Контрольні питання

1. Види гіпоксій: етіологія, патогенез, показники газового складу крові.

2. Захисно-пристосувальні механізми при гіпоксії.

3. Зміни в органах і системах при гіпоксії

4. Від яких факторів залежить чутливість органів до гіпоксії.

5. Шляхи фармакокорекції різних видів гіпоксій.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ. ПАТОЛОГІЧНА ФІЗІОЛОГІЯ ОРГАНІВ ТА СИСТЕМ

Глава 17. Патологічна фізіологія системи крові

Кров є рідкою тканиною і разом з кровотворними та депонуючими органами (кістковим мозком, лімфовузлами, селезінкою) утворює систему крові. Широко розвинута сітка кровоносних капілярів дає можливість крові взаємодіяти з усіма органами, тканинами і клітинами організму та впливати на обмін речовин та їх функцію.

Кров складається з плазми і форменних елементів – еритроцитів, лейкоцитів і тромбоцитів. Співвідношення об’єму форменних елементів і плазми називається гематокритом (Ht). У нормі форменні елементи займають 36–48% об’єму крові, а плазма – 52–64%. Відповідно гематокрит становить 0,36–0,48. У чоловіків об’єм форменних елементів на 2–3% більший, ніж у жінок.

Порушення у системі крові можуть проявлятися змінами загального об’єму крові, змінами співвідношення об’єму форменних елементів і плазми, якісними та кількісними порушеннями у системі еритроцитів, лейкоцитів, тромбоцитів, гемостазу та фізико-хімічними змінами властивостей крові.

17.1. Зміни об’єму циркулюючої крові

Загальний об’єм крові є важливим показником гемодинаміки. Сталість об’єму крові забезпечується нейрогуморальною регуляцією. Середня кількість крові у дорослої людини складає 6-8% від маси тіла або 60-80 мл крові на 1 кг маси тіла, причому третина її депонована в селезінці, печінці, судинах брижі, і, у разі потреби, вона може виходити у судинне русло. При різних захворюваннях можуть спостерігатися зміни як загального об’єму крові, так і співвідношення між форменними елементами і плазмою.

Порушення об’єму крові можуть проявлятися у вигляді зменшення об’єму (гіповолемія) і збільшення об’єму (гіперволемія) у порівнянні з нормою (нормоволемія). Залежно від змін гематокриту виділяють наступні види гіпо-, гіпер- чи нормоволемій: просту (Ht в межах норми), поліцитемічну (Ht > 0,48) і олігоцитемічну (Ht < 0,36).

17.1.1. Нормоволемія

Нормоволемія – стан, коли при нормальному загальному об’єму крові змінюється тільки співвідношення між еритроцитами та плазмою..

Нормоволемія олігоцитемічна – характеризується нормальним об’ємом крові при зменшенні кількості її форменних елементів (Ht). Причиною її виникнення є гемолітичні, гіпо- та апластичні анемії, а також гостра постгеморагічна анемія (у гідремічній стадії, коли судинне русло після гострої крововтрати поповнюється рідиною). У патогенезі порушень при олігоцитемічній нормоволемії основну роль відіграє пониження дихальної функції крові та розвиток гіпоксії.

Нормоволемія поліцитемічна – характеризується нормальним об’ємом крові при збільшеній кількості її форменних елементів (Ht). Спостерігається при переливанні невеликих доз еритроцитраної, лейкоцитарної чи тромбоцитарної маси. Зміни в організмі при поліцитемічній нормоволемії виникають внаслідок підвищення в’язкості крові, розвитку тромботичного синдрому, порушення периферійного кровообігу (сповільнення току крові у мікросудинах, стаз), які зумовлюють пониження транскапілярного обміну у тканинах.

17.1.2. Гіперволемія

Гіперволемія – збільшення загального об’єму циркулюючої крові.

Гіперволемія проста – збільшення об’єму крові при збереженні нормального співвідношення між форменними елементами і плазмою (Ht в нормі). Виникає при переливанні великого об’єму крові, при фізичному навантаженні (за рахунок переходу у судинне русло крові з депо).

Гіперволемія олігоцитемічна – збільшення об’єму крові за рахунок збільшення об’єму плазми (Ht). Зумовлена надлишковим поступленням рідини при патологічній спразі (наприклад, у хворих з цукровим діабетом), переливанням плазми та плазмозамінників, а також зменшенням виведення рідини з організму (наприклад, при нирковій недостатності), гіперпродукції антидіуретичного гормону,

Гіперволемія поліцитемічна – збільшення об’єму крові за рахунок збільшення кількості клітин (Ht). Спостерігається при еритремії (за рахунок пухлинної гіперплазії клітин мієлоїдного ряду), гірській хворобі, хронічній серцевій недостатності, дихальній недостатності та інших захворюваннях, що супроводжуються кисневим голодуванням тканин.

Гіперволемія зумовлює підвищення навантаження на серце. У разі одночасного зростання гематокриту (поліцитемічна гіперволемія) збільшується в’язкість крові, підвищується схильність до утворення тромбів і порушення кровообігу. Спостерігається підвищення артеріального тиску внаслідок збільшення об’єму циркулюючої крові.

17.1.3. Гіповолемія

Гіповолемія – зменшення загального об’єму циркулюючої крові.

Гіповолемія проста – проявляється зменшенням об’єму крові без зміни гематокритного числа (Ht в нормі). Виникає відразу після гострої крововтрати.

Гіповолемія олігоцитемічна – зменшення об’єму крові відбувається за рахунок зменшення клітин (Ht). Спостерігається через 6-24 години після гострої крововтрати, коли вихід депонованої крові і транспорт рідини з тканин у судинне русло ще не усувають гіповолемію, а поступлення клітин крові з органів гемопоезу – дефіциту еритроцитів.

Гіповолемія поліцитемічна – зменшення об’єму крові за рахунок зменшення об’єму плазми (Ht). Розвивається в усіх випадках гіпогідратації організму (при гіпервентиляції, тривалій діареї, поліурії, блювоті, значних опіках, що супроводжуються плазморагією), при виході рідини у тканини внаслідок підвищення проникності стінки судин (перитоніти, набряк легень), при значному обмеженні поступлення рідини в організм.

Гіповолемія зумовлює падіння артеріального тиску, порушення мікроциркуляції та гіпоксію тканин. У разі поліцитемічної гіповолемії може спостерігатися мікротромбоз судин.

17.1.4. Крововтрата

Крововтрата – це вихід крові з судинного русла внаслідок пошкодження судинної стінки та порушення судинно-тромбоцитарного і коагуляційного гемостазу. Крововтрата є наслідком кровотеч у зовнішнє середовище (зовнішня кровотеча) або в порожнини організму (внутрішня кровотеча).

Види крововтрати: травматична (під час операцій та поранень), патологічна (патологічні процеси), штучна (кровопускання).

Залежно від швидкості розвитку крововтрата може бути гострою або хронічною.

Важкість клінічних проявів крововтрати залежить від супутніх факторів (об’єму втраченої крові, швидкості кровотечі) та ефективності включення компенсаторних реакцій організму.

