26. Зміст поняття «система» в науці про міжнародні відносини.

Сучасна наука має потребу у виробленні чіткого наукового визначення системи. Зробити це непросто, тому що поняття "система" належить до числа найбільш загальних і універсальних дефініцій.

Система — сукупність елементів, що перебувають у взаємних відносинах і зв'язках між собою та з середовищем, і утворюють певну цілісність, єдність.

Система — це теорія (наприклад, філософська система Платона). Цей контекст розуміння системи був найбільш раннім. Він склався коли виникли перші теоретич­ні комплекси. І чим більш універсальними вони були, тим більшою була потреба в спеціальному понятті, яке позначало б цю цілісність і універсальність.

Система — це класифікація (наприклад, періодична система елементів Д.І.Менделєєва). Особливо бурхливо виникали різні класифікаційні системи в XVIII - XIX ст. Основна проблема класифікацій полягає в тім, щоб вони були істотними й не систематизували об'єкти з погляду несуттєвих ознак.

Система — це завершений метод практичної діяльності (наприклад, система реформатора театру К.С.Станіславського). Такого роду системи складалися по мірі виникнення професій, нагромадження професійних знань і навичок. Таке застосу­вання терміна виникає в цеховій культурі середньовіччя. Тут поняття "система" вживали не тільки в позитивному сенсі, як засіб ефективної діяльності, але й у нега­тивному, позначаючи ним те, що обмежує творчість.

Система — деякий спосіб розумової діяльності (наприклад, система підрахун­ків). Цей вид системи має глибоке коріння. Воно тягнеться від систем підрахунків й розвилося до інформаційних систем сучасності. Для них принципово важлива їхня обґрунтованість, що добре помітив французький мораліст П'єр Клод Віктуар Буаст: "Будувати систему на одному факті, на одній ідеї — це ставити піраміду гострим кі­нцем донизу". Звідси стає зрозумілим його ж афоризм: "Творець системи - це арештант, який бажає освітлювати світ лампою з/своєї темниці".

Система — це сукупність об'єктів природи (наприклад, Сонячна система). На­туралістичне вживання терміна пов'язане з автономністю, деякою завершеністю об'­єктів природи, їхньою єдністю й цілісністю.

Система — це деяке явище суспільства (наприклад, система міжнародних від­носин). Соціальне вживання терміна обумовлене несхожістю й розмаїтістю людсь­ких суспільств, формуванням їхніх складових: правової, економічної та інших під­систем.

Система — це сукупність сталих норм життя, правил поведінки (наприклад, законодавча, моральна). Мова йде про деякі нормативні системи, які властиві різним сферам життя людей і суспільства, що виконують регулятивну функцію в суспільст­ві.

Можна виділити наступні підходи до визначення поняття «система»:

Позиція Л.Берталанфі, який розглядав систему як комплекс взаємодіючих елементів. Це поняття дотепер - основа використовуваних понять "системи". Зробивши особливий акцент не на тому, що ціле складається із частин, а на тому, що поведінка та властивості цілого визначаються взаємодією його частин, Л.Берталанфі перетворив поняття в основу нового, переважно синтетичного погляду на світ. Більш поширене визначення дав Т. Парсонс: "Система - це поняття, яке розкриває взаємозалежність між складовими частинами, елементами та процесами таким способом, що може бути встановлена правильність у відносинах. І водночас воно вказує на взаємозалежність між таким комплексом і його оточенням". При цьому кожен із елементів є найпростішою складовою частиною системи й одночасно може виступати як "підсистема" із своєю сукупністю елементів.

