1.3.4. Генералізація і локалізація патологічного процесу.

Місцем проникнення хвороботворного агента і виникнення патологічного процесу може бути та чи інша ділянка організму. Первинна локалізація патологічного процесу має велике значення для його подальшого розвитку. Так, наприклад, при попаданні гонококів на слизову сечовивідного каналу розвивається гонорейний уретрит, при попаданні тих же мікроорганізмів на кон’юнктиву ока – гонорейний кон’юнктивіт, так звана бленорея. Подальший розвиток цих процесів відрізняється великою своєрідністю.

Багато патологічних процесів мають типову локалізацію. Один і той же етіологічний чинник викликає в одних місцях організму розвиток патологічного процесу частіше, а в інших рідше. Це пов’язано іноді з віком, статтю, індивідуальними особливостями і залежить від анатомічних, фізіологічних і біохімічних властивостей органу або тканини.

Генералізація (generalisatio; з лат. generalis – загальний) в патології – розповсюдження патологічного процесу по організму (або органу) з обмеженого вогнища.

Шляхи генералізації патологічних процесів:

1. Гуморальні шляхи:

1. гематогенна генералізація (g. haematogena) – розповсюдження агента, що викликає патологічний процес, з плином крові.

2. лімфогенна генералізація (g. lymphogena) – розповсюдження агента, що викликає патологічний процес, із плином лімфи.

3. лікворогенна генералізація (g. liqorogena) – розповсюдження агента, що викликає патологічний процес, за ліквором.

4. спутогенна генералізація (g. salivogena) – розповсюдження агента, що викликає патологічний процес, через слину.

2. Тканинні шляхи:

1. інтраканалікулярна, внутріканальцева генералізація (g. intraca-nalicularis; з лат. intra – всередині + canaliculus – каналець) – шлях розповсюдження патологічного процесу природними каналами чи щілинами, в основному при розповсюдженні вже існуючих процесів (переважно шлунково-кишковим трактом, сечовидільними та дихальними шляхами). Наприклад, при туберкульозі легень казеозні маси, які розпадаються, містять бактерії і з будь-якого вогнища аспіруються по системі бронхів, уражуючи нові відділи паренхіми легень.

2. генералізація прямим продовженням (g. реr continuitatem) – здійснюється внаслідок збільшення (росту) первинного осередку ураження.

3. генералізація шляхом контакту (g. реr contiguitatem) – розповсюдження виникає внаслідок безпосередньої дії патогенних чинників на прилеглі здорові ділянки (наприклад, парієтальні перитоніти на ділянках пошкодження вісцеральної очеревини; плеврити, як ускладнення пневмонії та ін.).

3. Нейрогенний шлях генералізації – шлях розповсюдження патологічного процесу вздовж нервових волокон. Наприклад, патологічний процес при поліневриті не стільки розповсюджується вздовж нерва, скільки набуває тенденції до генералізації з ураженням інших нервів і розвитком полірадикулоневриту. Вірус сказу (Lyssa), після потрапляння в організм, розповсюджується періневральними просторами нервових стовбурів і уражує центральну нервову систему. Віруси простого герпесу (Herpes simplex) реплікуються в гангліях і в навколишніх тканинах, а потім розповсюджуються периферичними чутливими волокнами. Очна форма (herpes zoster opthalmicus) характеризується розповсюдженням інфекції на очну гілку трійчастого нерва. При розповсюдженні процесу на чутливу гілку лицьового нерва розвивається синдром Рамсея-Ханта (herpes zoster otiticus) при якому уражується слуховий канал.

4. Змішаний шлях генералізації (g. mixta) – розповсюдження агента, який викликав патологічний процес, різними шляхами – гематогенним, лімфогенним та ін. Наприклад, вегетативні форми збудника правцю (Clostridium tetani) в анаеробних умовах здатні виробляти екзотоксин, який по рухових нервових волокнах, гемато- та лімфогенно досягає спинного і довгастого мозку, блокує гальмівні нейрони, що приводить до розвитку тривалих тонічних судом скелетної мускулатури.

Значення вивчення патогенезу для лікування.

Вивчення патогенезу дозволяє правильно лікувати хворого, оскільки сучасні принципи і методи лікування базуються на уявленні про суть хвороби. Сучасна терапія є, головним чином, патогенетична.

Метою патогенетичного лікування хворого є вплив на головну ланку патогенезу, тобто переривання або зниження ефективності механізмів пошкодження і одночасно – активація адаптивних (саногенетичних) реакцій і процесів. Іноді ці групи заходів називають патогенетичною і саногенетичною терапією відповідно.

Як приклад лікувальної дії, що скерована на переривання патогенетичних реакцій пошкодження, можна назвати вживання антигістамінних препаратів при розвитку запалення або алергічних хвороб. При вказаних патологічних процесах утворюється надлишок гістаміну, що відіграє одну з ключових ролей у їх патогенезі. Гальмування синтезу і ефектів гістаміну дає істотний терапевтичний ефект. Одночасно досягнення цього ефекту попереджає розвиток і інших наслідків: розладів крово- і лімфообігу, набряку, болю та ін. Також при запальних захворюваннях використовують фізіотерапевтичні процедури, що викликають артеріальну гіперемію. При захворюваннях, в патогенезі яких важливу роль відіграє кисневе голодування, застосовують методи кисневої терапії на фоні антиоксидантів; антигіпоксанти. Патогенетичне лікування включає також і хірургічні методи (апендектомія, лікування глаукоми за допомогою лазера та ін).

Різновидом патогенетичного лікування є замісна терапія – це метод застосування агентів, які ліквідують дефіцит або відсутність в організмі якого-небудь фактора. Наприклад:

- препарати гормонів (у пацієнтів з недостатністю самих гормонів, наприклад, при ЦД, недостатності наднирників, гіпофункції гіпофізу, статевих залоз);

- препарати ферментів (наприклад, шлунку і кишківника при порушенні порожнинного або мембранного травлення при синдромах мальабсорбції);

- препарати вітамінів (при гіповітамінозах).

Саногенетичне лікування скероване на активацію адаптивних процесів в організмі: імуномодулюючі та імуностимулюючі препарати, які гальмують або попереджають формування імунопатологічних станів у пацієнтів із запальним або алергічним компонентом патогенезу різних хвороб (бронхіальної астми, дифузного гломерулонефриту, хронічного гепатиту, ревматоїдного артриту).

Для розробки патогенетичної терапії враховують закономірності перебігу типових патологічних процесів і проводять їх відповідну корекцію. Ефективність лікування значно підвищується при поєднанні (в тих випадках, коли для цього є підстави) етіотропного і патогенетичного лікування (наприклад, при запаленні, імунопатологічних процесах, лихоманці, гіпоксіях та ін.).