Патогенез. Внаслідок масивної крововтрати в організмі розвиваються патологічні явища, важливими з яких є зменшення об’єму циркулюючої крові (ОЦК) з розвитком гіпотонії, гіпоксемії і гіпоксії. Гіпоксія зумовлює порушення енергетичного забезпечення клітин і як наслідок – зміну функції органів і тканин з проявами їх недостатності.

Пристосувально-компенсаторні механізми при крововтраті. В процесі адаптації до крововтрати беруть участь механізми, завданням яких є відновити відповідність між об’ємом судинного русла та його наповненням. Гіпоксія, яка виникає при крововтраті, є фактором, що стимулює включення захисно-компенсаторних реакцій.

Виділяють три фази компенсації при гострій крововтраті.

Перша фаза – “рефлекторна”. Компенсаторними реакціями у цей період є: підвищення периферійного судинного опору (спазм периферійних судин, централізація кровообігу – забезпечується доставка кисню до життєво важливих органів: серце, головний мозок, легені, печінка, нирки), збільшення серцевого викиду, тахікардія, збільшення частоти дихання, поступлення в кровоток депонованої крові, підвищення здатності гемоглобіну віддавати кисень тканинам (посилення дисоціації оксигемоглобіну при ацидозі); підвищення згортання крові. Ці реакції включаються швидко – у перші хвилини після крововтрати, для того, щоб привести у відповідність ОЦК і об’єм судинного русла, а також зберегти необхідний рівень центральної гемодинаміки, що забезпечує кровопостачання життєво важливих органів.

Внаслідок зменшення ОЦК протягом першої – другої доби після крововтрати активуються механізми, які забезпечують відновлення об’єму крові за рахунок надходження у судинне русло тканинної рідини – “гідремічна” фаза компенсації, що особливо виражено на другий день після крововтрати і пов’язано з підвищенням виділення вазопресину і альдостерону. Утриманню рідини у кровоносному руслі сприяє поступлення лімфи, яка містить багато білків. Білковий склад крові нормалізується через 8-10 днів після крововтрати, при цьому в перші 2-3 дні відбувається мобілізація тканинних ресурсів білка, а потім – збільшення його синтезу у печінці.

Через 4-5 діб включається “кістково-мозкова” фаза компенсації. Гіпоксія, що розвинулась безпосередньо після крововтрати, активує виділення нирками еритропоетину і стимулює еритропоез. Повне відновлення загального об’єму крові може завершитися самостійно через декілька днів, повне відновлення еритроцитів і гемоглобіну наступає тільки через 2-3 тижні після крововтрати.

Якщо компенсаторні реакції є недостатніми, а також при відсутності лікувальних заходів може настати термінальна стадія: патологічні зміни в організмі наростають, наступає декомпенсація і смерть від кисневого голодування.

Можливості організму самостійно компенсувати гіповолемію після значної крововтрати є обмежені. При порушенні компенсаторних реакцій або при декомпенсації можливий розвиток геморагічного колапсу чи шоку.

Загальні принципи терапії крововтрати.

Етіотропне лікування. Для зупинки кровотечі необхідно усунути її причину хірургічним шляхом, поповнити вміст факторів згортання крові.

Патогенетичне лікування. Для відновлення ОЦК застосовують трансфузії сольових (0,9% розчин хлориду натрію, розчин Рінгера та ін.) і колоїдних розчинів (поліглюкін, желатиноль та ін.). Для відновлення білкового, іонного дисбалансу та втрачених клітин використовують розчини альбуміну, компоненти та препарати крові (плазму, еритроцитарну, тромбоцитарну масу та ін.).

Симптоматичне лікування скероване на нормалізацію функцій органів і систем, які були порушені внаслідок крововтрати і гіпоксії.

17.2. Патологічна фізіологія системи червоної крові

Еритроцит – без’ядерна клітина червоної крові діаметром 7–8 мкм, яка утворюється в кістковому мозку з еритробластів. У процесі свого розвитку він втрачає ядро та всі цитоплазматичні органели.

В нормі число еритроцитів у чоловіків складає 4,0–5,0 × 10¹²/л [4,5 – 5,5  Т/л; за Міжнародною системою одиниць (СІ) Т – Тера=10¹²], у жінок – 3,9–4,7  Т/л, у новонароджених дітей – 5,5–6,5 Т/л. Їх форма нагадує круглий або ледь овальний двояковвігнутий диск. Така конфігурація створює найбільшу площу поверхні по відношенню до об’єму, що забезпечує максимальний газообмін. Еритроцит складається з оболонки і внутрішньої губчатої строми, в якій знаходиться гемоглобін. Гемоглобін – дихальний пігмент, з допомогою якого здійснюється транспорт молекулярного кисню і вуглекислого газу в організмі.

Еритроцити утворюються в кістковому мозку Після дозрівання еритроцити виходять у судинне русло, де в нормі циркулюють 100-120 днів. Потім вони руйнуються у селезінці – еритродіерез. Порушення рівноваги між процесами еритропоезу і еритродіерезу може призвести до зміни їх кількості в одиниці об’єму крові (еритроцитози, анемії). Крім того, поряд із зміною кількості еритроцитів у периферійній крові можуть виявлятися і їх якісні зміни.

17.2.1. Якісні зміни еритроцитів (рис. XVI).

Атипові для периферійної крові форми еритроцитів можна розділити на регенеративні, дегенеративні і клітини патологічної регенерації.

Регенеративні форми еритроцитів – це незрілі ядровмістні форми еритроцитів, які можуть виявитися в крові при анемічних станах.. Поява регенеративних форм свідчить або про компенсаторне посилення еритропоезу, або про порушення дозрівання клітин еритроїдного ряду в кістковому мозку.

До дегенеративних форм еритроцитів належать клітини, що змінені за величиною (анізоцитоз), та формою (пойкілоцитоз), різним вмістом гемоглобіну в еритроцитах (анізохромія), гемоглобінова дегенерація Ерліха, тільця Гейнца, еритроцити із залишками ядерної субстанції.

Анізоцитоз – наявність у крові еритроцитів різної величини: нормоцити (7,01–8,0 мкм), мікроцити (6,9–5,7 мкм), макроцити (8,1–9,35 мкм), мегалоцити (10–15 мкм).

Пойкілоцитоз – наявність в мазках крові еритроцитів різної форми: витягнутої, грушовидної, веретеноподібної, овальної та ін.

Анізохромія – різний вміст гемоглобіну в еритроцитах. Гіперхромія – високий вміст гемоглобіну в еритроцитах. Гіпохромія – низький вміст гемоглобіну в еритроцитах. Анулоцитоз – розміщення гемоглобіну по периферії у вигляді кільця.

Гемоглобінова дегенерація Ерліха – нерівномірний розподіл гемоглобіну в еритроцитах.

Тільця Гейнца – структури, що виявляються головним чином в зрілих еритроцитах після отруєння гемолітичними отрутами (анілін, нітробензол, фенілгідразин тощо). Вони представлені у вигляді поодиноких, рідше 2–3 блакитних тілець, які розташовані в еритроцитах ексцентрично.