Кожна система, в тому числі й політична система та система міжнародних відносин, пов'язана, за Д. Істоном, з середовищем – тим, що впливає на систему і з чим вона взаємодіє. Розрізняють два види середовища: зовнішнє середовище (оточення системи) і внутрішнє середовище (контекст системи). Згідно системного аналізу політичного життя Д. Істона, політична система розглядається в динаміці – як цілісний організм, що знаходиться у постійній взаємодії з оточуючим середовищем і постійно "звіряє" свої "відповіді" з станом і реакцією своїх елементів (у формі політичних дій, урядових актів та інших заходів тощо). У свою чергу, ця зворотна реакція системи є початком нового циклу її взаємовідносин з середовищем, сприяє певним змінам в оточуючому середовищі, а потім продукує нові "вимоги" та "підтримки", які потребують нових "відповідей".

В.М.Садовський і Є.Г.Юдін до поняття "система" включають такі характеристики: взаємозв'язок елементів системи; система утворює особливу єдність із середовищем; будь-яка система являє собою елемент системи більше високого порядку; елементи будь-якої системи зазвичай виступають елементами більше низького порядку. Ці вимоги до системи орієнтують системний підхід не тільки на аналіз єдності елементів, але й на розгляд взаємодії системи з середовищем.

В.С.Тюхтін та Л.І.Уйомов розуміють під системою множину пов'язаних між собою компонентів тієї або іншої природи, упорядковану по відносинах, що мають певні властивості; множина характеризується єдністю, що виражається в інтегральних властивостях і функціях множини. Система розуміється як множина об'єктів з фіксованими властивостями. Іншими словами система - множина об'єктів, що володіють заздалегідь заданими властивостями з фіксованими відносинами між ними. Визначення будуються на основних поняттях: "річ - властивість - відносини".

• М.О. Косолапов виокремлює найголовніші з них:

- система як комплекс взаємовідносин в одній площині (концепції»балансу сил», геополітики);

- система як ієрархічний комплекс взаємозв’язків єдиного цілого (практичний варіант – аналіз процесів прийняття рішень у зовнішній та загальній політиці, державному управлінні, військовій сфері, питаннях безпеки, аналіз процесів формування та реалізації зовнішньої політики держави);

- система як багаторівневий комплекс взаємодій ряду (множини) ієрархічних комплексів - суб’єктів міжнародних відносин (концепції інтеграції, стабільних структур міжнародних відносин, взаємозалежного світу);

- система як процес формування нової ієрархічної цілісності з відносно менш складних, але в той же час внутрішньо достатньо складних цілісностей вищого порядку (концепції світового співтовариства, «глобального селища»).

Далі всі дослідники діляться на дві групи залежно від визнання ними - чи властива цілісність всім об'єктам чи ні. Ті автори, які вважають, що цілісність властива всім об'єктам, думають, що системність властива природній та соціальній дійсності, а системність об'єктивна.

Інші вчені вважають, що не всі сукупності є системами. Можуть існувати і неорганізовані сукупності. Тобто система обов'язково повинна мати системоутворюючий чинник. Несистемним можна вважати хаос.

Звідси можна зробити висновок, що системність - це не загальна властивість світу, а лише спосіб його бачення. Заперечення проти цієї точки зору такі: системність - властивість, яка у певній мірі притаманна будь-якій сукупності об'єктів. Будь-яка сукупність - система, але не цілісність елементів. При цьому і хаос характеризують як систему: а) з нижчими формами зв'язків елементів у порівнянні із системами з вищими формами зв'язку; б) з непізнаними закономірностями; в) такі, які є тлом, шумами для інших систем.

Дескриптивний та конструтивний підходи до визначення системи

Дескриптивний підхід ґрунтується на визнанні того, що системність властива дійсності, що навколишній світ, Всесвіт являють собою деяку сукупність систем, загальну систему систем, що кожна система принципово пізнавана, що усередині системи існує невипадковий зв'язок між її елементами, структурою й функціями, які ця система виконує.

Звідси дескриптивний підхід до системи полягає у тім, що характер функціонування системи пояснюють її структурою, елементами, що знаходить висвітлення у визначеннях системи, які називаються дескриптивними. Відповідно до дескриптивного підходу, будь-який об'єкт виступає системою, але тільки в тому аспекті, у якому його зовнішній прояв (властивість, функція) задається його внутрішнім устроєм (відносинами, структурою, взаємозв'язками). Ідеологія цього підходу проста: все у світі є системою, але лише в певному відношенні.

