11.2.3. Пухлини

Пухлини людини відомі ще з давнього часу. Опис окремих форм пухлин можна знайти в роботах Гіппократа. Новоутворювання кісток були виявлені у деяких мумій стародавнього Єгипту. Але незважаючи на вік цієї патології, в сучасних уявленнях про етіологію і патогенез пухлин багато невідомого.

В останні роки все більше значення набуває експериментальна онкологія (наука про пухлини). Вона розглядає загальні та окремі питання онтогенезу, етіологію пухлин, з’ясовує механізми дії канцерогенних речовин, сприяє пошуку і дослідженням нових протипухлинних препаратів. Важко назвати медичну дисципліну, яка не мала б відношення до онкології. Важливе місце в цій проблемі займає патофізіологія.

Пухлинний процес – це типовий патологічний процес, що характеризується нерегульованим необмеженим розростанням тканини, не пов’язане із загальною структурою враженого органу та його функціями.

Для пухлин характерний атипізм – відміна пухлин від нормальних тканин. Вона полягає у відносній автономності росту, особливостях розмноження, диференціювання, метаболізму, структури, функції та антигенного набору пухлинних клітин.

Відносна автономність пухлини. Пухлинні клітини здатні виробляти власні фактори росту шляхом автокринної секреції. Це α- і β-трансформуючі фактори, епідермальний фактор росту, інсуліноподібні фактори росту І і ІІ. Ці фактори забезпечують утилізацію енергетичних і пластичних субстратів із оточуючого середовища і включають механізми ділення пухлинної клітини. Ростові фактори, які продукує пухлина, стимулюють подальший ріст маси пухлини і знижують потребу новоутворення в екзогенних факторах росту. Вважають, що саме автокринна секреція факторів росту лежить в основі відносної автономності пухлини, її незалежності від регуляторних зовнішніх факторів.

Біохімічний атипізм. Біохімічно пухлинна клітина відрізняється від нормальної характером і активністю ферментних систем. Останні в різних пухлинах і на різних етапах її розвитку відрізняються в тій чи іншій мірі від ферментних систем відповідних нормальних клітин перш за все інтенсивністю своєї дії, що дозволило зробити висновок про спотворення активності ферментативних функцій пухлинної клітини.

В основі біохімічних особливостей пухлинної тканини лежать зміни генетичної регуляції клітини. Внаслідок репресії одних генів припиняється синтез пов’язаних з ними ферментів, структурних білків та ін. Депресія інших спричинює появу в клітині нових типів білків, ізоферментів. Репресується, частіше за все, вироблення ферментів і білків, які дають змогу клітині виконувати спеціалізовану функцію, й активуються шляхом депресії ті ферменти, які забезпечують нерегульований поділ клітин.

Важливим біохімічним атипізмом пухлинної клітини є активація синтезу нуклеїнових кислот (змінюється набір трьох видів ДНК-полімераз: зменшується кількість ДНК-полімерази-3 та збільшується кількість ДНК-полімерази-2). У пухлинних клітинах якісно і кількісно змінюється синтез і метаболізм білків, катаболізм білку знижується настільки, що навіть у голодуючому організмі білок пухлини не бере участі в процесі загального проміжного обміну. Більше того, методом ізотопних індикаторів було встановлено, що коли тканини голодуючого «господаря» втрачають амінокислоти, пухлина «привласнює» їх собі, за що отримала назву «пастка азоту». Через втрату ферментів може втрачатися здатність до синтезу незамінних амінокислот (L-аспарагін та ін.).

Пухлинна клітина характеризується особливими фізико-хімічними властивостями (фізико-хімічний атипізм): більшою, ніж у нормі, водянистістю цитоплазми, більшим вмістом білку, холестерину, недоокиснених продуктів обміну. Пухлинні клітини можуть продукувати гіалуронову кислоту, з чим, можливо, пов’язана інвазивність пухлин.