Тільця Жолі – залишки ядерної субстанції. Це невеликі утвори округлої форми, переважно поодинокі, розташовані ексцентрично або в центрі еритроцитів, рідше зустрічаються в кількості 2–3. Можуть знаходитись в мегало-, макро-, нормо- і мікроцитах.

Кільця Кебота - залишки оболонки ядра, які виявляються при патологічному знеядрюванні еритроцитів. Мають форму кілець, вісімки, перекрученого декілька разів кільця. Можуть бути виявлені в нормо-, макро- і мегалоцитах разом з тільцями Жолі.

Клітини патологічної регенерації виявляються у кістковому мозку і периферійній крові при мегалобластному типі кровотворення. До них належать мегалобласти і мегалоцити.

17.2.2. Еритроцитози

Еритроцитоз – збільшення вмісту еритроцитів в одиниці об’єму крові.

Розрізняють абсолютні та відносні форми еритроцитозів.

Абсолютні еритроцитози – характеризуються збільшенням кількості еритроцитів в одиниці об’єму крові внаслідок посилення еритропоезу і виходу надлишку еритроцитів з кісткового мозку у судинне русло. Найчастіше вторинні абсолютні еритроцитози зумовлюють тривалі гіпоксичні стани будь-якого походження, а також пухлини, при яких спостерігається надлишкова продукція еритропоетину. Еритроцитози можуть розвинутись при зниженні парціального тиску кисню в повітрі (гірська, висотна хвороби), захворюваннях серця (недостатність кровообігу), при ряді захворювань органів дихання (пневмонії, фіброзний туберкульоз легень, емфізема легень), новоутворення нирок (гіпернефроми) та ін. Еритроцитози при гіпоксичних станах можуть розглядатися як своєрідна патологічна регуляція (компенсаторне пристосування).

В основі розвитку еритроцитозів можуть лежати різні механізми: подразнююча дія гіпоксії на кістковий мозок, підвищене утворення еритропоетину, підвищення чутливості до нього еритроїдних клітин, порушення нервової і ендокринної регуляції.

Хвороба Вакеза (еритремія, справжня поліцитемія). В основі розвитку еритроцитозу при хворобі Вакеза лежить тотальний гіперпластичний процес з боку кісткового мозку, особливо еритроїдної ланки, що веде до підвищеного утворення еритроцитів. На даний час еритремія розглядається як хронічний еритромієлоз, при якому кістковий мозок в процесі гіперплазії здійснює переважно функції еритропоезу.

У периферійній крові спостерігається еритроцитоз (6–12×10¹²/л), ретикулоцитоз, збільшення вмісту гемоглобіну до 200–300 г/л, тромбоцитоз (400–1000×10⁹/л), лейкоцитоз (20–60×10⁹/л), нейтрофільоз (з ядерним зсувом вліво до метамієлоцитів і навіть мієлоцитів), збільшення кількості еозинофілів і базофілів, моноцитоз. Показник гематокриту збільшується до 60–80 %. ШОЕ зменшується. Збільшення клітинної маси зумовлює підвищення в’язкості крові і виникнення поліцитемічної гіперволемії. Зміни кровообігу при еритремії проявляються артеріальною гіпертензією, розладами органного кровоплину, порушенням мікроциркуляції. Межі серця розширені (внаслідок гіпертрофії міокарду).

Відносні еритроцитози – характеризуються збільшенням кількості еритроцитів в одиниці об’єму крові без підвищення їх продукції у кістковому мозку і без збільшення їх абсолютної кількості у крові. Причиною їх виникнення є зменшення об’єму плазми крові при зневодненні організму (при посиленому потінні, діареї, блювоті, значних опіках, перитонітах, набряку легень).

17.2.3. Анемії

Анемія в дослівному перекладі з грецької мови означає безкрів’я (а – без, haim – кров), що однак не відповідає його значенню за змістом. Цим терміном називається гематологічний синдром або самостійне захворювання , яке характеризується зменшенням кількості еритроцитів і зниженням вмісту гемоглобіну в одиниці об’єму крові та якісними змінами еритроцитів, що ведуть до розвитку кисневого голодування тканин. З цих позицій анемія повинна розглядатися як загально-патологічний процес, який протікає з порушенням діяльності різноманітних органів і систем.

Анемії характеризуються певними загальними клінічними проявами: блідість шкіри і слизових оболонок, головокружіння, головні болі, шум у вухах, задишка, різка загальна слабість, підвищена втомлюваність. Спостерігаються зміни серцево-судинної системи: тахікардія, систолічні шуми на верхівці серця, при важких станах – розвиток недостатності кровообігу.

Класифікація анемій

За етіологією анемії поділяють на спадкові та набуті.

У відповідності з морфологічним і функціональним станом кісткового мозку, його здатністю до регенерації і компенсації анемічного стану розрізняють наступні форми анемій: регенераторні (з достатньою функцією кісткового мозку; показником достатньої регенераторної здатності кісткового мозку є кількість ретикулоцитів, яка в нормі становить 0,2 – 2%)), гіпорегенераторні (зниження функції кісткового мозку, ретикулоцити ‹ 0,2%), арегенераторні (або апластичні) з різким пригніченням процесів еритропоезу (ретикулоцити – 0), гіперрегенераторні (підвищення функції кісткового мозку, ретикулоцити › 2%).

За колірним показником анемії поділяють на гіпохромні (колірний показник нижче 0,85), нормохромні (колірний показник в межах 0,85–1,15) і гіперхромні (колірний показник вище 1,15).

За величиною середнього діаметру еритроцитів (СДЕ) розрізняють анемії мікроцитарні (СДЕ нижче 7,2 мкм), нормоцитарні (СДЕ – 7,2–8,0 мкм) і макроцитарні (СДЕ – 8,1–9,5мкм). В групу макроцитарпих входять і мегалоцитарні анемії (СДЕ вище 12 мкм).

За типом кровотворення виділяють анемії з еритробластним і мегалобластним типом кровотворення.

Згідно патогенетичного принципу, із врахуванням найважливіших етіологічних факторів, розрізняють:

1. Анемії внаслідок крововтрати (гостра і хронічна постгеморагічна анемія).

2. Анемії внаслідок посиленого руйнування еритроцитів (гемолітичні анемії):

3. Анемії внаслідок порушення еритропоезу:

Постгеморагічні анемії – це анемії, що виникають внаслідок крововтрати. В залежності від характеру крововтрати розрізняють гостру постгеморагічну і хронічну постгеморагічну анемії.

Гостра постгеморагічна анемія розвивається після однократної, швидкої, масивної втрати крові при різноманітних зовнішніх травмах, які супроводжуються пошкодженням великих судин або кровотечах з внутрішніх органів (шлунково-кишкові, легеневі, маткові і т. д.).

