1.2.2. Класифікація хвороб

Класифікація хвороб постійно змінюється, і не всі вчені згідні з тими чи іншими їх положеннями. Однак існують класифікації, що знайшли практичне застосування, в яких хвороби групуються залежно від критеріїв, що лежать в їх основі.

1. За етіологічним принципом (спільність причини для групи захворювань): спадкові (полідактилія, фенілкетонурія, брахідактилія, гемофілія, тирозиноз); вроджені (дитячий церебральний параліч, вади серця, вовча паща, сифіліс, токсоплазмоз, СНІД); набуті – інфекційні (мікробні, вірусні, паразитарні), неінфекційні (інтоксикації, травми, кінетози).

2. За патогенетичним принципом (спільністю механізмів виникнення хвороб): хвороби обміну речовин, запалення, порушення периферичного кровообігу, пухлини, гіпоксія, голодування.

3. За віком – хвороби новонароджених, хвороби дитячого та старечого віку (дитячі і геріатричні хвороби).

4. За статтю – гінекологічні хвороби, андрологічні хвороби.

5. За топографо-анатомічним принципом – хвороби серця, легень, нирок, очей і т.д.

6. За клінічним перебігом – ефемерні, блискавичні, гострі, підгострі, надгострі, хронічні.

7. За екологічним принципом – тропічні хвороби, хвороби Крайньої Півночі.

8. За соціальним принципом – професійні хвороби, хвороби військового часу, “хвороби цивілізації”.

9. Залежно від співвідношення структурних та функціональних порушень – органічні і функціональні хвороби.

10. Залежно від методів, які переважно використовують для лікування хвороб, – терапевтичні і хірургічні хвороби.

11. Залежно від рівня уражень – молекулярні, хромосомні, тканинні, системні хвороби.

1.2.3. Основні періоди розвитку хвороби

У розвитку хвороби виділяють п’ять періодів: контактний, латентний, продромальний, період розпалу і завершення хвороби. Така періодизація, що склалася у минулому, базувалася здебільшого на клінічному аналізі гострих інфекційних хвороб (скарлатина, черевний тиф).

Для таких захворювань як патологія серцево-судинної, ендокринної систем, пухлини (тощо), наведену періодизацію недоцільно використовувати тому, що вони перебігають за іншими закономірностями.

В контексті з цим відомий патофізіолог академік А.Д. Адо виділяє три стадії розвитку хвороби: початок, стадія власне хвороби та завершення.

Контактний період. Це період контакту причини з макроорганізмом. Він може бути короткочасним (наприклад при дії високої температури) і довготривалим, як за умов впливу професійних шкідливостей на виробництві. Для цього періоду характерним є поняття “передхвороби”. Термін “передхвороба” не є точно детермінованим, однак під ним слід розуміти такий стан, коли саногенетичні механізми або перенапружені, або ослаблені (внаслідок дії несприятливих чинників після перенесеного раніше іншого захворювання і т.д.). У цій ситуації фактор, який в організмі з нормальними саногенетичними механізмами не викличе захворювання, може стати неадекватним для даного організму і бути причиною виникнення хвороби. Таким чином, стан передхвороби можна трактувати як неспецифічний, як фон, на якому патогенний агент може порівняно легше, ніж в інших умовах, зумовлювати розвиток захворювання.

Латентний період (прихований). Це відрізок часу від початку дії хвороботворного агента до появи реакції організму у вигляді виявлених хворобливих явищ, або симптомів. Стосовно інфекційних захворювань цей період називається інкубаційним. Тривалість прихованого періоду буває різною – від кількох секунд до декількох місяців і навіть років. Під час латентного періоду проходить виснаження первинних саногенетичних механізмів. Отруєння наступає вмить або через декілька хвилин після дії сильних отрут. Запалення внаслідок опіку рентгенівськими променями може виникнути через кілька тижнів і навіть місяців. Кожне інфекційне захворювання має більш-менш визначений інкубаційний період. Наприклад, інкубаційний період кору – 6-13 днів, висипного тифу – 11-14 днів, скарлатини – 4-11 днів, сказу – від 1-го до 5-ти років. Знати латентний період дуже важливо для проведення профілактичних заходів (ізоляція у випадку інфекційних захворювань), а також для лікування, нерідко ефективного лише в цьому періоді.

Основною характеристикою латентного періоду хвороби є відсутність видимих і суб’єктивно відчутних порушень здорового стану.

