2. Характеристика основних засобів розповсюдження інформації (87)

На початку XX ст. було винайдено радіо, яке виявило недосяжну для преси здатність інтегрувати мешканців географічно та політично відокремлених територій. Саме завдяки радіо став очевидним ефект одночасної трансляції однієї й тієї ж інформації на широкі верстви населення. Ще одним незаперечним досягненням радіо як засобу масової інформації було залучення в контекст соціальної взаємодії сільського населення. Навіть у 90-ті роки XX ст., як з'ясували вітчизняні соціологічні опитування, радіо було у сільській місцевості найпоширенішим джерелом інформування.

Телебачення ще більше розширило можливості ЗМІ, закріпило створене радіо уявлення про географічний та соціальний простір і можливості його подолання. Синтезуючи зображення і звук, воно забезпечило користувачам ширші комунікативні можливості, створило недосяжний для інших ЗМІ «ефект присутності», ілюзію безпосередньої участі у важливих політичних та культурних подіях. Завдяки телебаченню соціальний світ став персоніфікованим, унаочненим: люди почали отримувати конкретну інформацію про те, що, де і як відбувається. З точки зору аудиторії, телебачення створює ефект безпосереднього двостороннього спілкування. А відповідна організованість інформації разом з різноманітними зоровими, звуковими та іншими ефектами робить телебачення чи не найвпливовішим ЗМІ сучасності.

Останнім часом дедалі більшої популярності набуває такий засіб поширення інформації, як Інтернет. Він відкриває доступ до будь-яких розміщених в ньому інформаційних баз даних (текстової, аудіо- чи візуальної інформації), надає змогу використовувати їх, обмінюватися даними, вступати в комунікацію з необмеженою кількістю осіб. До системи Інтернет підключені тисячі бібліотек, підприємств, органів управління тощо. Однією з рис Інтернету є високий ступінь незалежності інформаційних пакетів, оскільки вони не цензуруються.

3. Феноменологічні технології пізнання в соціології. (84)

Раціоналізувавши технології пізнання, соціологи епохи «модерна» сталі украй уважно, майже невротично, відноситися до методології, методики і техніки дослідження. У відношенні суб'єкт - пізнавальна діяльність - об'єкт, яке вони трактували набагато складніше, ніж «класицисти», що провыдну роль почав грати центральний елемент, або проблема того, як можна вивчати суспільну реальність. Експериментуючи у сфері пізнавальних можливостей, соціологи зробили безліч цікавих і важливих відкриттів, одне з яких було особливо окриляючої властивості. Виявилось, що послідовна реалізація ідей класичної для поста науки і рух від елементарного до значно складнішому і одночасно раціональному зажадало підвищення якості пізнання, отже, професіоналізму самих дослідників, витончених в технології і методології, а головне – в знанні контекстів.

Проблема «розуміння» в соціології, яку методологічно загострено сформулював на попередньому етапі розвитку суспільствознавства М. Вебером, була перетворена в завдання «надання (на основі розуміння) точних значень» всіляким соціальним актам в структурі суспільної реальності, що вивчалася. «Декодування», розшифровка сигналів (знаків), що свідчать про зміну локальних і системних станів суспільства, вимагало широкого вживання якісного аналізу, цілісного і глибокого теоретичного сприйняття спостережуваних соціальних явищ, їх багатопланового концептуального (зв'язковий науковою) трактування.

Усвідомлення того, що одні і ті ж соціальні дії і події, що відбуваються в різний час і в різних суспільних обставинах, мають різний сенс, а різні людські співтовариства надають їм значення, що вельми відрізняються один від одного, перемістило увагу дослідників від безпосередньо об'єкту до його унікальних контекстів, які додають соціальним фактам особливе звучання. Соціологія тим самим стала дивитися на свій об'єкт ширше і одночасно реалістичніше, не абстрагуючись від процесів, які відбуваються поза визначеними самими соціологами наочних кордонів.