Енергетичний атипізм пухлини виражається в посиленні гліколізу та пригніченні тканинного дихання. Основою енергетики пухлини є гліколіз. Він протікає не тільки при відсутності постачання клітині кисню, а й при його наявності, що створює певну незалежність пухлини від постачання кисню і дозволяє пояснити можливість існування пухлини при незначній, порівняно з масою тканини, кількості судин, тобто при мінімальному кровопостачанні. Ця особливість енергетики пухлинної клітини створює надлишок енергії, яка використовується для росту і синтезу структурних білків, що відбувається при зниженні специфічної функції клітини. Проте у зв’язку з різким посиленням анаеробного перетворення вуглеводів у пухлинній тканині може накопичуватися значна кількість молочної кислоти, що призводить до локального ацидозу.

Антигенний атипізм. За антигенним складом пухлинна тканина відрізняється від нормальної, з якої вона походить. Так, у пухлинах можуть виявлятися антитіла, властиві ембріональним тканинам (пухлинно-ембріональні антитіла). Наприклад, за наявністю фетального білку α-фетопротеїну (Г.І. Алель) можливо діагнозувати пухлину печінки – гепатому до появи її клінічних ознак. Слід відзначити, що поява в організмі пухлинних клітин не обов’язково призводить до розвитку пухлинного процесу. Клони пухлинних клітин потрапляють під контроль імунологічно компетентної тканини, і внаслідок імунологічних реакцій клон з антигенними особливостями усувається. Таким чином, пухлинна тканина росте в результаті уникання пухлинних клітин від імунологічного контролю.

Механізмами уникання імунологічного контролю є маскування антигенів, антигенне спрощення, синтез ембріональних антигенів й імунодепресія раковими токсинами.

Морфологічний атипізм пухлини може проявлятися порушенням органотипічного, гістотипічного і цитотипічного диференціювання.

Для доброякісних пухлин більш характерні дві перші ознаки, бо при них на перший план виступає порушення тканинних взаємовідносин, властиве даному органу, в той час як основою злоякісних пухлин в першу чергу є порушення цитотипічного диференціювання, що відзначає прояв пухлинного росту на рівні клітини. На світлооптичному рівні морфологічні ознаки атипії клітин пухлини проявляються в їх поліморфізмі або, навпаки, в мономорфізмі (останнє особливо характерне для найбільш злоякісних пухлин). Різко виражені поліморфізм ядер, ядерець, гіперхроматоз ядер, порушення ядерно-цитоплазматичного індексу у зв’язку зі збільшенням ядер, численні мітози з переважанням серед них патологічних.

Функціональна анаплазія проявляється втратою функцій, які клітини здатні були виконувати до диференціювання (у гематомі, наприклад, припиняється синтез жовчних пігментів).

Поряд з атипізмом визначаються й ознаки диференціювання пухлинних клітин з утворенням у них специфічних структур.

Таким чином, у пухлині можливо простежити дві протилежні тенденції – до атипії («диференціювання» анаплазії, катаплазії) і до диференціювання. Диференціювання пухлинних клітин завжди неповне, атипічне й афункціональне, але продукти диференціювання дозволяють встановити тканинну приналежність пухлини, а часто й її гістогенез. Диференціювання виявляється не тільки в появі структур, характерних для нормальних клітин даної тканини органа.

Диференціювання супроводжується зміною функції клітин і виявляється в формі продукції специфічних структурних білків (міозину, колагену), секретів (слиз), гормонів (паратгормон, гастрин, глюкагон), зміною активності ферментів (наприклад, фосфорилази).

Особливості доброякісних і злоякісних пухлин.

В залежності від ступеня тканинного атипізму, розрізняють пухлини доброякісні та злоякісні.

Термін «доброякісні пухлини» дещо умовний, тому що ці пухлини по суті, є осередковою гіперплазією тканини. Говорячи про доброякісні пухлини, мають на увазі, що вони не викликають значних розладів функцій організму і його загибелі своїм існуванням, але, якщо пухлина розташована в життєво важливому органі і здавлює його, вона може викликати загибель як цього органу, так і організму в цілому (рис. 11.1 а-б). Інакше кажучи, вона буде доброякісною за своїми особливостями (не буде клітинного атипізму і порушення обміну речовин), але злоякісною за своєю локалізацією (наприклад, доброякісні пухлини головного та спинного мозку).