Продромальний період. У цьому періоді хвороби виявляються перші ознаки хвороби, які носять неспецифічний характер: загальне нездужання, підвищення температури тіла, головний біль, озноб і т.д. Це період передвісників хвороби. Виділення продромального періоду дещо умовне. Не завжди вдається простежити чітку межу між періодами передвісників і розгорнутої картини хвороби. При багатьох хворобах (наприклад, крупозна пневмонія, чума та ін.) клінічна картина бурхливо розвивається після латентного періоду практично без вираженого періоду передвісників. Виділити продромальний період для цілого ряду хронічних захворювань, що розвиваються повільно або проявляються головним чином своїми ускладненнями, досить важко.

Період розпалу хвороби (виражених проявів, маніфестаційний). У цей період розвиваються симптоми, характерні для даного захворювання (специфічні), група симптомів, які є загальними, характерними для даного захворювання (симптомокомплекс) і група симптомів, пов’язаних єдиним патогенезом (синдром). Тривалість даного періоду при різних захворюваннях коливається від кількох днів до декількох років (атеросклероз, туберкульоз та ін.). У цьому періоді можуть виникати ускладнення хвороби.

Ускладнення – це вторинний патологічний процес по відношенню до даної хвороби, який виникає в зв’язку з особливостями патогенезу первинного (основного) захворювання або як непередбачений наслідок проведених діагностичних та лікувальних заходів. Наприклад, бронхіальна астма ускладнилась пневмосклерозом; виразкова хвороба шлунку – кровотечею з виразки; хронічний бронхіт – розвитком хронічної дихальної недостатності; вірусний гепатит – цирозом печінки.

Загострення – це посилення клінічної симптоматики хвороби на фоні її гострого перебігу.

В період розпалу хвороби в процес включаються вторинні саногенетичні механізми, і від їх протиборства з механізмами патогенезу залежить завершення хвороби.

Завершення хвороби

Спостерігається таке завершення хвороби: одужання (повне і неповне), рецидив, перехід у хронічну форму, смерть.

Одужання – процес, який веде до ліквідації порушень, що викликані хворобою, і відновлення нормальних відносин організму з середовищем, і перш за все відновлення працездатності.

Одужання буває повним і неповним. Повне видужання – це стан, при якому зникають усі сліди хвороби та організм повністю відновлює всі пристосувальні можливості. Однак це не означає значить повернення до початкового стану. В результаті хвороби можуть і в подальшому зберігатися зміни в різних системах, утому числі і в імунній.

При неповному одужанні виражені наслідки хвороби. Вони залишаються надовго чи навіть назавжди (зростання листків плеври, звуження мітрального отвору). Різниця між повним і неповним одужанням відносна. Одужання може бути практично повним, не зважаючи на стійкий анатомічний дефект, наприклад, відсутність однієї нирки, якщо друга повністю компенсує її функцію. Процеси одужання починаються з моменту виникнення хвороби, а не після того, як минули стадії хвороби.

Серед механізмів одужання розрізняють термінові (аварійні) та довготривалі. До термінових належать такі рефлекторні захисні реакції, як зміна дихання й кровообігу, виділення адреналіну і глюкокортикоїдів при стресових реакціях, а також усі ті механізми, які направлені на збереження сталості внутрішнього середовища (рН, рівень глюкози в крові, тиск крові і т. д.). Довготривалі реакції проявляються пізніше і діють протягом усього захворювання. Перш за все, це включення резервних можливостей функціональних систем.

Рецидив – новий прояв хвороби після, здавалось би, одужання чи неповного її припинення, наприклад: відновлення нападів малярії після більш-менш тривалого інтервалу. Говорять про рецидив запалення легень, коліту і т. д.

Варіантами неповного видужання є перехід у хронічну форму та патологічний стан.

Перехід у хронічну форму означає, що хвороба протікає повільно, з тривалими періодами ремісії (місяці і навіть роки). Такий перебіг хвороби визначається вірулентністю збудника і, головним чином, реактивністю організму. Так, при недотриманні курсу лікування в похилому віці багато хвороб набувають хронічного характеру (хронічний гастрит, ентероколіт).

Смерть – це процес поступового припинення життя, в якому можна виділити декілька стадій (термінальних станів): преагонію, агонію, клінічну і біологічну смерть.

Преагонія характеризується різною тривалістю (найчастіше – доба). В цей період спостерігається задишка, зниження артеріального тиску, тахікардія. У людини відзначається затьмарення свідомості. Поступово преагонія переходить в агонію.