Дескриптивний підхід лежить в основі системного аналізу, що полягає в тому, що обґрунтовано виділяється й осмислюється структура системи, з якої виводяться її функції. Схема тут є такою:

• виділення елементів, що мають деяку просторово-тимчасов визначеність;

• визначення зв'язків між елементами;

• визначення системоутворюючих властивостей, зв'язків і відносин;

• визначення структур, тобто законів композиції;

• аналіз функцій системи.

Конструктивний підхід носить зворотний характер. У ньому за заданою функцією конструюється відповідна їй структура. При цьому використовується не просто функціональний, але й функціонально-цільовий підхід, тому що система повинна відповідати деяким цілям конструювання. Виділення й побудова системи здійснюється так:

• ставиться мета, яку повинна досягати система;

• визначається функція (або функції), яка забезпечує досягнення цієї мети;

• створюється структура, що забезпечує виконання функції.

Мета являє собою стан, до якого спрямована тенденція руху об'єкта. У неживій природі існують об'єктивні цілі, а в живий - суб'єктивні. Образно говорячи, об'єктивна ціль - це мішень для ураження, а суб'єктивна - бажання стрілка її вразити. Ціль зазвичай виникає із проблемної ситуації, яка не може бути вирішена наявними засобами. І система виступає засобом вирішення проблеми.

Звідси виходить конструктивне визначення системи: система є кінечною множиною функціональних елементів і відносин між ними, виділеною із середовища, відповідно до поставленої мети в рамках певного часового інтервалу.

Підходи до класифікацій систем

З сучасної точки зору системи класифікуються на цілісні, у яких зв'язки між складовими елементами більш стійкі, ніж зв'язки елементів із середовищем, і суммативні, у яких зв'язки між елементами того самого порядку, що й зв'язки елементів із середовищем; органічні й механічні; динамічні і статичні; відкриті й закриті; що самоорганізуються й неорганізовані й т.д.

Відкрита система – система, яка взаємодіє з середовищем, має проникні межі та яка використовує ресурси середовища. Закрита система – система, яка не має «входів» та «виходів», відрізняється непроникними межами, протіканням внутрішніх процесів за рахунок внутрішніх ресурсів. Динамічна система – система, яка постійно змінюється, яка розвивається за рахунок внутрішніх різноспрямованих процесів. Статична система – протилежність динамічної.

Система, як конкретний вид реальності перебуває в постійному русі, в ній відбуваються різноманітні зміни. Але відзначимо, що завжди є показник, що характеризує систему як обмежену матеріальна єдність і який виражається у певній формі руху. За формами руху системи поділяються на механічні, фізичні, хімічні, біологічні й соціальні. Оскільки вища форма руху містить у собі нижчі, то системи, крім їхніх специфічних властивостей мають загальні властивості, що не залежать від їхньої природи. Ця спільність властивостей і дозволяє визначати поняттям "система" дуже різнорідні сукупності.

Властивості поняття система

Поняття "система" володіє двома протилежними властивостями: обмеженістю й цілісністю.

Обмеженість - це зовнішня властивість системи, Цілісність - внутрішня, яка формується в процесі розвитку. Однак, чим більше система виділена, відмежована від середовища, тим у більшій мірі вона внутрішньо цілісна, індивідуальна, оригінальна.

Найважливіші властивості системи: структурність, взаємозалежність із середовищем, ієрархічність, множинність описів.

Обмеженість системи являє собою її першу й споконвічну властивість. Це є необхідною, але не достатньою властивістю. Якщо сукупність об'єктів обмежена від зовнішнього світу, то вона може бути системою, а може нею й не бути. Сукупність стає системою тільки тоді, коли вона отримує цілісність, тобто здобуває структурність, ієрархічність, взаємозв'язок із середовищем. Цілісність, як відомо, не може бути зведена до своїх складових частин.