Доброякісні пухлини ростуть, здавлюючи та розсуваючи тканини (експансивний ріст), мають капсулу, не дають метастазів, не викликають кахексії (рис. IV, V), мають тільки тканинний атипізм (структура тканини порушена, клітини нормальні).

Злоякісні пухлини проростають в оточуючі тканини, руйнуючи їх (інфільтративний ріст) (рис. 11.1 в), призводять до стану виснаження – кахексії. Оскільки кахексію викликає пухлина епітеліальної тканини, тобто рак, її звичайно називають раковою кахексією. Механізми розвитку кахексії пов’язують в основному з глибокими змінами метаболізму пухлинної тканини, які впливають на обмін речовин організму в цілому. Для злоякісних пухлин характерний і тканинний, і клітинний атипізм (різко порушена тканинна структура і завжди є незрілі клітини). Крім того, важливою особливістю злоякісних пухлин є їх здатність до метастазування.

Рис. 11.1. Ріст пухлин: а – пухлинний зачаток; б – доброякісна пухлина

(експансивний ріст); в – злоякісний ріст (інфільтративний ріст)

(за В.В. Сєровим. М., 1986)

Метастазування – це процес відриву від пухлини окремих клітин (перенесення їх в інші з подальшим розвитком на місці прикріплення аналогічного новоутворення.

Розрізняють три шляхи метастазування пухлинних клітин:

• гематогенний – по кровоносних судинах;

• лімфогенний – по лімфатичних судинах;

• тканинний – безпосередньо від однієї прилеглої тканини до іншої або по міжтканинних просторах.

Механізм утворення метастазів достатньо ще не вивчений. Не визначені причини вибіркової локалізації метастазів при пухлинах різної локалізації структури. Наприклад, для раку легень характерні метастази у головний мозок, кістки, надниркові залози; для раку нирки – у кістки, проростання вдовж ниркових вен і нижньої порожнистої вени з утворенням всередині цих судин масивних пухлинних конгломератів.

Рис. 11.2. Шляхи метастазування пухлинних клітин

Етіологія пухлин. Причинами розвитку пухлини є різні фактори, здатні викликати перетворення нормальної клітини в пухлинну. Вони називаються канцерогенними, або бластомогенними. Для них характерна відсутність субпорогових канцерогенних доз, а також притаманний ефект сумації і кумуляції.

Хімічні, фізичні та біологічні фактори, різні за своєю природою і способом впливу на організм, але однакові за здатністю до порушення регуляції клітинного поділу, становлять одну етіологічну групу.

Іноді фактори, які не є канцерогенними, здатні посилити дію канцерогенів. Таке явище називається коканцерогенезом.

Однією з важливих концепцій етіології злоякісних пухлин є теорія хімічного канцерогенезу.

Хімічні канцерогени людини поділяють на професійні (виробничі), лікарські та природні. До виробничих належать ароматичні аміноазосполуки, азбест, вінілхлорид, сполуки металів, бензол, нітрозаміни та ін.

Аміноазосполуки, аміни, нітрозаміни мають виражену органотропність. Наприклад, при введенні нафтиламіну у людей та тварин розвивається рак сечового міхура, а диметиламіноазобензол у досліді викликає в 80 % випадків рак печінки незалежно від шляхів введення цієї речовини в організм.

Органотропність канцерогених речовин пояснюють утворенням в ураженому органі активних речовин із менш активних попередників, причому вони можуть змінюватися навіть через невеликі перебудови в молекулі (нітрозаміни). Так, диетилнітрозамін викликає переважно рак печінки та стравоходу, триметилнітрозосечовина – пухлини головного мозку та периферичної нервової системи та ін.

Ароматичні аміни (бензидин, 2-нафтиламін та ін.), застосовані ванілінофарбовій промисловості, викликають у людини рак сечового міхура, азбест – рак легень, мезотеліому плеври, вінілхлорид – пухлини різної локалізації (ангіосаркома печінки, гемобластози, рак легень, пухлина мозку). Деякі сполуки металів (оксид кадмію, хромати, сполуки нікелю) здатні викликати у людини пухлини легень (рис. VI), носової порожнини.

