3. Вчення п. Бергера та т.Лукмана про соціальне конструювання реальності. (4)

Інтенсифікація соціальних змін наприкінці ХХ ст. сприяла усвідомленню протиріччя між образом соціальної реальності, що конструюється соціологічними концептуалізаціями, та змістом повсякденного досвіду соціального життя.

Детальна розробка основних категорій і тим соціології знання у феноменологічній перспективі, належить саме П. Бергеру і Т. Лукману. Після виходу роботи "Соціальне конструювання реальності" цей напрям отримує широку популярність і вагу в американській і німецькій соціології.

Соціальний конструктивізм — соціологічна теорія пізнання, розвинена Пітером Бергером і Томасом Лукманом в їхній книзі «Соціальне конструювання реальності».

Метою соціального конструктивізму є виявлення шляхів за допомогою яких індивідууми і групи людей беруть участь у створенні сприймається ними реальності. Ця теорія розглядає шляхи створення людьми соціальних феноменів, які інстітуціоналізіруются і перетворюються в традиції. Соціально конструюються реальність — постійно йде, динамічний процес; реальність перевідтворюється людьми під впливом її інтерпретації і знань про неї. Бергер і Лукман приводять докази на користь того, що будь-яке знання, включаючи базову, як сприйняття реальності виходячи зі здорового глузду, відбувається і підтримується за рахунок соціальних взаємин. Коли люди спілкуються між собою, вони роблять це виходячи з впевненості в тому, що їхнє сприйняття реальності схоже, і діючи у згоді з цим переконанням їх сприйняття цього як істини повсякденному житті тільки закріплюється. Так як повсякденні знання є продуктом домовленості людей, то, в результаті, будь-які людські типології, системи цінностей і соціальні утворення представляються людям як частина об'єктивної реальності. Таким чином, можна сказати, що реальність конструюється самим суспільством.

Згідно соціальному конструктивізму, соціальний конструкт є ідеєю, яка сприймається як природна і очевидна тими, хто приймає її, при цьому вона залишається винаходом або штучно створеним культурним артефактом, що належить певній культурі або спільноти. Мається на увазі, що людина виявляє вибірковість по відношенню до соціальних конструктив, приймаючи одні, і відкидаючи інші. Соціальні конструкти, у свою чергу, не є законом зісланою понад або законами природи. Однак, подібний підхід, звичайно, не передбачає радикального антідетермінізма.

Соціальний конструктивізм діалектично протиставляється ессенціалізму — вченню про те, що позаісторичне суті, визначають категоріальну структуру реальності, не залежать від свідомості людей.

Структура социальной реальности конституируется субъективными значениями, ведущую роль в упорядочении мира играет язык: знаки, знаковые системы с присущими им значениями (смыслом). В процессе обозначения (сигнификации) и происходит "объективация бытия". Для субъектов же знание повседневной жизни организовано в понятиях релевантностей. Основные релевантные структуры, относящиеся к повседневной жизни, даны уже готовыми в самом социальном запасе знаний. Соц организация, соц порядок конструируются такжет посредством и в процессе институциализации. Ее исходные основания: хабитуализация, седиментация, традиция и реификация. Хабитуз (габитуз) - образ действия, вошедший в привычку. Хабитуализация – это опривычивание. Седиментация буквально означает процесс осаждения, перехода в "осадок", т.е. социальный опыт. Традиция - процесс наследования поколениями соц опыта, имеет первостепенное значение в сохранении и распределении являющихся необходимым моментом институциализации ролей - типов деятельности и деятелей. С помощью ролей институты воплощаются в индивидуальном опыте. Реификация -овеществление социальной реальности, сопровождающееся превращением созданного человеком мира в мир "нечеловеческий", "дегуманизированный", "мир вещей". Другим важным средством и механизмом конструирования социальной реальности выступает легитимация, которая по сути представляет собой способы объяснения и оправдания социальной реальности. Главными агентами поддержания субъективной реальности в индивидуальной жизни являются значимые другие. Менее значимые другие функционируют как своего рода “хор”. Легитимация "создает новые значения, служащие для интеграции тех значений, которые уже свойственны различным институциональным процессам". В процессе легитимации институциональный порядок обретает обязательный, императивный, характер. Легитимация имеет уровни- дотеоретический (самоочевидное знание), теоретический, системный, уровень "символического универсума".