Клінічна картина гострої постгеморагічної анемії складається з власне анемічних симптомів, пов’язаних з. гіпоксією, і розвитку колапсу. Гематологічні показники безпосередньо після крововтрати не відрізняються від норми, оскільки на фоні загального зниження кількості крові в кожній одиниці об’єму не встигли відбутися зміни (І стадія – “прихована анемія”). В той же час, внаслідок зменшення об’єму циркулюючої крові (ОЦК), формується типова симптоматика гострої судинної недостатності: різко падає артеріальний тиск, відмічається значна блідість шкірних покривів і слизових оболонок (через спазм периферійних судин); гіпоксія, що розвинулась, зумовлює подразнення хеморецепторів з розвитком задишки, тахікардії.

Протягом 1-2 доби розвивається “гідремічна фаза компенсації”, що зумовлює гематологічні зміни у ІІ стадії гострої постгеморагічної анемії. Тепер, після збільшення об’єму циркулюючої крові, з’являються гематологічні ознаки анемії, тобто реєструється зменшення кількості еритроцитів і гемоглобіну в одиниці об’єму крові. Однак еритроцити (разом з тими, які поступили в судини з депо) були синтезовані і насичені гемоглобіном до крововтрати, в зв’язку з чим анемія на цій стадії є нормохромною.

Через 4-5 діб включається “кістково-мозкова фаза компенсації”. Гіпоксія, що розвинулась безпосередньо після крововтрати, активує виділення нирками еритропоетину і стимулює еритропоез. Про посилення еритропоезу у ІІІ стадії анемії свідчить значне збільшення у периферійній крові кількості ретикулоцитів, поява поодиноких нормобластів. На початку цієї стадії спостерігається диспропорція між швидкістю еритропоезу і синтезом гемоглобіну (синтез гемоглобіну відстає), що проявляється зниженням колірного показника (гіпохромією) і поліхроматофілією еритроцитів.

Лікування гострої постгеморагічної анемії полягає у негайному усуненні джерела кровотечі і застосуванні заходів, спрямованих на боротьбу з гіпоксією та гострою судинною недостатністю.

Хронічна постгеморагічна анемія виникає при невеликих за об’ємом, але частих і довготривалих кровотечах, що зумовлені пошкодженням кровоносних судин (при виразковій хворобі шлунку, геморої, дисменореї та ін.) або порушенням судинно-тромбоцитарного і коагуляційного гемостазу.

В розвитку хронічної постгеморагічної анемії мають значення навіть незначні приховані крововтрати, які через певний час приводять до виснаження в організмі запасів заліза, в зв’язку з чим хронічна постгеморагічна анемія за патогенезом належить до залізодефіцитних анемій. У периферійній крові: зменшується кількість еритроцитів, гемоглобіну. Понижується колірний показник (гіпохромна анемія). В мазку крові – пойкілоцитоз і анізоцитоз з переважанням мікроанізоцитозу, анулоцитоз. Кількість ретикулоцитів частіше знижена (гіпорегенераторна анемія).

Лікування хронічної постгеморагічної анемії, як і гострої, полягає насамперед в негайному усуненні джерела кровотечі. З метою замісної терапії використовують переливання крові і еритроцитарної маси у поєднанні з препаратами заліза.

Гемолітичні анемії – це різновид анемій, при яких гемоліз еритроцитів переважає над їх утворенням з врахуванням компенсаторних механізмів.

Класифікація гемолітичних анемій:

• за походженням: набуті і спадкові;

• за перебігом: гострі і хронічні;

• за локалізацією гемолізу: з внутрісудинним і позасудинним (система мононуклеарних фагоцитів) гемолізом.

Набуті гемолітичні анемії. Розвиток гемолітичних анемій можуть зумовити імунні ушкодження (гемолітична хвороба новонароджених за системою АВ0 і Rh-фактором; посттрансфузійні гемолітичні анемії); гемолітичні отрути (бджолина, зміїна, грибна отрута, фосфор, фенілгідразин, нітробензол, свинцева інтоксикація, отруєння оцтовою кислотою та ін.), збудники інфекційних і паразитарних захворювань (гемолітичні стрептококи , стафілококи, анаеробні мікроби, малярійний плазмодій), термічні (при опіках), механічні (при протезуванні клапанів серця, судин) фактори, медикаменти (хінін, сульфаніламіди, амідопірин, фенацитин, деякі антибіотики, медикаменти, що містять нітрити та ін.).

Гемоліз еритроцитів при набутих гемолітичних анеміях зумовлений пошкодженням структури мембрани еритроцитів етіологічними факторами. Внаслідок підвищення проникності мембран клітин для іонів і органічних речовин клітини втрачають К⁺, фосфати, ферменти та ін. Натомість в еритроцити в надлишку поступають Na⁺, Ca²⁺, органічні сполуки і вода. Це зумовлює гіпергідратацію еритроцитів, їх набухання, втрату дисковидної форми і руйнування.

Гемоліз еритроцитів при набутих гемолітичних анеміях відбувається переважно у кровоносному руслі (внутрішньосудинний гемоліз). Проте у разі резус-конфлікту (гемолітична хвороба новонароджених) антирезусні аглютиніни, що утворилися в організмі резус-негативної матері, зумовлюють гемоліз резус-позитивних еритроцитів плода або новонародженого не тільки всередині судин, а й у макрофагах печінки, селезінки (внутрішньоклітинний гемоліз).

Спадкові гемолітичні анемії.

Спадкові гемолітичні анемії поділяються на три великі групи: мембрано- або еритропатії, гемоглобінопатії і ензимопатії.

Мембранопатії. Основною патогенетичною ланкою гемолітичних анемій цієї групи є генетичний дефект білково-ліпідної структури мембрани еритроцитів (наявність у ній аномальних білків – білковозалежні мембранопатії або аномальних ліпідів – ліпідзалежні мембранопатії). Прикладом білковозалежної мембранопатії може бути сфероцитарна гемолітична анемія (хвороба Мінковського-Шоффара, спадковий сфероцитоз). Дане захворювання спадкується за домінантним типом; характеризується тривалим латентним протіканням, часто з єдиним клінічним симптомом у вигляді жовтяниці і типовою гематологічною картиною: мікросфероцитоз, знижена осмотична резистентність еритроцитів, термін життя їх скорочується до 14 – 12 днів.

Гемоглобінопатії (гемоглобінози) – це спадкові захворювання, які зумовлені наявністю в крові одного або декількох патологічних гемоглобінів. Найчастіше зустрічаються серповидноклітинна анемія і таласемія.

Серповидноклітинна анемія – це приклад аномалії структурного гену, в результаті якої в β-ланцюгах гемоглобіну відбувається заміна глутамінової кислоти на валін (якісні зміни в синтезі гемоглобіну). Гемоглобін, який утворюється в результаті такої заміни, дістав назву HbS, оскільки він при певних умовах (гіпоксія, ацидоз) деформує еритроцит і надає йому серповидну форму.

