2. ( Т 68 ) Соціокультурні основи східно-християнської та західно-християнської цивілізації в епоху Середньовіччя.

Найбільша цивілізація Макрохристиянського світу поділяється на три цивілізаційні складові: центральну — Західноєвропейсько-Північноамериканську з Австралією в центрі і дві периферійні щодо неї — Латиноамериканську та Православно-Слов'янську. Дві останні цивілізаційні спільноти мають із Заходом спільне коріння і впродовж останніх п'яти століть розвивалися під його вирішальним впливом. Але процеси, що відбувалися на Заході та в двох зазначених цивілізаційних регіонах, нерідко мали майже протилежну спрямованість. Так, із часів пізнього Середньовіччя Захід розвивався завдяки вільній праці, тоді як і в Східній Європі, переважала підневільна праця, що і зумовило різний соціокультурний розвиток і релігійне спрямування. Західно-християнська цивілізація є породженням романо-германського синтезу, зокрема ранньосередньовічного симбіозу Католицької церкви і франкської державності. При цьому Візантійсько-Східнохристиянську та Православно-Східнослов'янську соціокультурні спільноти за всієї їх спорідненості і спадкоємності слід вважати окремими самостійними цивілізаціями. Їхню спільність можна визначити поняттям — Східнохристиянська цивілізаційна система. Вмираюча елінська цивілізація породила дві дочірні - західнохристиянську та східнохристиянську або православну, які успадкували від їхньої матері її світову релігію. Однак, Західна Європа переймала духовні надбання античності швидше, повніше та інтенсивніше ніж православна Східна. Західноправославна субцивілізація сформувалась і утвердилася впродовж XIV—XVII ст. на православно-слов'янському ґрунті в зоні безпосереднього впливу Західнохристиянсько-Новоєвропейської цивілізації, але зберегла власну східнохристиянську основу. Дві цивілізації, відрізняючись характером пропоговання релігією цінностей, Мали різний вплив на соціальний розвиток двох світів. Але в епоху Середньовіччя цивілізації розвивалися в рамках різкого культурного стрибка, під активним впливом церкви на соціальне життя. У цьому ракурсі неможливо не згадати місце України в даних цивілізаціях. Наша держава, без сумніву, є органічною частиною Макрохристиянського світу, проте в його межах належить не до Північноатлантичної, а (разом з Росією та Білоруссю) до Православно-Східнослов'янської цивілізації. Її західні області розташовані у перехідній смузі між двома основними компонентами Макрохристиянського світу, які глибоко сягають своїм корінням цивілізаційних структур Середньовіччя, презентованих Західнохристиянським та Візантійсько-Східнохристиянським світами.

3. ( Т 5 ) Вчення про типізацію в феноменологічній соціології а.Щуца.

Найбільш вагому роль у виникненні феноменологічної соціології відіграє австрійський, а згодом американський соціолог Альфред Шюц (1899-1959), який, у свою чергу, опирався на ідеї М.Вебера і Г.Міда. Соціальний світ, згідно з думками Шюца, є світом, створеним смислом (сенсом), оскільки соціальним явищам притаманний певний сенс.Відповідно до феноменологічної традиції, індивіди входять в контакт з навколишнім світом перш за все за допомогою відчуттів. З їх допомогою починається пізнання світу. Проте наявності відчуттів недостатньо для осмислення світу, тому люди організовують навколишній світ в явища, класифікують їх досвід у вигляді речей, що володіють типовими характеристиками. Використовуючи типізації, люди можуть вступати в спільну взаємодію з іншими людьми, будучи впевненими, що вони бачать світ таким же чином. Поступово член суспільства створює запас того, що Шюц назвав знанням здорового глузду, яке розділяють і інші члени суспільства, це дозволяє їм жити і спілкуватися. Знання здорового глузду складається з конструктів першого порядку (ідеальних типів) - буденних інтерпретацій соціальних реалій. На основі їх інтерпретацій і систематизацій соціологи можуть сформулювати конструкти другого порядку (ідеальні типи наукових понять), що є складовими власне наукового знання.

Взаємодія людей стає можливою, оскільки, кожний індивід припускає, що ті, хто його оточують бачать соц реалії, виходячи з точно тієї ж типізації об'єктів, і що самі об'єкти, які інтерпретуються, є загальними. Індивідуальний запас знань повинен бути розподілений з іншими людьми. Адекватна комунікація і адекватне розуміння виникають завдяки появі загального для учасників взаємодії інтерсуб'єктивного світу. Отже, за допомогою типізацій ми сприймаємо й інтерпретуємо світ. Типізації - це ідеальні соціальні типи людей, ситуацій, дій, об'єктів, ідей, подій, вражень, емоцій тощо. Усі типізації повсякденного мислення є складовими конкретно-історичного соц-культурного світу, в якому вони сприймаються як даність і є соц прийнятними. У свідомості кожного члена суспільства закріпилися уявлення про типового службовця, лікаря, міліціонера. Повсякденність складається з типових ситуацій: професійної діяльності, відвідувань лікаря.Типізаціями можуть бути звичні правила і схеми поведінки у певних ситуаціях. Проте типізації рідко бувають однозначними й простими. Навпаки, вони по-різному сприймаються залежно від контексту. За допомогою типізацій ми впізнаємо ситуацію і вибираємо відповідну їй схему поведінки. Саме завдяки типізація повсякденний світ набуває сенсу, сприймається як нормальний, добре відомий і звичний.