Контрольні питання

1. Гіперемія – артеріальна і венозна: причини і механізми виникнення, основні клінічні та патофізіологічні ознаки. Наслідки артеріальної та венозної гіперемій.

2. Ішемія: причини і механізми виникнення та розвитку місцевого малокрів’я, клінічні та патофізіологічні ознаки. Наслідки ішемії.

3. Стаз: види, ознаки, механізм виникнення та розвитку. Наслідки стазу.

4. Тромбоз, визначення поняття, основні фактори тромбоутворення, структура і види тромбів. Наслідки тромбоутворення.

5. Емболія, визначення поняття, класифікація та патогенез емболій. . Наслідки емболії.

Глава 10. Запалення

Запалення є найбільш розповсюдженим типовим патологічним процесом. Немає жодної галузі медицини, яка б не була пов’язана з профілактикою, діагностикою і лікуванням запального процесу.

У зв’язку з цим знання загальних механізмів виникнення, розвитку і результату запалення необхідні лікарю і провізору для розв’язання питань його фармакологічної корекції. Протягом історії розвитку медицини було подано безліч визначень запалення. Визначення, що відповідає сучасному етапу розвитку медицини, було запропоновано видатним радянським патофізіологом О.М. Чернухом (1979). Воно базується на аналізі великого фактичного матеріалу про молекулярно-біологічні закономірності розвитку цього феномена.

Запалення – це реакція, яка виникла в ході еволюції живих тканин на місцеве ушкодження; вона складається зі складних змін мікроциркуляторного русла, системи крові та сполучної тканини, що спрямовані, врешті-решт, на ізоляцію й усунення ушкоджувального агента і відновлення (чи заміщення) ушкоджених тканин.

10.1. Етіологія і патогенез запалення

Серед причин запалення розрізняють екзогенні (зовнішні) фактори (мікроорганізми: бактерії, віруси, грибки; тваринні організми; найпростіші, черв’яки, комахи; хімічні речовини: кислотні луги; стороннє тіло, тиск, розриви; термічні впливи: холод, тепло; променева енергія: рентгенівські, ультрафіолетові, радіоактивні промені) і ендогенні (внутрішні) фактори, що виникають у самому організмі в результаті іншого захворювання (жовчні чи сечові камені, тромби, комплекси антиген – антитіло, осередки некрозу, гематома та ін.). Всі фактори, що викликають запальний процес називають флогогенними. Ці прояви запальної реакції тканин на ушкодження реалізуються на рівні клітин, мікроциркуляції та сполучної тканини.

Активна регуляція клітинних процесів (гомеокінез) здійснюється із використанням енергії електронного транспорту, високої енергії фосфатів та енергії, яка виникає у зв’язку з іонними градієнтами.

В патогенезі запалення умовно розрізняють три стадії: альтерацію (первинну і вторинну), ексудацію з еміграцією та проліферацію.

Запалення починається з ушкодження клітини – альтерації. Альтерацію може викликати будь-який ушкоджувальний агент, котрий за силою та довготривалістю перевершує адаптаційні можливості тканини.

Альтерація є для клітин та тканин сигналом неблагополуччя, що наближається, та одночасно з ушкодженням включає ряд механізмів, спрямованих на те, щоб знизити інтенсивність ушкодження, локалізувати його та заповнити дефект, який виник. Розрізняють первинну і вторинну альтерацію.

Первинна альтерація – результат ушкоджувальної дії запального фактора й залежить в основному від його властивостей, отже, первинна альтерація ще не компонент запалення, оскільки запалення – це реакція на ушкодження, тобто на первинну альтерацію.

Вторинна альтерація є наслідком впливу на сполучну тканину, мікросудини та кров лізосомальних ферментів, які звільнились з клітин, та активних метаболітів кисню. Вона є невід’ємною частиною запального процесу, бо є реакцією організму на вже викликане причиною пошкодження.

Один з найбільш важливих механізмів ушкодження, що має велике значення для перебігу запального процесу, – вихід з ушкоджених органел клітини (лізосом) лізосомальних ферментів (кілька десятків). Лізосомальні ферменти мають високу активність і здатні зруйнувати як саму клітину, так і міжклітинні утворення. Розрізняють лізосомальні ферменти, що впливають на білки і пептиди (гістогеназа, нейтральна протеїназа, катепсини, колагеназа, еластаза, активатор плазміногену, активатор кініногену, гематотоксичний фактор, фактор, що генерує протеазу), на ліпіди (кисла ліпаза, фосфоліпаза А₁, А₂ холінестераза, глюкоцеребролідаза, галактоцеребролідаза та ін.), на вуглеводи (лізоцим, гіалуронідаза, нейрамідаза, α- і β-галактозидаза, α- і β-ацетилгалактозамінідаза та ін.), на нуклеїнові кислоти (кисла ДНКаза, кисла РНКаза).

В перші години розвитку запалення істотне значення мають лізосомальні протеази типу хемотрипсину, а в більш пізній період – катепсини. Лізосомальні ферменти викликають ушкодження клітин і тканин, впливаючи на перебіг запального процесу.