Таласемія (середземноморська хвороба, хвороба Кулі) – це гемоглобіноз, в основі якого лежить дефіцит (кількісні зміни в системі гемоглобіну) без якісних порушень його глобінових ланцюгів. В залежності від того, синтез яких ланцюгів (α чи β) понижений або відсутній, розрізняють дві групи таласемій: α–таласемію і β–таласемію. α–таласемія: недостатня кількість α–глобінових ланцюгів в ембріональному періоді компенсується надлишковим синтезом γ–глобінових ланцюгів (γ₄), в результаті чого виникає Bart-Hb. Після народження дефіцит α–глобінових ланцюгів поповнюється підвищеним синтезом β–глобінових ланцюгів (β₄), в результаті чого утворюється НbH. β–таласемія: при цьому захворюванні порушений синтез β–ланцюгів, що входять в гемоглобін А₁ (α₂β₂) (головна фракція нормальних гемоглобінів). Дефіцит β–ланцюгів компенсується надлишковою продукцію γ– і δ–ланцюгів, що приводить до збільшення кількості HbF (α₂γ₂) і HbA₂ (α₂δ₂) відповідно.

Аномалія синтезу гемоглобіну при таласемії приводить до дегенеративних змін еритроцитів у периферійній крові, появи патологічних “мішеневидних” еритроцитів з центрально розміщеним гемоглобіном, до зменшення тривалості життя цих еритроцитів до 30 днів і прискореного руйнування їх у селезінці та інших органах системи мононуклеарних фагоцитів.

Ензимопатії – це спадкові захворювання, що зумовлені дефіцитом ферментів в еритроцитах (глюкозо-6-фосфатдегідрогенази, піруваткінази, метгемоглобінредуктази).

Гемолітична анемія, пов’язана з недостатністю в еритроцитах глюкозо-6-фосфатдегідрогенази. Захворювання спадкується за домінантним типом, зчеплене з Х-хромосомою, тобто клінічно проявляється тільки у чоловіків, а у жінок тільки у випадках гомозиготності.

Патогенез. При дефіциті ферменту глюкозо-6-фосфатдегідрогенази (Г-6-ФДГ) в еритроциті порушується пентозо-фосфатний цикл, тобто аеробний окисний шлях перетворення глюкози. Він починається реакцією окислення глюкозо-6-фосфата (Г-6-Ф), яка каталізується ферментом Г-6-ФДГ. У цій реакції відбувається відновлення коферменту НАДФ (нікотинаміддинуклеотидфосфату) і утворюється активний водень, який йде на відновлення глутатіону. Цей процес необхідний в зв’язку з тим, що глутатіон постійно губить водень при взаємодії з окисниками. Саме з допомогою системи глутатіону здійснюється антиоксидантний захист гемоглобіну і мембрани еритроцитів від окисників (в тому числі багатьох ліків – хінін, ПАСК, сульфаніламіди, похідні саліцилової кислоти та ін.). Якщо глутатіону мало або немає ферменту, який його відновлює, то відновлення НАДФ не відбувається і не утворюється активний водень, необхідний для відновлення глутатіону, що підвищує чутливість мембрани еритроцитів до окисників і зумовлює їх гемоліз. Гострий гемоліз може розвиватися і при частому вживанні в їжу кінських бобів Vicium favum (фавізм – різновид Г-6-ФДГ-дефіцитної анемії) і стручкових рослин. Гемоліз може наступити навіть при вдиханні пилку цих рослин. Як ендемічне захворювання фавізм зустрічається в зонах культивування бобів в Італії, Греції, Туреччині, Болгарії, Іраку, Ірані, Китаї.

Внаслідок підвищеного гемолізу еритроцитів при гемолітичних анеміях в крові збільшується вміст непрямого білірубіну; у хворих з’являється жовтяниця. Надлишкова кількість білірубіну посилено переробляється печінковими клітинами в прямий білірубін. Внаслідок цього жовч інтенсивно зафарбована (плейохромія). В кишках, куди поступає жовч, уробіліноген і стеркобіліноген утворюються в підвищеній кількості. В зв’язку з цим калові маси також інтенсивно зафарбовані, Кількість стеркобіліногену, який всмоктується в кишках, також збільшена. Рівень уробіліногену в сечі зростає. Сеча інтенсивно зафарбована за рахунок уробіліну.

Анемії, що пов’язані з порушенням еритропоезу. До цієї групи анемій належать анемії, які можуть бути набутими чи спадково зумовленими. За причинами виникнення виділяють мієлотоксичні, дефіцитні, дизрегуляторні анемії.

Залізодефіцитні анемії.

Даний вид анемій є найпоширенішим і становить 80-95% усіх анемій. В групу залізодефіцитних анемій входять різноманітні клінічні форми анемій різної етіології, але з єдиним механізмом розвитку, що зумовлений дефіцитом заліза в організмі.

Недостатня кількість заліза в організмі може бути зумовлена рядом причин:

1. Недостатнє поступлення заліза з їжею внаслідок голодування, значного зменшення у раціоні продуктів харчування, що містять залізо, при вигодовуванні грудних дітей коров’ячим або козячим молоком.

2. Підвищені витрати заліза (при вагітності, лактації, в період швидкого росту).

3. Порушення засвоєння заліза:а) при ахлоргідрії, б) при авітамінозі С (оскільки вітамін С стабілізує залізо в двохвалетній формі, а трьохвалетне залізо організмом не засвоюється), в) при ентеритах і резекціях тонкої кишки.

4. Порушення транспорту заліза (гіпотрансферинемія).

5. Порушення депонування заліза (гепатити, цирози печінки).

6. Хронічні крововтрати.

Розвиток залізодефіцитних анемій в пубертатний і клімактеричний періоди називається відповідно раннім і пізнім хлорозом.

Патогенез. Основною патогенетичною ланкою залізодефіцитних анемій є пониження вмісту заліза у сироватці крові, кістковому мозку і депо. В результаті цього порушується синтез гему в гемоглобіні і розвивається анемія, оскільки недостатня гемоглобінізація клітин еритроїдного ряду зумовлює затримку їх дозрівання і виходу їх у кровоносне русло. Крім того, порушується синтез інших залізовмісних і залізозалежних ферментів як в еритроїдних клітинах – каталази, глутатіонпероксидази, так і в клітинах паренхіматозних органів – цитохромів, міоглобіну, пероксидази, цитохромоксидази, каталази, сукцинатдегідрогенази та ін. Дефіцит вказаних ферментів в еритроцитах зумовлює пониження їх резистентності до пошкоджуючої дії перекисних сполук, підвищений гемоліз і вкорочення терміну циркуляції в крові.

Для залізодефіцитної анемії характерна нормальна або дещо знижена кількість еритроцитів, різке зменшення вмісту гемоглобіну до 50–30 г/л, зниження колірного показника до 0,6–0,5 і нижче (гіпохромна анемія). При дослідженні мазку крові звертає на себе увагу бліде зафарбовування еритроцитів, наявність анулоцитів, пойкілоцитоз, анізоцитоз з перевагою мікроцитозу. Кількість ретикулоцитів у більшості випадків є пониженою.

