4. Право інформаційної інтелектуальної власності:

• авторське право та суміжні права;

• патентне та ліцензійне право;

• право know-how;

• право охорони аудіовізуальної продукції;

• право публічно оголошеної інформації оригінального характеру.

Таким чином, об’єктом міжнародного інформаційного права виступають інформаційні відносини, які виникають між суб’єктами міжнародного інформаційного обміну.

Предметом міжнародного інформаційного права виступає оригінальна субстанція матеріального чи нематеріального характеру в усіх її різновидах та формах.

Суб’єктами міжнародного інформаційного права виступають держави, міжнародні організації, юридичні і фізичні особи та особи без громадянства.

Групи норм міжнародного інформаційного права класифікуються наступним чином:

1. За змістом і місцем у системі: загальні цілі; принципи; норми.

2. За масштабом дії: універсальні; регіональні; партикулярні (особливі).

3. За юридичною силою використання: імперативні; диспозитивні.

4. За сферою дії: матеріальні; процесуальні.

5. За способом, джерелом: звичаєві; договірні; норми міжнародних організацій.

6. Норми, які розглядаються окремо: програмні; рекомендаційні (морально-політичні); спеціалізовані (інтелектуальна власність нематеріальної інформації).

В галузі міжнародних обмінів існують такі типи міжнародних інформаційних документів, які створюють ієрархічну піраміду міжнародного інформаційного права:

• конвенції (найвищий рівень);

• декларації;

• резолюції;

• рекомендації;

• програми та статути;

• хартії та міжнародні акти;

• правила процедури.

Конвенції – це міжнародні договори чи угоди, які встановлюють взаємні права та обов’язки держав, міжнародних організацій, організацій регіонального характеру в галузі інформаційних відносин.

Декларації – це угоди, міжнародні документи держав, урядів, міжнародних організацій та політичних партій, у яких проголошуються програмні заяви чи конкретні пропозиції щодо відносин в інформаційній галузі.

Декларації, як правило, мають рекомендаційний характер, за винятком, Загальної Декларації з прав людини (1948 р.), яка має імперативний характер.

Резолюція – це документ, який приймається конференцією чи асамблеєю і в залежності від правосуб’єктності організації має різний характер.

Рекомендація – це документ, який вміщує вказівки на право застосування викладених у рекомендаціях положень. Приймається, як правило, політичними інститутами і зобов’язує створити національну норму з тих чи інших питань.

Програми та статути – це документи чи зведення правил, які регулюють діяльність організацій, визначають права і обов’язки у сфері міжнародних інформаційних обмінів (Статути ООН і ЮНЕСКО є імперативними документами).

Хартії та міжнародні акти – це документи політико-правового характеру, в яких встановлюються політичні права та свободи, а також визначаються межі застосування цих прав і свобод в чинному законодавстві у певній формі.

Правила процедури – це документ, в якому встановлюється порядок підготовки, прийняття і виконання законів, міжнародних документів та інших актів відповідного змісту.

До джерел міжнародного інформаційного права відносять:

1. Міжнародні угоди, які містять норми і принципи регулювання інформаційних відносин.

2. Національне законодавство країн.

3. Судова та арбітражна практика.

67. Проаналізуйте основні наслідки порушення державою міжнародних зобов’язань в міжнародній інформаційній діяльності та спільні риси двосторонніх угод, які регулюють питання співробітництва у сфері радіо та телебачення.

Міжнародна інформаційна діяльність є однією з форм здійснення міжнародних відносин і тому підпадає під дію охоронних норм міжнародного права - норм про відповідальність держав за діяльність або бездіяльність, що порушує будь-яке зобов'язання. Однак область міжнародних інформаційних зв'язків досить специфічна, порушення міжнародних зобов'язань тут не має настільки яскраво вираженого характеру, як в інших областях міжнародного права, за винятком порушення технічних міжнародних правил.

Держава в першу чергу відповідає за діяльність усіх своїх органів у сфері інформації.

Держава відповідає за дотримання принципів міжнародного права, за створення умов для їхнього дотримання, за створення умов для поширення інформації певного змісту. Очевидно, що держава повинна нести відповідальність за ведення підривної пропаганди приватною компанією або фізичною особою, що загрожує національним інтересам іншої держави. Держава відповідає не прямо за ці дії, а за потурання, непредотвращеніе подібних акцій, а також за покарання винних осіб.