Агонія (від грец. agon – боротьба) характеризується поступовим виключенням усіх функцій організму й у той же час крайнім напруженням захисних пристосувань (судороги, термінальне дихання). Тривалість агонії – 2-4 хв, інколи довше.

Клінічна смерть – такий стан, коли всі видимі ознаки життя вже зникли (припинилися дихання і робота серця, однак обмін речовин, хоч і на мінімальному рівні, все ще продовжується). На цьому етапі життя може бути відновлене. Саме тому стадія клінічної смерті привертає увагу клініцистів і експериментаторів.

Біологічна смерть характеризується незворотними змінами в організмі.

Досліди на тваринах, перш за все на собаках та приматах, дозволили детально вивчити функціональні, біохімічні, морфологічні зміни на всіх етапах умирання.

Вмирання являє собою розпад цілісності організму. Він перестає бути самокеруючою системою. При цьому спочатку руйнуються ті системи, які об’єднують організм в єдине ціле. Це, перш за все, нервова система. В той же час нижчі рівні регуляції в якійсь мірі зберігаються. У нервовій системі є певна черговість умирання різних її відділів. Найбільш чутлива до гіпоксії кора головного мозку. При асфіксії чи крововтраті спочатку спостерігається активізація нейронів. У зв’язку з цим виникає рухове збудження, прискорення дихання й пульсу, підвищення артеріального тиску. Потім настає гальмування в корі, що має захисне значення, тому що на деякий час може врятувати клітини від загибелі. При подальшому вмиранні процес збудження, а потім і гальмування та виснаження опускається нижче: на стовбурову частину головного мозку і ретикулярну формацію. Ці філогенетично старі відділи мозку більш стійкі до кисневого голодування (центри довгастого мозку можуть перенести анемізацію протягом 40 хв).

В тій же послідовності відбуваються зміни в інших органах і системах. При смертельній крововтраті в першу хвилину дихання різко поглиблюється і прискорюється. Потім порушується його ритм, вдихи стають то дуже глибокими, то поверхневими. Нарешті збудження дихального центру досягає максимуму, що проявляється особливо глибоким диханням, яке має виражений інспіративний характер. Після цього дихання послаблюється чи навіть припиняється. Це термінальна пауза, яка триває 30-60 с. Потім дихання тимчасово відновлюється, набуваючи характеру рідких, спочатку глибоких, а потім все більш поверхневих віддихів. Разом з дихальним центром активується судиноруховий. Тонус судин підвищується, швидкість скорочень серця прискорюється, але незабаром уповільнюється і тонус судин знижується.

Важливо зазначити, що після припинення роботи серця система, що генерує збудження, продовжує функціонувати ще досить довго. За показниками ЕКГ біотоки зберігаються протягом 30-60 хв після зникнення пульсу.

У процесі вмирання відбуваються характерні зміни обміну речовин, що зумовлено головним чином кисневим голодуванням, що поглиблюється. Окиснювальні шляхи метаболізму блокуються, й організм отримує енергію завдяки гліколізу. Вмикання цього давнього типу обміну речовин має компенсаторне значення, але його низька ефективність неминуче призводить до декомпенсації, що ускладнюється ацидозом. Настає клінічна смерть. Припиняється дихання, кровообіг, зникають рефлекси, але обмін речовин, хоча і на дуже низькому рівні, все ж продовжується. Цього достатньо для підтримки «мінімального життя» нервових клітин. Саме цим пояснюється оборотність процесу клінічної смерті, тобто в цей період можливе оживлення. Дуже важливим є питання про строки, протягом яких можлива і доцільна реанімація. Адже оживлення виправдане лише у випадку відновлення психічної діяльності. В.А. Неговський та інші дослідники стверджують, що це можливо не пізніше ніж через 5-6 хв після початку клінічної смерті. Якщо процес умирання триває довго, призводячи до виснаження резервів креатин фосфату й АТФ, то період клінічної смерті коротший. Навпаки, при гіпотермії оживлення можливе навіть через годину після настання клінічної смерті. В лабораторії Н.Н. Сиротиніна було показано, що оживити собаку можна через 20 хв після смерті від кровотечі з подальшим повним відновленням психічної діяльності. Слід, проте, мати на увазі, що гіпоксія мозку в людини викликає більші зміни, ніж у тварин. На сьогоднішній день є багато наукових публікацій, що свідчать про те, що реанімація без шкоди для психічної діяльності можлива навіть через 2 год, якщо «працюючий» мозок зненацька потрапляє в умови різкої гіпотермії, наприклад, дитина іде на санчатах і раптом зникає в непоміченій раніше льодовій ополонці.