Під владою Російської імперії

На південь України переїжджали сотні тисяч переселенців з Росії.

Відбувалася масова міграція сільських жителів до міст. Переселенський потік з Наддніпрянської України спрямо­вувався на східні й південно-східні окраїни Російської ім­перії. Переселенський потік тривав:

• у Поволжя;

• на Північний Кавказ;

• у Казахстан, Середню Азію;

• у Сибір (особливо після побудови Транссибірської за­лізничної магістралі);

•на Далекий Схід (у 1914 р. тут проживало вже 2 млн українців).

Під владою Австро-Угорської імперії

Еміграція цього періоду переважно спрямована на аме­риканський континент, де тоді було ще чимало територій, не освоєних людиною.

Уряди США, Канади, Бразилії та інших країн американ­ського континенту виявляли зацікавленість в емігрантах, іаохочували масове переселення за кордон, оскільки вони були дешевою робочою силою.

Першими українськими переселенцями до США у 70-х роках XIX ст. були закарпатці. На початку XX ст. українська

і?

33

г ромада у США налічувала понад 200 тис, у Канаді — майже 24 тис. осіб.

Переселенці зберігали народні традиції, мову, культуру, громадський побут, усвідомлювали себе єдиною спільнотою —■ українцями, частиною українського народу, до етносу країни, в якій поселилися не увійшли, не асимілювалися, хоча через деякий час вони стали громадянами цих країн. їх стали обирати до ор­ганів місцевого самоврядування та провінційного управління.

На нових місцях проживання споруджували церкви й каплиці, при яких для дітей українців відкривали школи українознавства, створювали українські самодіяльні хоро­ві, музичні, танцювальні, драматичні гуртки. Створювали громадські об'єднання, випускали українські часописи.

Переселенці пам'ятали про свою історичну батьківщину, підтримували зв'язки. В цей період вони збирали кошти на фінансування українських шкіл у Галичині, ухвалювали на своїх зібраннях резолюції на підтримку вимоги відкриття українського університету у Львові.

У свою чергу, з Галичини їм надсилали українські підруч­ники для навчання в українських школах.

Українська громада протягом усього періоду їх проживання на американському континенті і до сьогодні постійно демон­струвала і демонструє світові прагнення зберігати й розви­вати національні традиції, підтримувати різнобічні зв'язки зі своїм народом.

Проблеми становлення та консолідація української нації

Нація — історична спільнота людей, що утворюється у про­цесі формування спільності території, економічних зв'язків, літературної мови, етнічних особливостей культури та характеру, з певною психологією і са­мосвідомістю.

З 80-х років XIX ст. формується сучасна («модерна») українська нація.

Усупереч асиміляційним процесам частка українців у 1897 — 1900 pp. становила 79,6%. Це стало можливим завдя­ки високому природному приросту, який компенсував від­хід українців в інші регіони Російської держави й збільшен­ня чисельності національних меншин. Українці становили:

•у Криму - 11,6%;

• у Бессарабії - 34,6%;

• у Полтавській губернії — 98%;

• у Харківській — 80,6% усіх мешканців. Незважаючи на індустріалізацію економіки, сільське

населення значно переважало міське. На початку XX ст. в українських губерніях Росії воно становило 84%, на захід­ноукраїнських землях — 95,5% усіх жителів. Селянство збе­рігало основні національні риси в мові, побуті, культурі та національній свідомості.

Українській інтелігенції належить історична заслуга у відновленні національної самосвідомості народу. Націо­нальний рух постає як свідомий рух, спрямований на забез­печення умов вільного розвитку, реалізацію національної ідеї.

Українці як «історична нація» усвідомлюють свої еко­номічні, культурні й політичні інтереси, стають рушійною силою створення національної держави. Національний рух розвивався у напрямку розширення своєї соціальної бази, міцніло розуміння необхідності єднання всіх суспільних верств для здобуття державності.

Національний рух починає усвідомлювати, що україн­ська політична нація має творитися не лише українцями, а іі національними меншинами, які проживають в Україні.

Становлення нації залежить від рівня національної сві­домості.

Досвід українського національного відродження почат­ку XX ст. мав важливе значення для подальшої боротьби за українську державність. Стало очевидним, що українська

34

35

X

н ація може розвиватися навіть за складних умов, що ніякі перепони не могли завадити цьому.

Національна свідомість — усвідомлення людиною своєї на­ціональної належності.

Процес політизації українського суспільства та визвольного руху

На початкуXX ст. активізувався національно-визвольний рух в Україні.

Поширеними були самостійницька й автономістська те­чії в національному русі.