До лікарських канцерогенів належать диетилстильбестрол (ДЕС), пиклофосфамід, мелфалан, фенацетин, хлорнафтазин та ін. Використання диетилстильбестролу призводить до розвитку раку піхви та шийки матки у молодих жінок, які зазнали дії цього препарату в пренатальному періоді. Вживання циклофосфаміду призводило згодом до розвитку раку сечового міхура, мелфалану – до виникнення пухлин кровотворної системи. Фенацетин при довготривалому вживанні як анальгетик може викликати пухлини ниркової миски.

Канцерогени природного походження, що зустрічаються в складі їжі та серед речовин, які використовуються у медицині та в промисловості, здатні викликати пухлини у людини (афлатоксин, миш’як).

Грибок Aspergillus flavum синтезує афлатоксин – речовину з надзвичайно вираженими канцерогенними властивостями – може утворюватися в їжі при її тривалому зберіганні в теплому вологому середовищі. З дією афлатоксину пов’язують різке прискорення розвитку раку печінки в деяких країнах Африки. У дощове літо весь урожай земляних горіхів (арахісу) буває заражений грибком, який продукує афлатоксин. Грибок паразитує також на кукурудзі, рисі, яйцях, порошковому молоці.

Канцерогенність миш’яку була відома здавна (професійний канцероген у виноградарів, які застосовували його як пестицид, лікарський канцероген). Миш’як викликає пухлини шкіри, а у виноградарів також і рак легень.

Теорія фізичного канцерогенезу. Крім хімічних речовин, канцерогенну дію справляють і деякі фізичні фактори (теорія фізичного канцерогену). До них відносять радіацію, ультрафіолетові промені, озон та ін.

Ультрафіолетові промені здатні викликати пухлини шкіри як у людини, так і лабораторних тварин.

Частота раку шкіри у людини, викликаного ультрафіолетовими променями, збільшується у північній півкулі зі зменшенням географічної широти.

Детально вивчені й канцерогенні властивості іонізуючих випромінювань (рентгенівських і γ - променів, нейтронів, протонів, α- і β-частинок) як при зовнішній дії, так і при введенні в організм радіонуклідів. Джерелами інформації про канцерогенну дію радіації на людину були фахівці, які працювали в умовах високих доз радіації; хворі, яким проводилося опромінювання з діагностичними або лікувальними цілями; жертви атомних бомбардувань у Хіросімі та Нагасакі. Значно поповнився банк даних відомостями про вплив радіації на організм людини після аварії на Чорнобильській АЕС (1986).

У 1911 р. вперше (Роус) була встановлена вірусна етіологія фіброми та папіломи кроликів, раку молочної залози мишей. Потім був відкритий вірус мишачого лейкозу (Біттнер, 1939). Отримані факти дозволили сформулювати вірусну теорію канцерогенезу.

У 1945 р. Л.А. Зільбер запропонував вірусогенетичну теорію канцерогенезу. Механізм пухлинної трансформації пояснюється тим, що геном вірусу укорінюється в геном клітини, вбудовується в молекулу ДНК, інтегрує з нею або «переписує» на неї свою інформацію. Після цього дана клітина починає відтворювати собі подібних згідно вже не з своїм кодом, а генетичним кодом даного вірусу. Через те, що вірус – внутрішньоклітинний паразит і клітина є для нього живильним середовищем, його код забезпечує численне розмноження клітин, тобто задає програму безмежного створення живильного середовища для вірусу.

Ця теорія знайшла своє експериментальне підтвердження. Особливе значення мають дані Хюбнера та Тодаро, які свідчать про те, що онкогенні віруси С-типу визначаються у здорових тканинах тварин різних видів та передаються по вертикалі, тобто через зиготу. Однак пухлини при цьому не виникають, мабуть, внаслідок того, що в процесі еволюції організм створив гени, репресуючи вірусний геном, і вірус за певних умов відіграє лише роль «пускового поштовху» в канцерогенезі.

