­ку на­ці­о­на­ль­но­го ти­пу мо­ж­на здій­с­ню­ва­ти трьо­ма шля­ха­ми: до­слі­джу­ю­чи на­род­ну тво­р­чість; че­рез ви­вчен­ня най­більш яскра­вих епох в іс­то­рії на­ро­ду, і шля­хом ана­лі­зу жит­тя і тво­р­чо­с­ті ви­да­т­них пред­ста­в­ни­ків цьо­го на­ро­ду. Липинський. Сфера діяльності – філософія історії. В працях дав аналіз причин поразки української революції 1917-20 рр. – інтелігенція не змогла очолити цю боротьбу (лише 0,3 % мали вищу освіту). Україна стане незалежною лише тоді, коли участь у цьому візьме хліборобський клас, який є переважною частиною населення. Був представником монархії, яку вважав найкращою формою правління, в Україні, проте, монархію ототожнював з гетьманщиною.