Дія лізосомальних ферментів пов’язана з двома механізмами:

• первинним лізисом клітини;

• ендоцитозним механізмом біологічного транспорту, за допомогою якого лізосоми здатні поглинати адсорбовані їхніми мембранами частки з клітинної протоплазми, що потім піддаються впливу лізосомальних ферментів.

Саме ушкодження клітин і мікросудин є пусковими моментами запальної реакції.

Друга стадія запалення ексудація з еміграцією.

Ексудація – це вихід рідкої частини крові, електролітів, білків і клітин через судинну стінку в запальну тканину.

Рідина, яка виходить із судин, називається ексудатом (рис. I). Вона або просочує запалену тканину, або зосереджується в якій-небудь порожнині. Наприклад, при запаленні судинної оболонки ока – у передній камері ока, при запаленні серцевого м’яза – в перикардіальній ділянці та ін.

Основна причина ексудації – підвищення проникності судинної стінки капілярних судин і венул. Вихід води і розчинених у ній речовин відбувається:

• у місцях зіткнення ендотеліальних клітин;

• за допомогою мікропіноцитозу.

В останньому випадку клітини ендотелію здатні “поглинати” найдрібніші краплі рідини, переправляти їх на протилежний край клітини та викидати у найближче середовище (екструзія).

Паралельно з ушкодженням клітин і тканин ранні стадії запального процесу характеризуються судинною реакцією. Реакція мікросудинного русла виникає майже одночасно з ушкодженням.

Найбільш ранньою і дуже короткочасною реакцією мікросудин на ушкодження є констрикція (спазм) артеріол, що продовжується від 10-20 с до декількох хвилин. Констрикція артеріол, яка обмежує місцевий кровообіг, очевидно, є проявом захисної реакції, яка здійснюється адреналіноподібними речовинами.

Однак переважною реакцією мікросудинного русла на ушкодження є вазодилятація (розширення судин). У місці ушкодження клітин, тканин і органів розкриваються всі артеріовенозні анастомози, максимально розслаблюються прекапілярні сфінктери та всі капіляри, підвищується обмін речовин, збільшується приплив до осередка запалення лейкоцитів, активізується лімфатична система. Стадія вазодилятації називається артеріальною гіперемією. У патогенезі її розвитку мають місце як рефлекторні фактори, так і гуморальні, метаболічні і нейропаралітичні. З розвитком запалення артеріальна гіперемія замінюється на венозну. Цьому сприяють зміни реологічних властивостей крові (згущення крові, крайове розташування лейкоцитів, активація фактора Хагемана та ін.), підвищення проникності кровоносних стінок і набряк ендотелію судин, а також набряк прекапілярних тканин. Усі ці фактори (крові, судинної стінки і навколишньої тканини) призводять спочатку до утруднення відтоку крові по венах, а потім і до повної зупинки течії крові – стазу.

При стазі еритроцити утворюють агрегати, мовби зчепившись один з одним і з ендотелієм. Надалі еритроцити піддаються лізису.

Усі стадії судинної реакції – від гіперемії до стазу – вперше в 1867 р. вивчив і описав учень Р. Вірхова Юліус Конгейм. Він також описав процеси еміграції лейкоцитів через судинну стінку (дослід Конгейма) й у 1887р. спробував пояснити місцеві клінічні ознаки запалення порушеннями мікроциркуляції. Деякі положення цієї теорії підтверджуються сучасними методами досліджень.

Кожна стадія запального процесу, і насамперед судинна, значною мірою пов’язана з виділенням комплексу фізіологічно активних речовин – медіаторів і модуляторів запалення. Ці ж речовини в умовах нормальної життєдіяльності організму також утворюються в різних органах і тканинах, але у фізіологічних концентраціях, і є відповідальними за регуляцію функцій на клітинному і тканинних рівнях (М.О. Клименко та ін.). При запаленні, вивільнюючись у великих кількостях безпосередньо в осередку запалення внаслідок активації клітин і рідких середовищ, вони набувають нову якість – медіаторів запалення.

Медіатори (посередники) запалення – це біологічно активні речовини, відповідальні за виникнення або підтримку тих чи інших запальних процесів (підвищеної судинної проникності, еміграції й т. д.).

Практично всі медіатори є і модуляторами запалення, тобто здатні підсилювати чи послаблювати виразність запальних явищ. Медіаторна ланка є основною у патогенезі запалення. Вона координує взаємодію великої кількості клітин – ефекторів запалення і зміну клітинних фаз в осередку запалення. Взаємодія медіаторів можлива на рівні їхнього синтезу чи секреції.

За походженням їх можна поділити на дві групи:

1. медіатори, що утворюються в клітинах (клітинні), – вазоактивні аміни (гістамін, серотонін), лейкокіни, лізосомальні ферменти, лімфокіни, лейкотрієни, простагландини, похідні арахідонової кислоти (ейкозаноїди), нейропептиди та ін.;

2. медіатори, що утворюються в рідких середовищах організму (гуморальні), – похідні комплементу, фактори системи згортання та протизгортання крові, кініни та ін.

Особливості біологічної дії, походження і хімічна природа медіаторів представлені в табл. 10.1.

Таблиця 10.1.