У 60-ті роки сформувалася мутаційна теорія. Згідно з цією теорією, хімічний або фізичний фактор є канцерогенним лише в тому випадку, якщо він призводить до деполімеризації молекули ДНК. У цьому випадку утворюються окремі групи нуклеотидів, які потім завдяки здатності ДНК до самоскладання рекомбінуються в нову молекулу ДНК, в якій можуть бути закодовані і нові спадкові властивості, в тому числі і здатність до необмеженого росту, і розмноження клітин без ознак її дозрівання. Однак всупереч відомому факту, який свідчить про те, що генетична інформація повинна передаватися в одному напрямку: від ДНК до РНК, а не навпаки, С.М. Гершензон(1960) і Темін (1964) показали, що передання спадкової інформації можлива не тільки від ДНК до РНК, а й у протилежному напрямку, тобто для вбудовування в геном клітини геному канцерогенного вірусу (онковірусу) має значення «зворотна передача генетичної інформації». Був знайдений особливий фермент, який за РНК, як за матрицею, здійснював синтез комплементарної ДНК. Фермент був названий «оберненою транскриптазою», або «РНК-залежною ДНК-полімеразою» (або ревертазою). За її допомогою віруси можуть здійснювати трансляцію інформації від РНК і ДНК.

Експериментальне відтворення пухлин.

Експериментально відтворити пухлину та вивчити її довго не вдавалося. Саме тому відтворення в експерименті цього патологічного процесу на початку ХХ ст. стало великим науковим досягненням. Нарешті стало можливим відкривати причини, вивчати патогенез пухлинного процесу, розробляти методи його профілактики та лікування.

Розроблені такі методи експериментального відтворення, як індукція (хімічними речовинами, вірусами, фізичними факторами); експлантація (вирощування пухлини у культурі тканини поза організмом); трансплантація (прищеплення пухлини від однієї тварини іншій).

Патогенез

Канцерогенез – тривалий процес накопичення генетичних пошкоджень. Латентний період (час від початкових змін в клітині до перших клінічних проявів) може тривати до 10-20 років. Виникнення пухлини – це багатостадійний процес, який включає 3 етапи (стадії).

І. Трансформація (ініціація) – набуття вихідною нормальною клітиною основної властивості пухлинної клітини – здатності безмежно розмножуватись і передавати цю властивість дочірнім клітинам у спадок. Усі теорії які історично підготували базу для відкриття молекулярних механізмів канцерогенезу, виходили з загальних даних, що перетворення нормальної клітини в пухлинну є результатом стійких змін в геномі клітини – мутації одного з генів, які регулюють клітинне розмноження. Внаслідок цього клітина стає ініційованою (потенційно здатною до безмежного розмноження), але потребує для проявлення цієї здатності низки додаткових умов. Факторами, які ініціюють клітину є різні канцерогени, які чинять пошкодження ДНК.

Які ж сучасні уявлення про молекулярні механізми канцерогенезу? На сьогодні встановлено, що в нормальних клітинах в ДНК є ділянка, гомологічна за нуклеотидним складом онкогену вірусів, а точніше для кожного з 20 відомих ретровірусних онкогенів в геномі нормальних і пухлинних клітин різних видів тварин є свій клітинний аналог. В нормальних клітинах клітинний аналог вірусного онкогену неактивний і має назву – протоонкоген. В клітинах пухлин він активний і має назву клітинного онкогену.

Перехід неактивного клітинного онкогену в активний клітинний онкоген проходить під впливом хімічних, фізичних і біологічних канцерогенів.

Говорячи про трансформацію нормальних клітин в пухлинні, слід зупинитися на гіпотезі Х’югса, яка у певній мірі відповідає на запитання, яким чином пухлинна клітина стає «безсмертною», тобто втрачає ліміт Хейфлика (Хейфликом встановлено, що в ядрі кожної клітини закладений генетичний механізм, який обмежує кількість мітозів клітини, наприклад, фібробласт дає 50 мітозів, а потім гине; інші клітини дають ще менше поділів і гинуть) і набуває здатність до постійного поділу, тобто ділиться тисячі і мільйони разів. Згідно цієї гіпотези, регуляція поділу в кожній клітині здійснюється системою, яка складається з трьох регуляторних генів:

1. Ген-ініціатор клітинного поділу, який кодує синтез білку-ініціатора клітинного поділу.