Інтерес до соціальної семантики (системі знань про знаки і значення), що перемістив в центр пізнавальних амбіцій постмодерністської соціології проблему інтерпретації, дозволив сучасним ученим вельми оригінально і в той же час радикальний вирішити завдання досягнення раціональності пізнання.

Феноменологічні методи:

1.Безпосереднє споглядання 2.Феноменологічна редукція

• Чиста феноменологія

• Ейдетична редукція

• Трансцендентальна редукція

Методами осуществления феноменологического исследования являются непосредственное созерцание и феноменологические редукции.

Непосредственное созерцание означает, что первичным источником знаний служат результаты самонаблюдения внутреннего мира человека.

Феноменологическая редукция состоит в сведении вещей к феноменам, т.е. в освобождении сознания от натуралистической установки.

Феноменологические редукции делятся на три вида. Во-первых, чистая феноменология отвлекается от естественной установки, то есть наивной погружённости во внешний мир, и сосредоточивает внимание на самом переживании сознания, в котором мир нам даётся (феноменолого-психологическая редукция). Проведение такой редукции очищает феномены от внешней реальности, превратив их в переживания сознания, однако они остаются фактами, реальностями сознания.

Во-вторых, феноменология берёт эти переживания сознания не как конкретные факты, а как идеальные сущности (эйдетическая редукция). Эйдетическая редукция абстрагируется от случайностей и индивидуальных особенностей актов мышления и направлена к отысканию сущностных форм сферы психического бытия. «Становится явной типическая особенность любого психического факта». «Мы можем пренебречь фактической стороной наших феноменов и использовать их только как „примеры“». Иначе говоря, переживания сознания берутся не как данные конкретные явления, существующие в данный момент времени, а как вневременные сущности, просто как пример для идеации. Итак, эйдетическая редукция — это переход при рассмотрении переживаний сознания от фактов к их сущностям (эйдосам), усматриваемым в идеации. Идеация (или эйдетическая интуиция, категориальное созерцание, созерцание сущности) означает непосредственное усмотрение, созерцание сущности. Материалом для идеации может быть как живой опыт (восприятия), так и воображение. Эйдосы делятся на предметные сущности (сущности вещей, состояний дел и т.п.) и значения (сущности слов и выражений). Это осознание сущности, значения (идеация) не есть некая искусственная операция; оно происходит, например, при всяком логическом выводе, когда обязательно осознаётся значение (содержание) каждой посылки. Идеация осуществляется с помощью варьирования проявлений эйдоса.

В-третьих, сознание — как поток переживаний конкретного эмпирического субъекта — редуцирует к чистому сознанию (трансцендентальная редукция). «Трансцендентальный феноменолог редуцирует психологически уже очищенную субъективность к трансцендентальной, то есть к той универсальной субъективности, которая конституирует мир и слой „душевного“ в нём». Трансцендентальная редукция вскрывает ноэтико-ноэматическую структуру сознания. На месте воспринимаемого в естественной установке мира как потока феноменов (ноэзис) теперь — в чистом сознании — остаётся его смысл (ноэма) и чистое Я (Ego), чей взор проникает сквозь все предметы чувствующего и теоретизирующего сознания (нравится или не нравится, радоваться или печалиться, вожделеть или избегать, надеяться или страшиться, решаться и действовать или наблюдать и исследовать...). Сопровождая все переживания, Ego само не является переживанием. Кроме чистого ego, Гуссерль вводит также понятие ego как монады (заимствуя последний термин у Лейбница). Я как монада — это «ego, взятое в полной конкретности» — не как полюс и субстрат переживаний, а как совокупность этих переживаний. Это «фактическое ego», которое «охватывает всю действительную и потенциальную жизнь сознания», эмпирическое Я.

