22. Етапи розвитку теорії політичної модернізації.

Модернізація є свідомою настановою держави на проведення якісних пере­творень у суспільстві. В основі теорії політичної модернізації лежить обґрун­тування загальної моделі глобального процесу розвитку цивілізації. Сутність моделі полягає в описі характеру та напрямів переходу від традиційного до сучасного суспільства внаслідок науково-технічного прогресу, соціально-структурних змін, перетворень нормативних та ціннісних систем.

Етапи розвитку теорії політичної модернізації:

Перший етап – 50-60-ті рр. – модернізація розглядалася передусім як вестернізація, тобто механічне копіювання західного досвіду. Її засновники спирались на теоретичний спадок відомих дослідників ХІХ – поч. ХХ ст., зокрема М. Вебера, який висунув ідею розвитку європейської цивілізації у напрямку від традиційного суспільства до сучасного на основі раціоналізації поведінки та Е. Дюркгейма, який запропонував концепцію еволюції від суспільств з „механічною солідарністю” до суспільств з „органічною солідарністю” на основі поділу праці. Вебер також вважав, що причина модернізації полягає у протиріччях характеру західних цінностей, орієнтованих на накопичення матеріальних умов виробництва та його постійного зростання. В якості теоретичної бази, на яку спирались теоретики модернізації, виступали також основні положення структурно-функціонального аналізу, уявлення структурних функціоналістів про суспільний розвиток. Особливий вклад у розробку теорії модернізації внесли праці Г. Алмонда і Д. Пауелла „Порівняльна політологія. Підхід з позиції концепції розвитку (1966), Д. Аптера „Політика модернізації” (1965), С. Ліпсета „Політична людина” (1960), Л. Пая „Аспекти політичного розвитку. Аналітичне дослідження” (1966), Д. Растру „Світ націй” (1967), Ш. Ейзенштадта „Модернізація: протест і зміни” (1966), С. Хантінгтона „Політичний порядок в суспільствах, що змінюються” (1968) та інші.

Її базові засади:

– ідея однолінійного поступу (деякі країни відстають від інших, але за­галом усі вони прямують одним шляхом модернізації – “ідентичність за­вдань”);

– політична модернізація є демократизацією країн третього світу за західним взірцем;

– політична модернізація країн третього світу є наслідком активної співпраці з провідними країнами Заходу;

– уява про невід'ємність модернізації від культури модерніті. Між ними подеколи ставлять знак рівності. Так, згідно з поглядами відомого тео­ретика модернізації Ш.Айзенштадта (Ізраїль), її (модернізацію або мо­дерніті) слід розглядати як особливий тип цивілізації, що зародився в Європі й поширюється після другої світової війни у своїх політичних, економічних, ідеологічних аспектах майже на цілий світ. Історичне ко­ріння культурологічного комплексу модерніті – в античності, у добі Ре­несансу та Просвітництва (Леонардо да Вінчі, Галілео Галілей, Френсіс Бекон, Рене Декарт та ін.), але склалася вона лише у XIX ст. (Шарпь Бодлер, Чарльз Дарвін, Герберт Спенсер тощо) й дійшла до сучасності зі суттєвими трансформаціями.

Культурі модерніті притаманні ідеї особистої свободи, індивідуалізму, здат­ності людини до постійних змін, мобільності в усіх царинах своєї життєдіяльно­сті, удосконалення світу за допомогою Розуму, тяжіння до європейського раці­оналізму та сцієнтизму (від лат. – знання, наука), ставлення до природи як до об'єкта власних зусиль і знань.

Концепції модернізації розрізняють як за хронологічною періодизацією, так і за змістовою специфікою.

Так, зокрема, американський дослідник Е.Роджерс вважав, що модерніза­ція є процесом зміни індивідуумами традиційного способу життя на складні­ший, технологічно розвиненіший. К.Блек розглядав модернізацію як пристосу­вання традиційних інституцій до нових функцій, поява яких обумовлюється безпрецедентним зростанням людських знань, що дозволяє контролювати оточення й процеси наукової революції. Д.Лернер вбачав у модернізації пере­дусім секулярну революцію (звільнення від релігійного впливу). Б.Леві вважав модернізацію за соціальну революцію, яка заходить так далеко, як це можливо без руйнування самого суспільства, С.Ліпсет піддає науковому аналі­зу передусім принципові зміни в культурі суспільства. У.Ростоу вважав, що модернізація базується на спільності стадій економічного зростання, через які проходять усі країни.

Наявні різновиди модернізаційних теорій 50-60-х рр. XX ст. у концептуаль­ному плані мають спільні тези, серед яких головною є універсальність процесу модернізації. Слово “універсальність” тут має значення різноплановості, бага­то функціональності, всеосяжності (а не тотожності чи схожості, як найчастіше тлумачиться це поняття вченими країн “третього світу”).