2. Ген-репресор І, який кодує синтез білку-репресора І. Репресор І виключає функціонування гена-ініціатора клітинного поділу.

3. Ген-репресор ІІ, який кодує синтез білку-репресора ІІ. Репресор ІІ виключає функціонування гена-репресора І.

При активації гену-репресора І синтезується репресор І, який виключає ген-ініціатор клітинного поділу, в результаті цього припиняється синтез білка-ініціатора клітинного поділу, і поділ клітин припиняється. В свою чергу, ген-репресор І знаходиться під контролем гену-репресора ІІ, який кодує синтез репресора ІІ, а він гальмує ген-репресор І. І далі, компоненти білка-ініціатора клітинного поділу здатні виключати ген-репресор ІІ. Таким чином, система регуляції клітинного поділу працює за принципом зворотнього зв’язку, що забезпечує їй автономність та певну інтенсивність клітинного поділу. «Зворотній зв’язок» в роботі системи генів, які регулюють клітинний поділ, полягає в репресії гену-репресора ІІ компонентами ініціатора клітинного поділу.

При пошкодженні гена-репресора І (вплив радіації або хімічних канцерогенів) білок-репресор І не синтезується, а тому, ген-ініціатор клітинного поділу весь час продукує ініціатор клітинного поділу – в результаті відзначається постійний безмежний поділ пухлинних клітин. Це так званий мутаційний канцерогенез.

Деякі канцерогенні фактори, наприклад, віруси, можуть створювати стійке порушення нормальної регуляції генома соматичної клітини «господаря» шляхом інтеграції з геном-репресором ІІ цієї клітини. В результаті цього ініціатор клітинного поділу може виключити тільки ген-репресор ІІ «господаря», а на вірусному гені, який інтегрований поруч з геном-репресором ІІ в клітину «господаря», буде продовжуватися синтез репресора ІІ – в кінці-кінців буде відбуватися безмежний поділ пухлинних клітин. Такий канцерогенез має назву епігеномний (геном клітини «господаря» не піддається мутації!).

ІІ. Промоція (активація). Трансформовані клітини можуть залишатися у тканині тривалий час в неактивній формі. Додатковий вплив коканцерогенного фактору, який сам не визиває трансформацію, але стимулює клітини до розмноження, приводить до того, що пухлинні клітини, які знаходяться у латентному стані, починають розмножуватися, утворюючи пухлинний вузол.

Більшість канцерогенів є повними тобто ті, які викликають і трансформацію й активацію. Механізм активації полягає в тому, що при втраті трансформованою клітиною репресора клітинного поділу або пригніченні його, для початку поділу потрібний додатковий стимул.

ІІІ. Прогресія – стійкі якісні зміни властивостей пухлини, в міру її росту, переважно у вигляді малігнізації (переродження).

Прогресія пухлини виникає під дією наступних факторів:

1. У первинний канцерогенез, як правило, втягується не одна клітина, а декілька, що сприяє формуванню в пухлині, яка розвивається, декілька субліній клітин. У пухлині яка росте, під впливом змінюючих умов (харчування, кровопостачання, інервація) її росту завжди здійснюється відбір найбільш життєздатних клітин. Певні клітини отримують перевагу. При рості пухлинної тканини в організмі змінюється гормональна регуляція. Можливе утворення антитіл проти клітин, які є в якій-небудь сублінії. В результаті, через деякий час отримує перевагу будь-яка сублінія пухлинних клітин, яка на початку складала меншість.

2. Зміна генотипу і фенотипу клітин, яка приводить до прогресії, може бути зв’язана з продовженням дії на геном пухлинних клітин канцерогенного фактору.

3. Спонтанні мутації пухлинних клітин при зниженні в них активності репаративних ферментів.

4. Набуття пухлинними клітинами нових властивостей, пов’язаних із суперінфекцією онкогенними та неонкогенними вірусами, які знаходилися в пухлинних клітинах.

