5.3.5. Імунокомплексні алергічні реакції (гіперчутливість iіі типу)

Причиною алергічних реакцій цього типу є розчинні білки, що повторно потрапляють в організм, наприклад, медикаменти (пеніцилін, сульфаніламіди та ін.), антитоксичні сироватки, плазма крові, гомологічні γ-глобуліни, харчові продукти (молоко, яєчний білок та ін.), інгаляційні алергени (домашній пил), бактеріальні та вірусні антигени; а також ті, що утворюються в самому організмі, наприклад, при розвитку інфекцій, гельмінтозах, пухлинному рості, парапротеїнеміях та ін.

У людини постійно відбуваються імунні реакції з утворенням комплексу антиген-антитіло, оскільки в організм постійно потрапляють антигени ззовні або утворюються ендогенно. Ці реакції є проявом захисної або гомеостатичної функції імунітету і не супроводжуються пошкодженням тканин. Проте за певних умов комплекс антиген-антитіло може викликати розвиток хвороби. У цих випадках пошкоджуючий вплив комплексу реалізується здебільшого через активацію комплементу, вивільнення лізосомальних ферментів, генерацію супероксидного радикалу та активацію калікреїн-кінінової системи.

Імунологічна стадія.

У випадку потрапляння в організм розчинного антигену починається утворення антитіл. Вони можуть належати до різних класів імуноглобулінів, серед яких найважливішу роль відіграють Ig G i Ig M. Антиген і антитіло знаходяться у вільному стані (не є компонентами клітин і не фіксовані на поверхні клітин). Їх взаємодія відбувається в крові і міжклітинній рідині. При контакті з антигеном Ig G і Ig М мають здатність утворювати преципітати. Ці преципітати називають циркулюючими імунними комплексами (ЦІК), а хвороби, в патогенезі яких вони відіграють значну роль, імунокомплексними. Високий рівень преципітуючих Ig G та Ig М виявляється на 5-7 добу після потрапляння антигену в організм.

Види імунних комплексів:

а) великі комплекси – утворюються за умови надлишку антитіл. Вони швидко видаляються з кровотоку макрофагами, тому не мають патогенної дії;

б) преципітовані, нерозчинні комплекси – утворюються в еквівалентних співвідношеннях антигену і антитіл. Як і попередні, вони швидко видаляються з кровотоку і тому пошкодження не викликають. Виключенням є випадки, коли такі комплекси утворюються на фільтруючій мембрані, наприклад, в клубочках нирок;

в) невеликі розчинні комплекси – утворюються за умови великого надлишку антигену або у разі одновалентних антигенів. Такі комплекси циркулюють в організмі тривалий час, але володіють слабкою пошкоджувальною дією;

г) розчинні комплекси проміжної величини. Вони утворюються за умови незначного надлишку антигену. Їх середня молекулярна маса складає 900 тис. – 1 млн дальтон. Саме ці комплекси є причиною розвитку алергічних реакцій III типу.

В нормі елімінація (видалення) імунних комплексів здійснюється за участі комплементу і макрофагів. Комплекси, що не видаляються з кровотоку, затримуються в капілярах тканин організму, де активують систему комплементу, викликають еміграцію лейкоцитів, активацію і позаклітинне вивільнення ферментів. Це призводить до локального порушення мікроциркуляції і вторинного ушкодження тканин, аж до некрозу.

Патогенні властивості циркулюючих імунних комплексів визначаються наступними чинниками:

а) структурними і функціональними властивостями комплексів антиген + антитіло, зокрема розмірами комплексів і їх структурою;

б) тривалістю циркуляції імунних комплексів в організмі;

в) місцем утворення комплексів.

Розвитку імунокомплексних пошкоджень сприяють:

1) порушення системи комплементу;

2) функціональні дефекти системи мононуклеарних фагоцитів;

3) умови, при яких швидкість утворення імунних комплексів значно перевищує швидкість їх елімінації.

Якщо імунні комплекси утворюються в крові або лімфі, а потім фіксуються в різних тканинах і органах, то розвивається системна (генералізована) форма алергії (наприклад – сироваткова хвороба).

Якщо імунні комплекси формуються поза судинами і фіксуються в певних тканинах, розвиваються місцеві форми алергії (наприклад, мембранозний гломерулонефрит, васкуліти, периартеріїти, альвеоліти, феномен Артюса).

Найчастіше імунні комплекси фіксуються в стінках мікросудин: на базальній мембрані гломерул нирок, у підшкірній клітковині, синовіальних оболонках. Місцеві алергічні реакції III типу завжди супроводжуються розвитком запалення.

