1.Питання з теоретичної частини:

(69)1.Соціологічна парадигма та соціологічна теорія.

Поняття "парадигма" ввів у науковий обіг американський соціолог Т. Кун. Під соціологічною парадигмою розуміють сукупність основних принципів і положень певної теорії, що мають власний поняттєвий апарат і визнаються групою вчених.

Соціологічна парадигма представляє собою загальновизнану всіма представниками соціологічної науки (або окремої її течії) сукупність поглядів і методів наукового дослідження, єдина система теоретичних переконань, методологічних принципів, методичних прийомів і емпіричних результатів, що розділяються науковим співтовариством в рамках самостійної області знань або теоретичного підходу. Критеріями розмежування соціологічної парадигми як науки з багатоваріантним парадигматичним статусом виступають якісно відмінні один від одного стратегічні елементи, інтерпретація взаємодії котрих дозволяє зрозуміти природу соціальної реальності.

Соціологія належить до наук із багатопарадигмальним статусом. Це означає, що для соціології характерним є плюралізм у розумінні суспільства, а отже, можливість усебічно охопити та детальніше вивчити соціальне життя в ньому.

Розрізняють парадигмальні імена в соціології (наприклад, О. Конт, Г. Спенсер, Е. Дюркгейм, К. Маркс, М. Вебер, Дж. Мід, Т. Парсонс та ін.) і парадигмачьні школи в соціології (зокрема, Чиказька, Франкфуртська, Колумбійська, Гарвардська школи тощо).

За характером методологічних підходів до вивчення суспільства розрізняють структурні (макросоціологічні) парадигми й інтерпретивні (мікросоціологічні). У свою чергу, структурні парадигми поділяють на функціоналістські та конфліктні.

Функціоналістські парадигми націлюють дослідника на розгляд суспільства з позицій системноорганізованого явища, що складається з частин, які взаємодіють і становлять єдине ціле. При цьому певні частини суспільства є також складноструктурованими.

Конфліктні парадигми розглядають суспільство як суперечливе єдине ціле внаслідок існування конфліктів у ньому з різною природою, розв'язання яких і поява нових зумовлюють постійний розвиток соціуму та зміни в ньому.

Інтерпретивні парадигми пояснюють суспільство з погляду буденного життя людини в її найближчому оточенні, а тому предметом їхнього розгляду є переживання, думки, прагнення, мотивації, суб'єктивні відчуття людей, суб'єктивні смисли, що їх вкладає людина в різні судження, дії.

Соціологічна теорія – це ряд абстрактних загальних підходів, а також протилежних і взаємно доповнюючих шкіл думки, що існують в соціології. Серед головних загальнотеоретичних підходів, що зазвичай ідентифікуються в рамках соціології, знаходяться наступні: функціоналізм, символічний інтеракціонізм і інтерпретативна соціологія, включаючи теорію соціальної дії; марксистська соціологія і теорія конфлікту; формальна соціологія; соціальна феноменологія і етнометодологія; структуралізм тощо. Крім перерахованих підходів, значення яких зазвичай визнається більшістю соціологів, можна виявити і безліч менш впливових теоретичних підходів. Частково все ж їх можна вважати взаємодоповнюваними, бо вони підкреслюють різні аспекти соціальної дійсності (наприклад, мікро- і макропідходи).

Головні завдання, які вирішує соціологічна теорія:

-створює засади для опису і пояснення явищ, фактів соціальної дійсності у термінах і категоріях, які відображають їх сутнісні характеристики, спільні та відмінні риси;

-орієнтує на комплексний підхід до вивчення соціальних явищ і процесів;

-розкриває сутність соціальних законів (загальних і спеціальних);

-формує методологічну базу для соціологічного пізнання дійсності;

-виявляє загальні закономірності соціального розвитку суспільства, а також є методологічною базою розвитку спеціальних соціологічних теорій та емпіричних досліджень;

-інтегрує, синтезує, узагальнює розрізнені знання, здобуті емпіричним шляхом, формує їх у складну систему висновків, узагальнень, понять, категорій, законів тощо.

Загальнотеоретична соціологія, як наукова теорія, має свою структуру, зміст.

Компоненти її структури:

1)система загальних і специфічних законів, що виявляють і закріплюють типові, відносно постійні зв’язки у суспільстві, його соціальних інститутах і системах;

2)система постулатів, аксіом та інших тверджень про соціальне життя суспільства;

3)логіка висновків і доведень, яку використовують для обґрунтування соціальних діагнозів, прогнозів, тенденцій і закономірностей у соціальному житті суспільства;

4)загальний і спеціальний соціологічний категоріальний апарат;

5)система обґрунтувань диференційованого підходу до аналізу об’єкта і суб’єкта досліджень;

6)система пізнавальних методів і процедур, яка забезпечує повноту опису, пояснення і передбачення соціальних явищ, процесів і відносин на певному рівні соціальної організації суспільства;

7)емпірична база з великою кількістю зафіксованих фактів, що потребують генералізації та теоретичної інтерпретації.

(64)2.Соціальна психологія організацій як наука.

Соціальна психологія організацій(СПО) – це спеціальна соціологічна теорія, що вивчає думки, почуття і поведінку індивіда, обумовлені існуванням і поведінкою інших людей, соціальними взаємодіями, впливом соціальних груп;соціальні закономірності та механізми побудови, функціонування і розвитку організацій як об’єднань людей,що спільно реалізують відповідну програму або мету та діють на підставі певних процедур і правил.