Прогресія приводить до збільшення швидкості росту пухлини. Під час хіміотерапії пухлини спостерігається відбір клітин, стійких до дії лікарських засобів.

У процесі канцерогенезу і прогресії клітини втрачають своє диференціювання, вертаючись до ембріонального стану. Це явище називається анаплазією. Ознаки анаплазії, як зазначалося вище, існують в біохімічних процесах пухлинних клітин, у їх фізико-хімічних властивостях, у будові та функції. Відбувається також метаплазія – перетворення у нові клітинні форми.

Злоякісна пухлина може рости з будь-якої тканини: меланобластома (пігментна пухлина із “родимок”), саркома (із сполучної тканини), карцинома (із залозистої тканини) та ін. (рис. VII, VIII, IX, X).

Клінічно розрізняють чотири стадії раку:

• перша стадія – поява раку;

• друга стадія – збільшення лімфовузлів;

• третя стадія – метастазування;

• четверта стадія – ракова кахексія (рис. XI).

У залежності від локалізацій пухлини та її метастазів можуть виникати різноманітні патологічні стани в організмі. Так, пухлини органів кишково-шлункового тракту (рис. XII) викликають важкі порушення травлення та харчування. Рак шлунку (рис. XII) супроводжується пригніченням секреторної функції цього органу. Крім прямого ураження органів пухлиною та її метастазами, існують й інші шляхи дії злоякісних пухлин на організм, наприклад, токсичними речовинами, які викликають порушення загального обміну речовин, що часто призводить до глибокого виснаження організму – ракової кахексії. Токсогормон сприяє розвитку анемії шляхом пригнічення еритропоезу, приводить до гіпертрофії надниркових залоз та інволюції тимусу, збільшення селезінки та печінки.

Особливі зміни в організмі спостерігаються при пухлинах, у яких відбувається безконтрольний синтез гормонів або інших біологічно активних речовин.

При пухлині підшлункової залози відмічається інтенсивний синтез гастрину, який безперервно стимулює шлункову секрецію і приводить до розвитку виразкової хвороби. Аналогічним чином у феохромацитомі секретується адреналін, що приводить до гіпертонічних кризів. Однак і організм у цілому не залишається байдужим до присутності пухлини і впливає на пухлинний процес на всіх його етапах.

Загальні принципи лікування. В онкології використовуються три методи лікування: хірургічний, променевий і хіміотерапевтичний.

Хірургічний метод є найбільш ефективним на ранніх стадіях пухлинного росту, і, особливо, при доброякісних пухлинах.

Променева терапія – головний метод лікування багатьох форм злоякісних новоутворень, оскільки за її допомогою вдається гальмувати ріст і, навіть, приводити до загибелі молодих клітин, які діляться. Основу механізму лікувальної дії променів на пухлинні клітини складає утворення вільних активних радикалів, перекисів, вторинних радіотоксинів, які пошкоджують клітинні мембрани, молекули ДНК і РНК, мітохондрії, в результаті чого пухлинна клітина гине за декілька днів.

Хіміотерапія включає протипухлинні препарати і гормони. Механізм дії багатьох протипухлинних препаратів полягає в порушенні синтезу нуклеїнових кислот, блокаді ферментів, порушенні біохімічних процесів, що сприяє або затримці мітозів пухлинних клітин (цитостатична дія), або до їх руйнування (цитотоксична дія).

Вивчення складних молекулярно-біологічних процесів регуляції поділу клітин, ідентифікація онкогенів, дешифрування факторів росту і їх ролі в розвитку пухлинного процесу стали основою для нового напрямку в лікуванні хворих на рак, яке отримало назву біотерапія. Біотерапія – це лікування онкологічних хворих шляхом активації природніх захисних механізмів, або введення природних полімерних молекул (цитокіни, фактори росту, та ін.). Цей напрямок дуже перспективний, так як на відміну від хіміотерапії, в якій застосовують клітинні отрути, біотерапія використовує природні для організму речовини і активує природні механізми імунного захисту. Цей вид лікування є найбільш патогенетично обґрунтованим.