Итак, феноменолого-психологическая и эйдетическая редукции позволяют осуществить поворот от восприятия объективного мира к сосредоточению на самих переживаниях сознания, а затем и перейти от переживаний к усмотрению их сущностей. Далее трансцендентальная редукция открывает чистое сознание: эмпирические компоненты сознания выносятся за скобки, существование эмпирического субъекта и феномены его психической жизни перестают быть предметом внимания, которое переключается на анализ и синтез ноэтико-ноэматической структуры сознания.

Питання з практичної частини:

(25) 1. Наукова новизна як головна цінність наукової публікації.Мета наукової статті полягає в поданні інформації про проведену наукову роботу, одержані результати та визначенні напрямку для подальшої розробки теми, актуальних проблем, що потребують свого розв’язання. Наукова новизна одержаних результатів включає коротку характеристику нових наукових положень (рішень), запропонованих здобувачем особисто. Необхідно показати відмінність одержаних результатів від відомих раніше. Описати ступінь наукової новизни можна за допомогою певних стилістичних прийомів. Наприклад: "Вперше одержано...", "Обґрунтовано...", "Набуло подальшого розвитку", "На відміну від ... в даній дисертації доведено...", "До нових результатів можна віднести" та ін. При цьому наводяться пункти (чотири-п'ять), що характеризують наукову новизну дослідження. Наукова новизна не повинна зводитися до простого переліку встановлених фактів, ідей, закономірностей, вона має розкривати головну наукову концепцію автора, давати наукове пояснення його досліджень у новому якісному й кількісному аспектах (розвиток відомих ідей, відкриття нових законів, явищ, закономірностей, наукове обґрунтування нових методів розрахунку, вимірювань, технічних рішень та ін.). Питання новизни є одним із дискусійних і складних як при захисті дисертації, так і при опублікуванні статті. Тому кожний здобувач повинен уміти визначити новизну свого наукового результату, особистий внесок у збагачення знань.

Виділяють три рівні наукової новизни результатів.

1. Перетворення відомих даних, докорінна їх зміна. 2. Розширення, доповнення відомих даних. 3. Уточнення, конкретизація відомих даних, поширення відомих результатів на новий клас об'єктів, систем.

Перший рівень характеризується принципово новими в даній галузі знаннями, які не доповнюють відомі положення, а являють собою наукове відкриття. На цьому рівні розрізняють два варіанти новизни: дискусійно-гіпотетичну і загальновизнану. У першому випадку нові результати ще недостатньо доведено. Цього слід уникати. У другому - висновки науково обґрунтовані, достатньо конкретні. На другому рівні передбачається, що новий результат розширює або доповнює відомі теоретичні чи практичні положення, вносить у них нові елементи, доповнює знання в даній галузі без зміни їх суті. На третьому рівні новий результат конкретизує, уточнює відомі положення, що мають допоміжне значення. На цьому рівні відомий метод, прийом може бути конкретизовано і поширено на новий клас об'єктів, систем, явищ. Наукова новизна одержаних результатів є обов'язковим елементом наукової публікації. В ній подають коротку анотацію нових наукових положень (рішень), запропонованих здобувачем особисто. Тут необхідно виявити відмінність одержаних результатів від відомих раніше, описати ступінь новизни (вперше одержано, удосконалено, набуло подальшого розвитку). Для багатьох дисциплін наукова новизна виявляється в теоретичних положеннях, які вперше сформульовані і змістовно обґрунтовані; методичних рекомендаціях, які впроваджено в практику і які суттєво впливають на досягнення нових соціально-економічних результатів. Новими можуть бути лише ті положення дослідження, які сприяють подальшому розвитку науки в цілому або окремих її напрямів. Типові помилки при визначенні наукової новизни:

1. Новизна підмінюється актуальністю теми, її практичною і теоретичною значущістю.

2. У роботі стверджується, що дане питання вивчається вперше, однак це не відповідає дійсності (краще: в такому аспекті, в таких умовах раніше не розглядалося).

3. Висновки до розділу мають характер констатації і є самоочевидними твердженнями, які не потребують доказу.

4. Немає зв'язку між отриманими раніше і новими результатами (спадкоємності).