41. Основні етапи розвитку системних досліджень мв.

Системний метод вже з середини XX ст. набув настільки широкого використання, що постала необхідність адаптації шляхів його застосування до потреб різних галузей наукового знання. В науку про міжнародні відносини системний метод активно проникає в середині XX століття. Серед перших дослідників міжнародних відносин, які подолали методологічні бар'єри політичного реалізму та політичного ідеалізму й спробували застосувати системний метод у вивченні міжнародних конфліктів, були М.Каплан, С.Хоффман, Ч.Маклелланд, К.Дойч. Їх моделі, як правило, використовували положення і категорії загальної теорії систем Берталанфі, або особливі системні моделі У.Росс Ешбі та Н.Вінера. Частину положень було розвинено, спираючись на соціологічні дослідження Т. Парсонса.

Перші дослідники міжнародних відносин, що використовували системний метод, спробували адаптувати до власних наукових потреб досягнення кібернетики, теорії ігор та теорії комунікації. Основними питаннями, на яких було зосереджено їхню увагу стали проблеми "полярності" та "стабільності", їхньої взаємозалежності та причинно-наслідкових зв'язків між ними. Основним концептуальним положенням була теза про те, що міжнародним відносинам притаманна т. зв. "системна якість", дослідити яку можна лише шляхом дослідження міжнародних відносин як чогось цілого, такого, що утворює систему. М. Каплан одним з перших використав системний підхід, зокрема теоретичні розробки У. Росс Ешбі.

Починаючи з 50-х рр.. ХХ ст. з’являються теоретичні розробки вчених, перш за все американських, в яких положення загальної теорії систем і системний підхід використовувались в дослідженні сфери міжнародних відносин. Вони базувались на відмінній теоретико-методологічній базі, різнились і їх мета та висновки. Перш за все вони відрізнялись за вибором предмету дослідження – «світова політика» (А.Органскі, Ч.Кеглі, Ю.Вітткопф, Б.Рассеттт, С.Харвей), система міжнародних відносин або міжнародна політика ( М.Каплан, К.Дойч, Дж.Розенау, Ч.Маклелланд, Р.Хопкінс, Р.Мансбах, Дж.Бертон), «міжнародна система (К.Дойч, Дж.Д.Сінгер, К.Уолтс, Ч.Олджер, А.Джордж, О.Холсті, Дж.Розенау, К.Норр, С.Верба, Г.Моделски).

В 60-70-ті рр. ХХ ст. головна увага дослідників була спрямована на дослідження структури міжнародної системи, проблем «біполярності» та «мультиполярності» (К.Дойч, Д.Сінгер, Р.Роузкранс, К.Уолтс); на дослідження функціонування міжнародної системи ( Е.Скотт), еволюції міжнародних систем ( О.Холсті, Р.Сіверсон, А.Джордж). Американські дослідники К.Дойч і Дж.Д.Сінгер в статті «Багатополярні системи держав та міжнародна стабільність», надрукованій в журналі «Світова політика» в1964 р (пізніше ці ідеї були викладені в роботі «Аналіз міжнародних відносин», яка побачила світ в 1975р.), зробили спроби пов’язання стабільності системи з її багатополярністю, що викликало активну наукову дискусію. З критикою такої точки зору виступив К.Уолтц, який в своїй статті «Стабільність біполярного світу», надрукованій в 1964 р. і більш пізній праці «Теорія міжнародної політики» ( 1979 р.) доводив, що біполярна структура є більш сприятливою для збереження миру та підтримання стабільності системи.

У 1973 р. Дж.Велтман, виділив п'ять напрямків системних досліджень міжнародної політики: «дедуктивні системи» (М.Каплан), «системи інтеграції» (Е.Хаас, А.Тейлор, К.Уолтц), «історичні системи» (Р.Роузкранц), «регіональні системи» (Дж.Моделски, М.Бречер, Л.Біндер), «системи стабільності» (К.Уолтц, М.Каплан, К.Дойч, Д.Сінгер, Р.Роузкранц).

На початку 80-х років ХХ ст. склався новий напрям міжнародних системних досліджень (Д.Ламперт, Л.Фалковські й Р.Менсбах), представники якого вважали, що існуючий системний метод дослідження міжнародних відносин є неефективним. Ця група вчених протиставила традиційному системному аналізу концепцію багатоаспектних проблемно-орієнтованих систем, що повинна замінити «просту» систему національних держав і яка, синтезуючи вже відомі підходи до дослідження міжнародних відносин, може розвиватися далі й не зіштовхуватися з такими важкими методологічними питаннями, як «система та сфера», «об'єкти аналізу», «порівнянність об'єктів», «рівні аналізу». У межах нових підходів до системних досліджень ними були поставлені на обговорення такі питання, як бюрократична політика, теорія інтеграції, аналіз проблемних областей, транснаціоналізм.

У 80-ті рр. ХХ ст. зусиллями Еммануїла Валлерстайна, Хедлі Булла й ряду інших дослідників-теоретиків був сформульований ряд концепцій, що описував й інтерпретував типи системних зв'язків, що склалися, між державами та іншими акторами, які діють на міжнародній арені. Мова йде про такі концепції, як «світ-система», «світ-імперія», «світ-економіка», «суспільство держав», «міжнародне суспільство», «світове суспільство».

В 90-х рр. ХХ ст. в зв'язку з радикальними змінами на міжнародній арені відбулися нові бурхливі дискусії відносно теоретичного їх осмислення, "третій великий спір" в міжнародно-політичній науці. Як зазначають значна кількість фахівців в галузі міжнародних відносин, зміни, які відбулись на межі тисячоліть, з одного боку, стимулювали розвиток теоретичних підходів в галузі міжнародних відносин, з іншого, стали свідченням неспроможності більшої частини теоретичних розбудов.

Незважаючи на значні розбіжності в поглядах представників різник наукових шкіл і напрямів, існують і спільні підходи, які М.Лєбєдєвою та П.Циганковим узагальнюються наступним чином: незважаючи на те, що анархія в міжнародних відносинах залишається, існують певні можливості для їх регулювання; число учасників міжнародних відносин постійно зростає і включає до себе, окрім держав, міжнародні організації, як урядові, так і неурядові, транснаціональні корпорації, різні фірми та організації, об'єднання, асоціації і навіть окремих індивідів; сучасні проблеми та виклики мають глобальний характер і не можуть бути вирішені окремими країнами чи групами країн. Як зазначає Р.Кеохейн, глобальність найбільш сучасної міжнародної проблематики перевершує будь-які теорії.

Міжнародні відносини з'явилися на світ як продукт взаємодії зовнішніх політик окремих держав. Вони й сьогодні невіддільні від цих політик. Більше того, в умовах розмивання чітких кордонів між внутрішньою й зовнішньою політикою міжнародні відносини усе глибше входять у внутрішнє життя держав і суспільств, стають одним з важливих факторів їхнього успішного функціонування. Однак, породжені національними зовнішніми політиками, міжнародні відносини не можуть бути зведені до сукупності цих політик, виявляючи собою відносно самостійну систему з усіма властивими останній атрибутами.