Об’єктом СПО як науки є будь-яка організаційна система,тобто організована спільнота людей,створена задля досягнення спільної мети. Предметом СПО, у свою чергу є закони, закономірності та принципи процесу побудови, функціонування й розвитку соціальних організацій, а також різноманітні організаційні відносини,що виникають між членами організаційних систем при реалізації ними колективних цілей.

У зв’язку з цим основними завданнями СПО є:

• дослідження законів,закономірностей,принципів та методів побудови,функціонування й розвитку організаційних систем;

• визначення критеріїв їх ефективності та обґрунтування методів їх удосконалення;

• виявлення співвідношення між індивідуальними й загальними, формальними і неформальними факторами спільної діяльності людей.

Розвиток сучасної вітчизняної соціальної психології організації на основі нової соціально-економічної парадигми, суверенності, незалежності України характеризується уточненням та конкретизацією предмета і об'єктів соціальної психології організації, розширенням підготовки спеціалістів, виходом у світ посібників та підручників, організацією та проведенням конференцій із соціальної психології, кристалізацією соціально-психологічної проблематики, відкриттям наукових закладів, лабораторій та кафедр соціальної психології. Завдяки розширенню міжнародних зв'язків, ознайомленню вітчизняних соціальних психологів із надбаннями західної (передусім європейської та американської) соціальної психології, а також сучасному розвиткові соціуму і його запитів, соціальна психологія організацій України може досягти успіху на етапі її дедалі більшої соціологізації, тобто розгляду в контексті реальних проблем суспільства.

(3)3.Закони соціальної психології.

Вперше закони соціальної психології(СП) спробував сформулювати А. Г. Ковальов у «Курсі лекцій з СП» (М., 1972). Проте його спробу не можна в цілому визнати вдалою, тому що при цьому були повторені закони історичного матеріалізму, зокрема закон детермінації С-П явищ (суспільне буття визначає суспільну свідомість). У 1988 році аналогічну спробу зробили автори "Теоретичної та прикладної СП». Але їх спіткала та ж доля. Справа в тому, що за відсутності досить великого масиву емпіричних досліджень визначити закономірності С-П явищ практично неможливо. їм щонайменше аналіз наявних даних дозволяє зробити попередній висновок деяких закономірності С-П явищ.

Закони в області СП мають ієрархічний, субординаційний, нелінійний і замкнутий характер, що С-П явища відносно незалежні (автономні) і до пояснення їх природи підхід типу «SR» (стимул-реакція) неприйнятний. При цьому слід підкреслити, що С-П явища виникають і проявляються на різних рівнях (макро-, середньому і мікро-), в різних сферах (держави, економіки, суспільства, окремої особистості) і умови (нормальних, ускладнених і екстремальних). В якості основного механізму виникнення С-П явищ виступає спілкування. У результаті його формується особистість, утворюються малі групи і психологія ширших спільнот, а також відбуваються зміни різного ступеня складності. Якщо мати на увазі механізми виникнення і розповсюдження С-П явищ, то вони поділяються на навмисне створювані (чутки, різні угруповання і так далі), а також стихійно виникають і поширюються (мода та інше). До універсальних механізмів С-П явищ відносять: наслідування - проходження будь-якому наприклад, образу; навіювання - процес впливу, пов'язаний із зниженням свідомості і критичності при сприйнятті та реалізації переданого змісту; зараження - процес емоційного стану від одного індивіда до іншого; переконання - метод впливу особистості; ідентифікацію - процес об'єднання або точніше, ототожнення.

Основні закони СП

Так як СП - наука про взаємодію і взаємовідносини людей, то закони відносяться до міжособистісного спілкування.

1. Перцепція (сприйняття) - сприйняття, оцінка і розуміння соцальними суб'єктами (окремими особистостями, групами різного типу) соціальних об'єктів (самих себе, інших особистостей, груп різного типу, соціальних явищ і т. д.). Тобто свого партнера по спілкуванню ми сприймаємо тим чи іншим чином.

2. Стереотип - це емоційно-забарвлений образ тієї чи іншої особи. Звичайно здійснюється

процес категоризації людей, з якими спілкуємося, а потім приписування цій особі властивостей,

відповідного соціального стереотипу.

Стереотипи:

• антропологічні;

• соціальні;

• емоційні.

Антропологічні стереотипи - представникам тієї або іншої раси приписуються ті чи інші

властивості (німці - педанти, французи - товариські, схильні до флірту).

Емоційні стереотипи - ті чи інші властивості в залежності від його фізіологічних

властивостей (наприклад, гарний - гарний).

Соціальні стереотипи - пов'язані з тими чи іншими професіями (соціальними ролями).

3. Атрибуція (приписування) – приписування, в результаті сприймання і оцінювання характеристик , властивостей, якостей соціальному об'єкту, які у виразно не представлені в актуальній ситуації взаємодії і не проявилися в достатній мірі в попередніх випадках контакту. Таким чином, атрибуція обумовлена ​​необхідністю "добудовування" образів, тому що та інформація, яка доступна суб'єкту сприйняття, виявляється недостатньою. Тобто ми приписуємо якесь пояснення поведінці людини.

Ф. Хайдер виділяв дві групи факторів:

• атрибуція зовнішня;

• атрибуція внутрішня.

Зовнішня (ситуаційна) - за рахунок зовнішніх факторів. Внутрішня (Диспозиционная, особистісна) - пояснюється за рахунок особистісних властивостей людини.

Фундаментальна помилка атрибуції полягає в тому, що при поясненні поведінки іншої людини ми схильні переоцінювати диспозиційні фактори і недооцінювати ситуаційні. Людина штовхається в транспорті - нахаба. А якщо це ми штовхаємося - це ситуація тисняви.