47. Політичний простір глобального світу.

Простір політичний – сфера дії політики, політичних організацій, ідей, теорій та процесів. Політичний простір складає частину більш загальної системи аналогічних соціальних просторів – екон., ідеолог., культ., прав ті ін.., він має два виміри – територіальний та функціональний. Геометрія П.п. може збігатися із географічними кордонами країни, регіону, світу, якщо П.п. розглядається як місце розташування політичних інститутів та установ, причому йдеться, перш за все, про державу як ядро політичної організації суспільства. Водночас поняття «простір політичний» охоплює також сукупність міжнародних політичних інститутів як організацій. У цьому розумінні П.п. є розподіленим, перш за все залежно від екон. та військ. могутності держави. Держава, яка має найбільший екон. та військ. потенціал, займає найбільший П.п. Кордони функціонального виміру визначають межі дії політики. За рівнем політ. впливу виокремлюються центр, напівпериферія та периферія. У ХХ ст. при дослідженні світової політики та міжнародних відносин у межах політичної науки особливого значення набуває такий її напрям, як геополітика, що вивчає просторово-геогр. аспекти міжнародних відносин. Першим поняття «геополітика» вжив шведський вчений Рудольф Челлен (1864-1922). Він розглядав її як складову частину політології. За його визначенням геополітика – «це наука про Державу як географічний організм, втілений у просторі». Головним законом геополітики є затвердження фундаментального дуалізму, віддзеркаленого у географічному устрої планети і в історичній типології цивілізацій. Цей дуалізм відбивається у протиставленні телурократії (сухопутної могутності) та таласократії (морської могутності). Вся історія людських суспільств розглядається як така, що складається з двох стихій – «сухопутної» й «водної». Сучасна геополітика спирається на результати досліджень вчених різноманітних наукових шкіл, що, як правило, презентували великі за масштабами планетарного значення держави. «Батьком» геополітики вважають німецького дослідника Фрідріха Ратцеля (1844-1904), хоча сам він цей термін у своїх працях не використовував. Його головна робота, яка вийшла друком у 1897 році, називалася «Політична географія». Головна думка геополітичної доктрини Ф.Ратцеля – це ставлення до держави як до «живого, просторового, укоріненого в грунті організму». Просторова експансія держави є природним процесом, характерним для розвитку живого організму. У великих країн в їх розвитку є тенденція до максимальної географічної експансії, яка поступово виходить на планетарний рівень. У цьому контексті Ратцель бачив Німеччину в майбутньому як могутню світову континентальну державу з розвиненими військово-морськими силами. Р.Челлен у своїй основній праці «Джерела як форма життя», яка побачила світ у 1916 році, розвиває геополітичні принципи Ф.Ратцеля щодо конкретної історичної ситуації у сучасній йому Європі. Вчений доводив, що Німеччина є тим простором, який володіє динамізмом й покликаний структурувати навколо себе європейські держави. Віссю такого простору будуть, природно, німці. Геополітичне ототожнення Німеччини з Європою є невідворотним. Інтереси Німеччини (інтереси Європи) протилежні інтересам західноєвропейських держав (особливо Франції та Британії). К.Шмідт (1888-1985), автор праць «Земля та море», «Планетарна напруга між Сходом та Заходом та протистояння суходолу та моря», розглядав цивілізаційну дихотомію Схід-Захід у термінах просторової полярності. Він сформулював ідею, згідно з якою специфіка сприйняття простору різниться залежно від типу розвитку. Він запроваджує термін «номос», розуміючи під цим специфіку організації простору. Вчений розрізняє «номос землі» і «номос моря». А німецький політик Карл Хаусхофер (1869-1946) створив свою теорію на основі ґрунтовного вивчення концепцій Ратцеля. Картина планетарного дуалізму – «морські сили» проти «континентальних сил» - була для нього тим ключем, який відкривав усі таємниці міжнародної політики. Планетарний дуалізм «морської сили» і «сухопутної сили» ставив Німеччину перед проблемою геополітичної самоідентифікації. Майбутнє Великої Німеччини бачилося у геополітичному протистоянні Заходу й особливо англосаксонському світу. У своїй доктрині К.Хаусхофер обгрнтував необхідність створення континентального блоку «Берлін-Москва-Токіо». Засновником французької географічної школи вважається Відаль де ля Блаш (1845-1918). Він створив концепцію, відповідно до якої політична історія має два аспекти – географічний (власне, навколишнє середовище) й історичний (сама людини, яка відіграє провідну роль в активізації простору). Людина є не лише фрагментом декорації, а й головним актором спектаклю. Для американського адмірала А.Мехена (1840-1914), інтелектуального батька сучасного атлантизму поняття «морська могутність» ґрунтується на свободі «морської торгівлі», а військово-морський флот служить лише гарантом забезпечення цієї торгівлі. «Морська Сила» є особливим типом цивілізації – найкращим та найефективнішим. А.Мехен вважав, що в США – «морська доля», яка на першому етапі полягає в стратегічній інтеграції всього американського континенту, а потім у встановленні світового панування. Англійський вчений і політик Хелфорд Дж.Макіндер (1861-1947) у 1904 році у доповіді «Географічна вісь історії» стверджував, що з планетарного погляду в центрі світу розташований Євразійський континент – «географічна вісь історії». Це геополітичне поняття тотожно Росії. Росія «посідає у цьому світі центральне стратегічне становище, яке в Європі належить Німеччині. Вона може наносити й стримувати удари всіх напрямків, за винятком Півночі». Такий американський вчений як Н.Спайкмен (1893-1943) розглядав геополітику як найважливіший інструмент конкретної міжнародної політики, ефективної стратегії. Він вводить надзвичайно важливе поняття «Середнього океану», маючи на увазі Атлантичний океан, обидва береги якого – американський та європейський – є ареалом найрозвиненішої у технологічному й економічному розуміннях західної цивілізації. Основна ідея П.М.Савицького (1895-1968) полягала в тому, що Росія є особливим цивілізаційним утворенням, яке визначається через якість «серединності». Якщо «серединність» Німеччини обмежується європейським континентом, а сама Європа є лише «західним мисом» Євразії, то Росія посідає центральну позицію в межах усього континенту.

Р.Челен, аналізуючи політичні проблеми першої світової війни, показує «подвійний стандарт слов’янської політики Росії» та місце в ній українського фактору. Він вважав, що Росія, використовуючи «слов’янську ідею» для досягнення своєї геополітичної мети, одночасно проводить таку реальну політику щодо України, яка руйнує її як етнокультурну цінність, обмежує можливості її участі у розв’язанні проблем європейського простору, незважаючи на те, що вона має для цього всі необхідні об’єктивні та суб’єктивні передумови. Підкреслювалась унікальність української культури, що значно перевищує якість та розвиток загальноросійської матеріальної та духовної культури. Найбільш обґрунтовано цю позицію відстоював німецький філософ Макс Вебер. Вказувалося на близькість української культурної традиції та стилю життя українців до середньоєвропейського типу. Х.Макіндер вважав, що Росія другої половини ХХ ст. перебрала на себе всі функції колишньої Монгольської імперії. Зупинити її можливо лише створенням і підтримкою своєрідної «буферної зони». Саме тут і виявляється геополітична роль України, яка може стати такою зоною за умови перетворення її на незалежну і суверенну державу. Після здобуття Україною незалежності З.Бжезинський писав: «Незалежна Україна змінює всю геополітичну карту Європи. Її поява – одна з трьох найбільших геополітичних подій ХХ ст.». Він обстоює тезу про визначальну роль України у Центрально-Східній Європі.