Дефіцит заліза в організмі зумовлює не тільки патологічні зміни еритропоезу, а й порушення структури і функціональної активності залізовмісних ферментів та зменшення кількості міоглобіну. В зв’язку з цим, а також внаслідок розвитку тканинної гіпоксії у більшості тканин організму розвиваються різноманітні дистрофічні процеси: виявляються м’язова слабість (міастенія), сухість і тріщини шкіри та слизових оболонок, тріщини у кутах роту, підвищена ламкість нігтів, випадіння волосся, зміни слизової оболонки шлунково-кишкового тракту (атрофічний глосит, гастрит, ентерит) і в серці (дистрофія міокарду), спотворення смаку і нюху.

При лікуванні залізодефіцитної анемії необхідно дотримуватись дієти (вживання продуктів багатих на залізо, білки – печінка, м’ясо, бобові, зелень, яйця), приймати залізовмісні засоби, за показами – переливання еритроцитарної маси.

В₁₂-фолієводефіцитні анемії.

В₁₂-фолієводефіцитні анемії виникають внаслідок дефіциту в організмі вітаміну В₁₂ і фолієвої кислоти. Поєднаний дефіцит вітаміну В₁₂ і фолієвої кислоти зустрічається рідко, частіше спостерігається ізольований дефіцит вітаміну В₁₂. Добова потреба у вітаміні В₁₂ складає 1–5 мкг. Дефіцит вітаміну В₁₂ може бути зумовлений рядом причин:

1. Недостатнє поступлення вітаміну В₁₂ в організм з продуктами харчування, а також вигодовування грудних дітей козячим молоком або сухими молочними сумішами.

2. Порушення всмоктування вітаміну В₁₂, фолієвої кислоти:

1. дефіцит гастромукопротеїну (спадковий дефект утворення, атрофія слизової оболонки шлунку, резекція шлунку, автоімунні пошкодження паріетальних клітин слизової шлунку, руйнування внутрішнього фактора автоантитілами);

2. порушення функції тонкої кишки (резекція великих ділянок кишки, пухлини кишки);

3. конкурентне використання вітаміну В₁₂ гельмінтами і мікрофлорою кишок (дифілоботріоз).

3. Порушення депонування вітаміну В₁₂, фолієвої кислоти (гепатити, цирози печінки).

4. Підвищені витрати вітаміну В₁₂, фолієвої кислоти (під час вагітності, коли мегалобластний тип кровотворення плода змінюється на еритробластний, збільшується споживання плодом ціанокобаламіну і фолієвої кислоти).

Патогенез. Вітамін В₁₂ складається з двох коферментів: метилкобаламіну та 5-дезоксиаденозилкобаламіну. Для нормального кровотворення необхідний перший кофермент, який бере участь у синтезі ДНК. Одним із етапів утворення ДНК є перехід уридинмонофосфату (УМФ) в тимідинмонофосфат (ТМФ). В цій реакції активна роль належить фолієвій кислоті, а саме її похідним – фолатам. При відсутності метилкобаламіну порушується цикл перетворення фолієвої кислоти у тетрагідрофолієву кислоту, яка забезпечує перехід УМФ в ТМФ. Внаслідок цього не утворюється ДНК та порушується поділ і дозрівання клітин.

Другий кофермент – 5-дезоксиаденозилкобаламін – бере участь в обміні жирних кислот. При його дефіциті не відбувається переходу метилмалонової кислоти в янтарну. Метилмалонова кислота є токсичною для нервової системи. Вона викликає дегенерацію задньобокових стовпів спинного мозку.

У картині крові для В₁₂-фолієводефіцитної анемії спостерігається низький вміст еритроцитів (1,0 – 0,5×10¹²/л) і гемоглобіну (50–30 г/л), лейкопенія з нейтропенією, тромбоцитопенія. Колірний показник досягає 1,3–1,5, а іноді і вище. В мазку крові спостерігається виражений макроанізоцитоз з наявністю мегалоцитів і мегалобластів, що є найважливішою діагностичною ознакою, а також пойкілоцитоз. В крові зустрічаються дегенеративні форми еритроцитів, мегалоцитів з включеннями у вигляді кілець Кебота і тілець Жолі. Зустрічаються гігантські гіперсегментовані нейтрофіли, великі форми тромбоцитів. Регенеративні форми еритроцитів зникають з периферійної крові і з’являються лише в період ремісії.

Характерні зміни з боку травного тракту. Внаслідок порушення поділу епітеліальних клітин спостерігаються запально-атрофічні процеси в слизових оболонках язика, ротової порожнини, стравоходу, шлунку, кишок (глосит, стоматит, езофагіт, гастроентерит). Внаслідок атрофії слизової оболонки шлунку розвивається стійка ахілія, а також виникає дефіцит гастромукопротеїну, що ще в більшій мірі посилює дефіцит вітаміну В₁₂.

З боку нервової системи виявляються симптоми дегенерації і склерозу, головним чином, задніх, а також бокових стовпів спинного мозку (фунікулярний мієлоз), що характеризується зниженням (іноді відсутністю) рефлексів, появою патологічних рефлексів, атаксією, порушенням глибокої, а потім і поверхневої чутливості (відчуття повзання мурашок, оніміння та ін.). У важких випадках порушуються функції тазових органів.

Лікуванна полягає в призначенні парентерально вітаміну В₁₂ і фолієвої кислоти.

17.3. Патологічна фізіологія системи білої крові

Різноманітні за етіологією захворювання часто супроводжуються змінами з боку системи білої крові. Функції клітин білої крові (лейкоцитів) різноманітні. Вони приймають участь у процесах фагоцитозу, у механізмах реалізації клітинного і гуморального імунітету. Порушення функцій лейкоцитів спостерігаються при зменшенні їх кількості або при поступленні у кров незрілих та дегенеративних форм. Недостатність захисної функції лейкоцитів проявляється різким зниженням опірності організму до дії інфекційних факторів.

Зміни у системі лейкоцитів можуть проявлятися їх якісними змінами, відхиленнями від норми їх кількості в одиниці об’єму крові, а також змінами у лейкоцитарній формулі.

17.3.1. Якісні зміни лейкоцитів

Якісні (дегенеративні) зміни лейкоцитів найчастіше спостерігаються у нейтрофільних гранулоцитах і моноцитах. Причиною їх виникнення є продукція лейкоцитів з порушеним обміном речовин, що і зумовлює структурні аномалії, а також пошкодження лейкоцитів у кровотворних органах і крові під впливом різноманітних патогенних факторів (бактерій, вірусів, антитіл). Дегенеративні зміни лейкоцитів проявляються появою у периферійній крові патологічних форм клітин (гігантські метамієлоцити, гігантські гіперсегментовані нейтрофіли) та клітин з різноманітними включеннями (токсична зернистість нейтрофілів, вакуолізація цитоплазми нейтрофілів, тільця Князькова-Деле, палички Ауера, зерна Амато, тіні Боткіна-Гумпрехта). До дегенеративних змін лейкоцитів належать також хроматиноліз, каріоліз, фрагментоз, пікноз, каріорексис, цитоліз.