Універсальність модернізації базується:

·  на культурі модерніті;

·  на соціологічній теорії Т.Парсонса, що розглядає еволюцію суспільства як перехід від примітивного та архаїчного стану до складного й узгодженого системного;

·  на спільності стадій економічного зростання, через які проходять усі країни (У.Ростоу). У.Ростоу виділяє наступні етапи модернізації:

–  доіндустріальний – ХVІ-ХVІІ ст. (перехід від індустріально-аграрного й ремісничого до суспільного мануфактурного виробництва);

–  ранньоіндустріальний (перехід від мануфактурного до машинного виробництва);

–  пізньоіндустріальний (США проходять цю стадію у 1914-1929 рр., Західна Європа – у 1930 – 50-х рр., Японія – у 50-60-х рр.)

–  постіндустріальний (провідну роль мають теоретичні знання).

Другий етап розвитку теорії політичної модернізації – з 70-х років XX століття. Відоміші вони як теорії постмодернізації. їх відрізняє синтез універсалізму й партикуляризму (тобто зорієнтованості на незалежність від жорсткого нав'язу­вання суспільству "цінностей на замовлення" – духовних, технологічних та ін.).

Вони ґрунтуються на досягненнях світової суспільної думки та національна культурних традиціях, на засадах як раціональних, так і волюнтаристських (вір людей у власні сили й можливості). По-новому бачиться зв'язок між модерні­зацією та розвитком; досліджуються політичні процеси з урахуванням специ­фічних історичних та національних умов.

У межах другого етапу можна відокремити два головні напрями. Перший, ліберальний (О.Тоффпер, З.Бжезінський, Г.Алмонд, Л.Пай тощо), для пред­ставників якого головним критерієм політичної модернізації є ступінь залучен­ня населення до впливу на характер і динаміку модернізації; наявність конку­ренції політичних еліт; забезпечення взаємної безпеки конкуруючих політичних угрупувань; наявність міцної виконавчої влади, що залежить від демократич­них інститутів.

Другий, консервативний або радикальний напрям (С.Хантінгтон, А.Турен, Ж.Фурастье тощо), прихильники якого за головне вважають забезпечення по­літичного ладу за допомогою централізованих інститутів, а модернізованість політичних інститутів пов'язують не з рівнем їхньої демократизації, а з міцністю та організованістю. Авторитарність політичної влади для них є необхідною умовою модернізації. Для цього потрібна компетентність політичних лідерів, розрізнення етапів модернізації, кожен з яких має конкретні цілі та пріоритети.

Аналізуючи питання відносно  співвідношення між глобалізацією та модернізацією, потрібно підкреслити, що якщо розглядати глобалізацію як процес, який розпочався недавно, то можна прийти до висновку, що модернізація передує глобалізації, виступає її спонукою  .

В той же час висловлюється і точка зору, що глобалізація і модернізація – це процеси соціальної трансформації, при цьому глобалізація - це новий всесвітній процес соціальної трансформації, а модернізація незахідних країн – це локальний процес соціальної трансформації.

Оскільки класична наздоганяюча модернізація є нездійсненою,   Захід сам знаходиться в процесі трансформації і незахідні країни здійснюють її власним шляхом, модернізація перестає бути провідним процесом соціальної трансформації на всесвітньому рівні. Її місце зайняла глобалізація. Глобалізація стала провідним процесом соціальної трансформації, а модернізація окремих суспільств – її наслідком.

Третій етап 80-п.90х. Тимчасове повернення до обмежених схем модернізації за західною моделлю; концептуальний спад.

Четвертий етап д.п. 90х – сучасний етап. Теорій постмодернізації. Головна увага на співвідношенні глобалізації та модернізації, вироблення національних моделей глобалізації.

В умовах глобалізації з’являються нові некласичні теорії модернізації:

-                     постмодерністська теорія розвитку (модернізація на підставі власної ідентичності). Представником такого підходу є С.Хантінгтон. В межах цієї теорії постмодернізація розглядається як перехід традиційного суспільства в постсучасне шляхом об’єднання їх рис (традицій та інновацій).

-                     транзітологія, яка виходить з того, що класичну модернізацію складно здійснити, тому потрібно вирішити лише головні  завдання – досягнення двох головних параметрів модернізації – демократизації та ринкових  відносин).

-                     теорія сталого розвитку – загроза всесвітньої катастрофи вимагає визнати успішним тільки розвиток, який зменшує її.

-                     теорія макдональдизації, або спрощеної модернізації. Під  модернізацією   розуміється  вестернізація , тобто розповсюдження західної моделі розвитку на решту регіонів світу. Використовується термін „модерн” в розумінні індустріальної сучасності, відносно стійкого набору комплексних соціокультурних та техніко-економічних особливостей сучасних індустріальних суспільств. Критики цієї теорії  зауважують, що в процесі глобалізації не завжди розповсюджуються саме західні цивілізаційно-культурні цінності. В цьому плані вельми характерним є зростання зацікавленості Заходу до східних релігій та культурі.       

-                     національні моделі модернізації, що виходять з того, що наздоганяюча модель не працює внаслідок змін Заходу, тому пропонуються власні моделі (азійські моделі ,корейська модель).