Деякі автори вважають, що міжнародна відповідальність за інформаційну діяльність може наступити і при нанесенні шкоди, що виникла з дій, прямо не заборонених міжнародним правом.

Спільні риси двосторонніх угод, які регулюють питання співробітництва у сфері радіо та телебачення:

1. передбачається обмін теле-і радіоматеріалів. Надзвичайно важливо підкреслити, що договори визначають і зміст цих матеріалів, їх цільову спрямованість;

2. сторони обумовлюють проведення зустрічей керівників суспільно-політичних та інформаційних редакцій для обміну досвідом та консультацій, а також обмін співробітниками для обговорення питань співпраці, обміну досвідом, перегляду і відбору телефільмів, підготовки теле-і радіопрограм та ін;

3. в угодах передбачається створення спільних робіт, таких як спільні теле-та радіопередачі, спільні телефільми та телесюжети. Це положення договорів також конкретизується в робочих програмах.

4. угоди передбачають надання необхідного сприяння у підготовці певних матеріалів.

5. важливим моментом, що знайшли відображення в угодах, є взаємний обмін досвідом. Такий обмін досвідом проводиться щодо складання програм, науково-методичної роботи, з технічних питань телебачення і радіомовлення.

6. угоди фіксують питання охорони авторських прав.

7. всі договори передбачають направлення в іншу країну постійних і спеціальних кореспондентів, яким приймаюча сторона зобов'язується надавати необхідну допомогу в межах своєї компетенції.

68. Проаналізуйте інформаційні права і свободи людини та їх основні обмеження в міжнародно-правових документах. Охарактеризуйте практику діяльності Європейського Суду з прав людини щодо захисту прав і свобод людини

Реалізація основних прав і свобод громадян в інформаційній сфері є головним питанням для здійснення національних інтересів будь-якої держави. Вона грунтується на принципах свободи інформації та заборонному принципі права (все, що не заборонено законом, дозволено). Цей принцип закріплений в основних міжнародних правових документах, Конституції та ряді інших законів.

Держава відповідає за забезпечення в межах своєї юрисдикції права людини на інформацію та свободу слова в обсязі, визначеному в міжнародних документах, в першу чергу в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, де в ст. 19 сказано: 1. Кожна людина має право безперешкодно дотримуватися своіх думок. 2. Кожна людина має право на вільне вираження своєї думки; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати всякого роду інформацію та ідеї незалежно від державних кордонів усно, письмово, за допомогою друку або художніх форм вираження, або іншими способами на свій вибір.

Стаття 20 Пакту містить вказівки на конкретні види інформації, заборонені для розповсюдження міжнародним правом:

1. Будь-яка пропаганда війни повинна бути заборонена законом.

2. будь-який виступ на користь національної, расової чи релігійної ненависті, що являє собою підбурювання до дискримінації, ворожнечі чи насильства, повинно бути заборонено законом ".

Стаття 13 Американської конвенції з прав людини 1969 також накладає на держави-учасників обов'язок гарантувати свободу "шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї", незалежно від державних кордонів і в будь-якій формі. Конвенція забороняє будь-який вид державної цензури, окрім єдиного випадку, коли необхідно обмежити доступ до інформації для охорони моральності дітей та підлітків (п. 4).

Ст. 14 Конвенції передбачає право на спростування образливої або перекрученої інформації, використовуючи той же засіб інформації.

Згодом право людини на свободу інформації було закріплено в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року, що став основним міжнародно-правовим документом у цій області. Декларація 1948 є резолюцією Генеральної Асамблеї ООН і носить рекомендаційний характер, на відміну від Пакту, що має обов'язкову юридичну силу. Отже, при визначенні права людини на свободу інформації необхідно орієнтуватися на положення ст. 19 і 20 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права людини.

Європейська спільнота, заклавши фундаментальні основи прав людини, постійно вдосконалює і розширює теоретичні засади та механізми практич­ної реалізації, які стають обов'язковими і для України. Україна ратифікува­ла Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 p., що стала складовою частиною правової системи. Таким чином, Україна визнала юрисдикцію Європейського суду з прав людини. У зв'язку з цим виникла потреба звернути більшу увагу на ті аспекти діяльності національної судової системи, які можуть викликати негативні рішення Європейського суду з прав людини щодо державних органів.

Згідно рішень Європейського Суду з прав людини політики, уряд і урядові органи повинні приймати більший обсяг критики на свою адресу, ніж приватні особи.