17.3.2. Лейкоцитози

В крові дорослої людини знаходиться 4–9×10⁹/л лейкоцитів. До типових змін кількості лейкоцитів в одиниці об’єму крові належать лейкоцитози і лейкопенії. І лейкоцитози і лейкопенії, як правило, не є самостійними захворюваннями, а належать до реакцій, які розвиваються при різноманітних захворюваннях.. Завершення хвороби зумовлює нормалізацію загальної кількості лейкоцитів чи їх окремих форм, зникнення ознак дегенерації.

Лейкоцитоз – збільшення кількості лейкоцитів в одиниці об’єму крові відносно меж фізіологічної норми (понад 9×10⁹/л).

Класифікація лейкоцитозів.

Залежно від причин розвитку розрізняють фізіологічний і патологічний лейкоцитози.

Залежно від збільшення тих чи інших видів лейкоцитів розрізняють нейтрофільний, еозинофільний, базофільний лейкоцитози, лімфоцитоз і моноцитоз.

За механізмом виникнення виділяють абсолютний і відносний лейкоцитози.

Лейкоцитоз фізіологічний. Розрізняють травний (аліментарний) лейкоцитоз, який розвивається через 2–3 години після прийому їжі (особливо білкової); міогенний (м’язовий) – після інтенсивного фізичного навантаження; емоційний – внаслідок психічного збудження, лейкоцитоз новонароджених (протягом перших двох днів життя); лейкоцитоз вагітних (розвивається з 5–6-го місяця вагітності) і породіль (спостерігається до другого тижня після пологів).

Лейкоцитоз патологічний. Розвивається при ряді захворювань. За походженням лейкоцитози поділяють на екзогенні і ендогенні, інфекційні і неінфекційні. Лейкоцитози можуть зумовити фізичні фактори (електричний струм; дія високої чи низької температури); хімічні фактори (бензол; анілін; прийом ліків, що стимулюють проліферацію клітин; токсичні речовини ендогенного походження – при уремії, діабетичній комі); біологічні фактори (віруси, бактерії, рикетсії; імунні комплекси АГ-АТ; підвищений рівень біологічно активних речовин: лейкопоетинів, продуктів клітинного розпаду).

Певну роль у розвитку лейкоцитозу відіграють порушення нейрогуморальної регуляції лейкопоезу. Відомо, що подразнення кори головного мозку, смугастого тіла та сірого бугра призводять до нейтрофільного лейкоцитозу зі зрушенням вліво. Встановлено, що адренокортикотропний гормон (АКТГ) пригнічує лімфопоез, підвищує продукцію нейтрофілів і прискорює дозрівання мієлоїдних елементів. Кількість лейкоцитів збільшується під впливом адреналіну та кортикостероїдів. На розвиток лейкоцитозу впливають також гуморальні речовини – лейкопоетини. Гуморальна регуляція здійснюється на рівні поетинчутливих клітин.

Патогенез лейкоцитозів.

В розвитку лейкоцитозів виділяють наступні механізми:

1. Посилення лейкопоезу зумовлене підвищенням рівня і активності стимуляторів лейкопоезу (наприклад, лейкопоетинів) або пониженням вмісту і активності інгібіторів проліферації лейкопоетичних клітин (ліпопротеїни, кейлони і лактоферин). Внаслідок цього збільшується проліферація і дозрівання лейкоцитів у червоному кістковому мозку. Цей механізм має місце в розвитку лейкоцитозу, наприклад, при запальних процесах. Посилення лейкопоезу може бути зумовлене також пухлинним ураженням гемопоетичної тканини (при лейкозах). Лейкоцитози з таким механізмом розвитку є абсолютними.

2. Перерозподіл лейкоцитів у судинному руслі виникає внаслідок переходу лейкоцитів з пристінкового пулу у циркулюючий (може спостерігатись після значних фізичних навантажень – “міогенний” лейкоцитоз та ін.).

3. Лейкоцитоз може розвинутись при гіпогідратації організму різноманітного походження з розвитком гіповолемії (наприклад, в результаті повторної блювоти, діареї, поліурії). При загальній нормальній кількості лейкоцитів вміст їх в одиниці об’єму крові збільшений. Одночасно підвищена в крові і кількість інших форменних елементів крові.

Лейкоцитози з такими механізмами розвитку є відносними.

Нейтрофільний лейкоцитоз (нейтрофільоз) може бути зумовлений рядом причин: інфекційні агенти (стрептококи, стафілококи, гриби), продукти розпаду тканин (при інфаркті міокарда, злоякісних пухлинах), ендогенна інтоксикація (при уремічній, печінковій комі), фізичні (холод, тепло) і психічні фактори, хронічний мієлолейкоз, важке кисневе голодування (значна гостра крововтрата, гострий гемоліз).

При оцінці нейтрофільозу необхідно враховувати ядерний зсув нейтрофілів у лейкоцитарній формулі. Ядерний зсув лейкоцитарної формули – це порушення співвідношення між незрілими і зрілими формами нейтрофілів. В нормі індекс зсуву складає 0,06–0,08 і відповідає співвідношенню суми всіх несегментоядерних нейтрофілів до кількості сегментоядерних клітин. Його підвищення свідчить про ядерний зсув лейкоформули вліво, зменшення – про зсув вправо.

Лейкоцитоз нейтрофільний з простим ядерним зсувом вліво характеризується збільшенням відсоткового вмісту паличкоядерних лейкоцитів (вище 6%) на фоні помірного нейтрофільного лейкоцитозу (10–12×10⁹/л). Спостерігається при легкому перебігу інфекційних і запальних захворювань (ангіна, малярія, катаральний апендицит).

Лейкоцитоз нейтрофільний з регенераторним ядерним зсувом вліво. На фоні нейтрофільного лейкоцитозу відмічається збільшення відсоткового вмісту паличкоядерних лейкоцитів і юних форм (метамієлоцитів). Спостерігається при пневмонії, сипному тифі, скарлатині, септичних захворюваннях. Кількість лейкоцитів може збільшуватись до 13–18×10⁹/л.

Лейкоцитоз нейтрофільний з гіперегенераторним зсувом вліво. Збільшення в крові кількості паличкоядерних і юних форм нейтрофільних лейкоцитів, поява поодиноких мієлоцитів, а іноді і промієлоцитів. Загальна кількість лейкоцитів може бути збільшена до 20 – 25×10⁹/л і більше. Спостерігається при важкому перебігу гострих інфекційних процесів (сепсис, перитоніт), хронічному мієлолейкозі..

Лейкоцитоз нейтрофільний з регенераторно-дегенераторним зсувом вліво характеризується збільшенням відсоткового вмісту паличкоядерних нейтрофілів, метамієлоцитів і мієлоцитів з ознаками дегенерації цитоплазми і ядра. Може спостерігатисть при інфекційних хворобах (важкому перебігу туберкульозу), хронічних гнійних процесах, що супроводжуються значною інтоксикацією.