Патохімічна стадія.

Внаслідок фіксації у тканинах імунних комплексів, а також активації реакцій з їх видалення, в тканинах і крові з’являються медіатори алергії.

Активуються біохімічні системи плазми крові: система комплементу; калікреїн-кінінова система; система згортання крові. Активація двох останніх пов’язана з пошкодженням імунними комплексами судинної стінки, що призводить до активації фактора Хагемана.

Активація гранулоцитів і мононуклеарних клітин супроводжується виділенням ними ряду інших БАР (лейкотрієнів, простагландинів, хемоатрактантів, вазоактивних агентів, прокоагулянтів і ін.), лізосомальних ферментів, основних катіонних білків, вільних радикалів і пероксидів, що потенціює і розширює масштаб і ступінь пошкодження клітин і неклітинних структур. Гістамін, серотонін відіграють велику роль в алергічних реакціях III типу. Джерелом їх є тканинні базофіли, тромбоцити і базофіли крові. Вони активуються С3а- і С5а-компонентами комплементу. Супероксидний аніон-радикал також приймає участь у розвитку реакцій цього типу.

Патофізіологічна стадія. На 10-14-у добу, у зв’язку з пошкодженням тканин під впливом імунних комплексів і розвитком гострого запалення, з’являються клінічні ознаки захворювання. Підвищення проникності стінок судин призводить до набряку тканин і сприяє проникненню імунних комплексів середнього і малого розміру з крові у тканини, в стінки судин з розвитком васкулітів. Активація проагрегантів і прокоагулянтів створює умови для гемокоагуляції, порушення мікроциркуляції, ішемії тканин, розвитку в них дистрофії і некрозу (наприклад, феномен Артюса, синдром дисемінованого внутрішньосудинного згортання крові). Крім того, фіксація імунних комплексів через Fc-рецептори на поверхні нейтрофілів, тромбоцитів зумовлює поглинання і руйнування даних клітин макрофагами. Внаслідок цього розвивається нейтропенія, тромбоцитопенія.

Імунокомплексні механізми мають значення в патогенезі наступних груп захворювань:

1. захворювання, зумовлені екзогенними антигенами (сироваткова хвороба, деякі форми алергії на лікарські препарати, екзогенний алергічний альвеоліт);

2. автоімунні хвороби (системний червоний вовчак, ревматоїдний артрит, вузликовий періартеріїт, тиреоїдит Хашімото);

3. інфекційні хвороби (гепатит В, гломерулонефрит).

Сироваткова хвороба – алергічне захворювання, викликане введенням гетерологічних чи гомологічних сироваток або препаратів з них; характеризується переважним запальним пошкодженням судин та сполучної тканини.

Сироваткова хвороба. Пірке і Шик у 1905 р. описали патологічні явища, що виникають іноді у хворих після парентерального введення з лікувальною метою чужорідної сироватки. На шкірі і слизовій оболонці з’являються висип, набряк. Відчувається нездужання, головний біль, біль у суглобах, м’язах. Підвищується температура тіла, з’являється протеїнурія, порушується функція серця. Захворювання може виникнути не тільки після повторного введення сироватки, але й після первинного одноразового її введення. Це буває при введенні великої кількості сироватки, білки якої зберігаються в тканинах до появи антитіл проти неї. Взаємодія гетерогенних сироваткових білків і антитіл, що виробилися, й зумовлює зміни в шкірі і внутрішніх органах. Звичайно симптоми хвороби через кілька днів проходять.

Експериментальне моделювання.

Імунокомплексні реакції відтворюють шляхом однократного введення тварині великої дози чужорідної сироватки. Внаслідок цього розвивається сироваткова хвороба. Перші її морфологічні і клінічні ознаки з’являються на 5–7 добу і досягають максимуму на 12–14 добу після введення сироватки.

В експерименті можна моделювати і місцевий імунокомплексний процес – феномен Артюса. Кроликам підшкірно з інтервалами в 5 діб вводять 0,5–1 мл кінської сироватки. Починаючи з 3-го введення поступово сповільнюється розсмоктування введеної сироватки і з’являється запальна реакція: гіперемія, набряк, який збільшується після кожного наступного введення сироватки. Після 4–5 ін’єкцій виникає інтенсивна запально-некротична реакція шкіри і підшкірної клітковини в місці введення. Феномен Артюса можна одержати не тільки на шкірі, але і у внутрішніх органах. Для його розвитку потрібне значне накопичення преципітинів в крові. Сполука преципітинів з білком-алергеном викликає утворення імунних комплексів (преципітатів), які ушкоджують ендотелій капілярів і викликають запалення.