1.Питання з теоретичної частини:

1. Освіта як фактор соціальної мобільності в умовах глобалізації. Університет як економічна корпорація. Споживання знань. (37)

У наш час більшість соціологів, що вивчають процеси мобільності, сходяться на тому, що в основі систем соціальної стратифікації та мобільності лежать такі фактори, як влада, дохід і освіта. В таких умовах саме освіта як соціальний інститут стає ресурсом соціальної мобільності молоді, кар’єрного зростання спеціалістів з вищою освітою. Реалізуючи свої соціальні функції, вона прищеплює прагнення до знань, орієнтує молодих людей на освоєння професійних навичок, сприяє формуванню устремлінь, пов'язаних з бажанням досягнення життєвого успіху і відповідного соціального стану.

Основний фактор соціальної мобільності — професія. Дійсно, в індустріальному суспільстві розвиток передових технологій дає поштовх появі безлічі нових професій, що вимагають високої кваліфікації й підготовки, які, з одного боку, є і високооплачуваними й престижними, з іншої. Внаслідок цього зростає рівень мобільності як добровільної, орієнтованої на досягнення, так і змушеної, заснованої на необхідності підвищення кваліфікаційного рівня.

Це, у свою чергу, визначає високу значимість освіти як фактору соціальної мобільності. М. Вебер як критерій домагань на «…позитивні або негативні привілеї відносно соціального престижу» вказував по-перше, спосіб життя, по-друге, «формальну освіту, яка заключається в практичному або теоретичному навчанні й засвоєнні відповідного способу життя», і по-третє, престиж народження або професії. З іншого боку, П. А. Сорокін відзначав, що « роль каналу, який виконує сучасна школа, стає усе більш значимий, адже, по суті, вона взяла на себе функції, що раніше виконувалися церквою, родиною й деякими іншими інститутами».

Отже, отримана освіта й вироблені в процесі її одержання манери й стиль життя, а також професійний статус і пов'язану з ним матеріальну винагороду дають індивідові підстави претендувати на більш високу соціальну позицію й приналежний цій позиції престиж.

Світова практика останніх десятиліть свідчить про неухильний ріст уваги до освіти з боку держави і представників великого бізнесу. Це пов’язано з тим, що нинішні темпи розвитку технологій і руху до економіки знань, а також все більш гостра конкуренція в усіх секторах економіки не дозволяють сподіватися на стихійну адаптацію освітніх ресурсів до нових реалій ринкових механізмів.

Молодь розглядає отримання повноцінної освіти як необхідну умову досягнення бажаного соціального статусу. Можна говорити про те, що із переходом від індустріального до постіндустріального суспільства принцип організації діяльності навколо певних видів праці змінюється на її організацію довкола процесів, а це вимагає інших завдань і результатів освіти. Не освоєння окремих видів праці, а оволодіння діяльністю із організації процесів отримання продукту в цілому покликано визначити результати освіти в цих умовах.

При цьому систему освіти доцільно розглядати як галузь виробництва знань, у ній суттєва економія від масштабів виробництва; її продукт, не втрачає своєрідність, характеризується тими ж зовнішніми ефектами, що і ринкові товари і послуги, в ній досить важлива сертифікація якості. Ось чому розвиток і фінансування освітньої сфери необхідно регулювати, але саме як виробничу галузь – податками, моніторингом якості, стимулюванням конкуренції, забезпеченням рівних прав освітніх установ, введенням сучасних структур корпоративного управління.

Виробництво нових знань і їх капіталізація - стратегічним завданням вищої школи. Для формується інфраструктуау, яка зв’язує ринок наукової продукції і ринок товарів і послуг. Організація університетського середовища, яка підтримує економіку знань, пропонує створення структур, професійно представлених на ринку інтелектуальної продукції. Мова йде про захист, продажу і покупку патентів, створення професійних маркетингових команд і бізнес-інкубаторів. При цьому подібна мережа повинна бути між університетською, такою що об’єднує всіх виробників наукової продукції, що дозволяє активно працювати із різними секторами виробництва для формування усвідомленої зацікавленості ділових кіл у розробці і втіленню нових технологій, які забезпечують ріст конкурентоспроможності продукції на внутрішньому і зовнішньому ринках. Належить підготувати спеціалістів нових напрямків – інноваційних менеджерів, маркетологів для ринків наукової і промислової продукції, експертів, які володіють стратегічним баченням перспектив комерціалізації – нових технологій.