Дегенеративний зсув вправо. Зменшення в крові паличкоядерних і поява зрілих з ознаками дегенерації лейкоцитів (гіперсегментованих нейтрофілів). Зсув лейкоцитарної формули вправо переважно супроводжується лейкопенією і свідчить про пригнічення гранулоцитопоезу (В₁₂-фолієводефіцитна, апластична анемія, агранулоцитоз, променева хвороба).

Лейкоцитоз еозинофільний (еозинофілія) спостерігається при глистних інвазіях (аскаридоз, ехінококоз, стронгілоїдоз, трихіноз), шкірних захворюваннях (екзема, псоріаз), при атопічних алергічних захворюваннях (бронхіальна астма, кропив’янка, полінози), при скарлатині, лімфогрануломатозі, хронічному мієлолейкозі, при недостатності кори наднирників.

Лейкоцитоз базофільний (базофілія) спостерігається при хронічному мієлолейкозі, еритремії, гемофілії, тромбоцитопенії імунологічного типу, іноді при алергічних станах.

Лімфоцитоз спостерігається при хронічному лімфолейкозі, хронічних бактерійних захворюваннях (туберкульоз, сифіліс, проказа), інфекційних хворобах, що перебігають із значною лейкопенією за рахунок пригнічення гранулоцитопоезу (черевний тиф, грип, кір), анемії Аддісон-Бірмера, апластичній анемії.

Моноцитоз виникає при хронічних захворюваннях бактерійної природи (туберкульоз, бруцельоз, сифіліс), малярії, а також при пухлинах, колагенозах, інфекційному мононуклеозі, агранулоцитозі.

17.3.3. Лейкопенії

Лейкопенія – зменшення в крові кількості лейкоцитів нижче 4×10⁹/л.

Класифікація лейкопеній.

За походженням розрізняють первинні (спадкові) і вторинні (набуті) лейкопенії. Первинні лейкопенії – це лейкопенії, що складають основу хвороби і по суті визначають її клініку та всі інші симптоми. До первинних лейкопеній належать синдроми ”лінивих” лейкоцитів, Шедьяка–Хігасі, хвороба Костмана, періодична спадкова нейтропенія, сімейна нейтропенія та ін. Вторинні лейкопенії – це лейкопенії, що є симптомами певних захворювань.

Залежно від зменшення тих чи інших видів лейкоцитів виділяють нейтро–, еозино–, лімфо– та моноцитопенію.

За механізмом виникнення лейкопенія може бути абсолютною або відносною.

В основі патогенезу лейкопеній лежать різноманітні механізми:

1) Пригнічення лейкопоетичної функції кісткового мозку з порушенням продукції лейкоцитів, їх дозрівання, виходу в периферійну кров виникає при:

1. Порушенні механізмів нейрогуморальної регуляції лейкопоезу.

2. Спадкових порушеннях лейкопоезу (наприклад, аномалія генів, що контролюють дозрівання лейкоцитів).

3. Недостатності компонентів, необхідних для лейкопоезу (дефіцит білків, фосфоліпідів, амінокислот, ціанокобаламіну).

4. Дії іонізуючого випромінювання, цитостатичних препаратів, імунних факторів.

2) Надмірне руйнування лейкоцитів у судинному руслі або органах гемопоезу спостерігається при утворенні антилейкоцитарних антитіл (переливання компонентів крові), а також при використання медикаментів, що є алергенами-гаптенами (амідопірин, сульфаніламіди, барбітурати, фенацетин та ін). Гаптени фіксуються на клітинах і зумовлюють утворення антитіл, що викликають аглютинацію і руйнування лейкоцитів.

3) Підвищене виділення лейкоцитів з організму може бути зумовлене гострою і хронічною крововтратою, а також плазмо- і лімфорагіями (при обширних опіках), хронічними гнійними процесами (остеомієліт, ендометрит, перитоніті).

4) Перерозподіл лейкоцитів у різних регіонах судинного русла виникає при шокових станах (внаслідок скупчення лейкоцитів в розширених капілярах легень, печінки, кишок), феномені “крайового стояння” лейкоцитів, що характеризується адгезією великої кількості їх на стінках мікросудин. Це спостерігається на ранніх етапах запального процесу.

5) Лейкопенія, що виникає внаслідок гемодилюції, зумовлена трансфузіями великого об’єму плазми крові, плазмозамінників або переходом рідини з тканин у судинне русло за градієнтом осмотичного чи онкотичного тиску (при гіперальдостеронізмі, гіперглікемії, гіперальбумінемії).

Нейтропенія – ознака пригнічення функції кісткового мозку при дії вірусів (грип, кір, краснуха), медикаментів (цитостатики), іонізуючого випромінювання, при отруєнні бензолом, токсинами злаків тощо.

Еозинопенія – спостерігається в перші дні після інфаркту міокарду, під час стресу чи введення кортикотропіну.

Лімфопенія (лімфоцитопенія) – характерна для міліарного туберкульозу, хронічних стресових станів. Спостерігається при променевій хворобі, лімфогрануломатозі, лімфосаркомі.

Моноцитопенія – виникає в період розпалу гострих інфекційних захворювань, при важких септичних станах, анемії Аддісон-Бірмера, променевій хворобі.

При вираженій лейкопенії спостерігається пониження резистентності організму (головним чином протиінфекційної, а також протипухлинної). Це зумовлене тим, що лейкоцити приймають участь в реалізації гуморальної і клітинної ланки імунітету, а також фагоцитарної реакції. При лейкопеніях часто спостерігається інфікування організму (з розвитком ринітів, бронхітів, плевритів, запалення легень, кон’юнктивітів та інших форм інфекційних процесів), можливий також розвиток пухлин.

Агранулоцитоз – клініко-гематологічний синдром, який характеризується різким зменшенням кількості зернистих лейкоцитів в крові і навіть їх повним зникненням.

За етіологією агранулоцитози поділяють на:

1. Інфекційні агранулоцитози (при черевному тифі, паратифі, туберкульозі, малярії, сепсисі, грипі, корі, гепатитах).

2. Медикаментозні (антиметаболіти – метотрексат, фторурацил, цитарабін; сульфаніламіди; барбітурати; діакарб; левамізол; тіамазол; ізоніазид; протипухлинні антибіотики – доксорубіцин та ін.).

3. Токсичні (при дії сполук бензолу, бензину, інсектициди тощо).

4. Променеві (при дії іонізуючого випромінювання).

5. Імунні [поява автоантитіл (при системному червоному вовчаку) або антитіл до гранулоцитів після прийому ліків-гаптенів].

6. Агранулоцитози при системних ураженнях кровотворення (лейкози, метастази раку в кістковий мозок та ін.).

Найчастіше зустрічаються медикаментозні агранулоцитози. Летальність при них досягає 80%. Картина крові характеризується різкою лейкопенією (1,0×10⁹/л), майже повною відсутністю нейтрофілів (5–2%), зникненням еозинофілів, відносним лімфоцитозом. Кількість еритроцитів і тромбоцитів переважно в межах норми. Знижена імунологічна реактивність при агранулоцитозах приводить до розвитку важких септичних і некротичних процесів в організмі.