Прийоми забезпечення послідовності викладання

Відповідність тексту лекції заздалегідь продуманому плану - один з найважливіших показників культури лекційного викладу. Логічна, чітка структура полегшує слухачу засвоєння змісту. Гарна лекція композиційно єдина, розгляд одного питання служить ступінню до розуміння наступного. Це логіка розкриття теми за наміченим планом. План, організація матеріалу, підлеглі логіці викладу. Разом з тим логіка викладу повинна відповідати психології пізнавальної діяльності конкретних слухачів. Для цього потрібно насамперед розкрити перед ними логіку викладу, зробити її доступної, зрозумілої даній аудиторії. Робиться це по-різному в залежності від характеру матеріалу, цільової спрямованості лекції, складу аудиторії і навіть звичного стилю мислення педагога. Найчастіше в цих випадках викладачі користуються такими методичними прийомами забезпечення послідовності викладання як називання, пояснення, нагадування і умовчання.

Спосіб називання полягає в тому, що лектор повідомляє слухачам загальний план викладу, а потім чітко фіксує словами закінчення аналізу одного питання і визначає наступне питання. Цей спосіб звичайно використовують при викладі особливо важкого матеріалу в малопідготовленій аудиторії, а також у лекціях навчального характеру. Іноді в цих випадках лектори називають не тільки питання плану, але і тип послідовності (від загального до частки, від часткового до загального, від відомого до невідомого і т.п.). Такі вказівки потрібні для того, щоб слухачі не заплутувалися в ускладненій композиції мови. Наприклад, лектор попереджає слухачів: «Спочатку ми розглянемо загальні закономірності сприйняття, потім перейдемо до приватних закономірностей зорових і слухових сприйнять. Тут ми будемо не тільки виділяти їх, але і простежимо їхнє формування, починаючи з дитячого віку». Як бачимо, лектор, власне кажучи, називає типи послідовностей (від загального до частки, від видів до різновидів, від нерозвиненого до розвитого).

Спосіб пояснення полягає в тому, що викладач психології не просто називає питання, але і пояснює, чому їхній необхідно розглядати в такому порядку («Ми почнемо з першого питання, тому що він. самий головний, без його рішення в інших питаннях важко буде розібратися», «Ми почнемо з критики помилкових поглядів, щоб зрозуміти, як важко було людям правильно вирішити дане питання», і т.п.). Спосіб пояснення послідовності має особливі психологічні переваги, тому що він як би застерігає від догматичного засвоєння, прилучаючи слухачів до пошуку найкращих шляхів рішення, поставлених проблем.

Спосіб нагадування представляє собою посилання на відомі слухачам послідовності розгляду окремих чи питань тим лекцій у цілому. Наприклад; «Це питання ми будемо вирішувати так само, як і попередній»; «Тут ми підемо тим же шляхом»; «Ви знаєте, що в будь-якому ланцюзі подій треба знайти ведуча ланка. При аналізі нашої теми ми спробуємо надійти так само». Ясно, що цей спосіб ефективний лише тоді, коли аудиторія дійсно знає зразок, на який посилається лектор.

Способом умовчання, називається такий прийом викладу, при якому зовсім очевидні для аудиторії значеннєві зв'язки матеріалу свідомо не згадуються лектором. Цей прийом дозволяє йому якоюсь мірою уникнути дидактичної сухості, настирливості, педантичності викладу. Він психологічно виправданий при викладі зрозумілого, добре знайомого слухачам матеріалу.

Як правило, що починають лектори найчастіше неадекватно використовують різні прийоми ознайомлення слухачів з послідовністю викладу (пояснюють і називають те, що слухачам і так ясно, але замовчують про те, що для них ново і важко для розуміння), а от досвідчені викладачі обов'язково співвідносять (звичайно, інтуїтивно) ці способи з реальною обстановкою спілкування, з реальним складом аудиторії.

Правда, вибір тієї чи іншої послідовності викладу, а також способу її введення в ході лекції залежить і від індивідуальних особливостей лектора, стилю його мислення. Деякі звикли мислити від загального до частки, навпаки, одним більш зручні комбіновані послідовності, для інших типова деяка прямолінійність у мисленні. Ігнорувати ці розходження не можна, тому що звичний хід думки полегшує викладачу і володіння матеріалом, і володіння аудиторією. Однак ці розуміння повинні все-таки знаходитися на другому плані, тому що головне тут — логіка фактів, освітньо-виховні цілі лекції і психологія слухачів.

Сполучні фрази і способи їхнього конструювання. Послідовність викладу матеріалу, як уже відзначалося, характеризується одночасно і розчленованістю матеріалу на частині, і зв'язаністю цих частин один з одним. Вичленовуючи окремі питання теми і знайомлячи слухачів з послідовністю їхнього викладу, необхідно одночасно прагне зв'язати ці питання в одне ціле. При цьому рекомендується систематично проводити зіставлення окремих питань із загальною темою лекції й інших її питань. Так, закінчивши виклад одного з питань, викладач звичайно нагадує слухачам про зв'язок його з попередніми питаннями, про зв'язок цього питання з загальною темою лекції і відзначає сам факт переходу до чергового питання теми (чи мікротеми). Особливе значеннєве навантаження лягає в цих випадках на так називані перехідні, сполучні фрази.

Відсутність сполучних фраз при переходах від однієї думки до іншої створює враження розірваності, непослідовності викладу. Як же конструюються перехідні фрази? «Технологія» побудови їх проста: з попередньої фрази береться будь-як поняття, що має будь-який логічний зв'язок з поняттям, що входить до складу чергового питання теми, і цей зв'язок понять фіксується сполучною фразою. Наприклад, від характеристики зорового сприймання нам потрібно перейти до сприймання слухового. Для конструювання переходу досить згадати, що поняття, які нас цікавлять є видами більш загального поняття — «сприймання». Цей зв'язок і зручніше за все зафіксувати в перехідній фразі («Крім зорових сприймань, про які ми говорили, є ще сприймання слухові», «Іншим видом сприймання є слухові сприймання», «Менш дослідженими в порівнянні з зоровими сприйманнями є сприймання слухові» і т.д.). Перехідні фрази можна будувати з тотожних («Тими ж ознаками характеризуються...»), підлеглих («Узагальнюючи сказане, можна відзначити...»), супідрядних («До цієї групи відносяться також...»), протилежних («Менш відомими є...»), співвідносних («Наступним питанням нашої теми буде..») і інших понять. Правда, у психологічному плані сполучні фрази неоднорідні. Так фраза типу «Перейдемо до другого питання» звичайно сприймається як формальна, тому зловживати ними не рекомендується. Краще виділити змістовний зв'язок. Наприклад: «Тепер перейдемо до більш складного питання».

Отже, пов’язуючи фрази наче зчіплюють воєдино окремі частини тексту лекції, педагог одночасно фіксує і відмінність одного питання від іншого, і їхній зв'язок один з одним (а при необхідності — з цілою групою питань у складі мікротеми чи навіть теми лекції в цілому). Аудиторія розуміючи, що думка лектора йде послідовно від одного питання до іншого і сама думкою проходить по тому ж шляху розв’язання проблеми, який демонструє педагог, тим самим опановуючи і його спосіб аналізу та узагальнення наукової інформації.