Центром національного руху стала Східна Галичина, де не існувало заборон на українські видання. Зі Східної Гали­чини українські видання нелегально розповсюджували по всій Україні.

Найактивнішою частиною національного руху стала ін­телігенція, а серед неї - демократичне студентство. Полі­тичне безправ'я народу, позбавлення вищих навчальних за­кладів автономії, встановлений у них поліцейський режим викликали невдоволення найвідомішої його частини, яке виливалося у мітинги, страйки, демонстрації.

У 1904 р. українська громадськість починає кампанію за скасування законів 1863 і 1876 років про українську мову. Велику пропагандистську, просвітницьку роботу проводили громади. Але національний рух розпочав уже ставити полі­тичні завдання. Український рух вийшов за межі переважно культурно-освітнього і набув політичного спрямування.

Виникають політичні партії, які розпочали широку агітаційно-пропагандистську роботу в усіх верствах сус­пільства. Таким чином, з виникненням політичних партій національна ідея проникає в народні маси.

Була абсолютна перевага в українському русі наці­онально-соціалістичних сил і прихильників широкої по­літичної автономії України у складі майбутньої демокра­тичної Росії.

М. Міхновський вважав, шо гасло здобуття самостійної Української держави не можна знімати з порядку денного.

Українські й загальноросійські політичні партії

Українські національні політичні партії Партія — організована група однодумців, які виражають ін­тереси частини народу і ставлять своєю метою завоюван­ня державної влади або участі у її здійсненні.

1. Революційна українська партія (РУП). Заснована 29 січня 1900 р. в Харкові діячами студентських громад з ініціати­ ви Д. Антоновича, Б. Камінського, М. Русова, Л. Маціє- вича, О. Коваленка та інших.

Першим програмним документом цієї партії стала брошура М. Міхновського «Самостійна Україна», в якій проводилася ідея боротьби за єдину Україну: «одна, єдина; нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ». Згодом гасло самостійної України замінено вимогою культур-но-національної автономії в межах Російської імперії. ,

Місцеві осередки РУП були у Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові, Лубнах, Прилуках, Катеринославі та інших, містах. Рупівці розповсюджували відозви, листівки, про­кламації, в яких проповідували в основному мирні фор­ми дій.

Ставили своєю метою об'єднання різних поколінь інтелі­генції в боротьбі за національне і соціальне визволення. Проте керівники партії не мали єдиної думки щодо страте­гії і тактики діяльності партії і це спричинило її розкол.

2. Українська народна партія (УНП). Заснована 1902 р. М. Міхновським, який з невеликою групою націоналіс­ тичного напрямку відокремився від РУП.

І Іартія була невеликою за чисельністю, її програму сформу­лював М. Міхновський у «десяти заповідях УНП»: • боротьба за національні права;

36

37

• с амоспина демократична респуоліка;

• панування української мови, звичаїв, культури. Основне гасло — «Україна для українців».

Після 1907 р. діяльність УНП занепала. В 1917 р. ко­лишні її члени створили Українську партію соціадістів-федералістів.

3. Український соціал-демократичний союз. «Спілка», яка вийшла у грудні 1904 р. з РУП.

Лідери - М. Маленевський, А. Скоропис-Йолтуховський. Хотіли, щоб партія представляла всіх робітників України незалежно від їх національності.

Згодом вона стала на меншовицькі позиції і приєдналася до російських меншовиків на правах автономної організації.

4. Українська демократична партія (УДП). Заснована у 1904 р. її лідерами були О. Лотоцький, Є. Чикаленко, В. Чехові ський.

Виступали за конституційне правлінця, здобуття націо­нальних прав Україні в межах Російської держави. Була близька до російської партії кадетів.

5. Українська радикальна партія (УРГТ). Створена 1904 р.

її лідерами стали Б. Грінченко. С. Єфремов, Д. Дорошенко. Була ліберальної орієнтації і виступала за встановлення конституційної монархії та право України на автономію.

6. Українськасошал-демократичнаробітничапартія(УСДРГІ). Утворилась у грудні 1905 р. з частини РУП, які залишили­ ся після виходу з неї «Спілки»..

Лідерами стали В. Винниченко, С Петлюра, М. Порш, Л. Юркевпч та ін. УСДРП виступала за автономію Укра­їни у складі Російської держави, за демократизацію сус­пільного ладу, конфіскацію великої земельної власності. Вважала можливим об'єднання з РСДРП на федера­тивних засадах, хоч і не поділяла революційного екс­тремізму цієї партії.

7. Українська демократично-радикальна партія (УДРГІ). Ви­ никла у 1905 р. на основі злиття Української демократич-

ноїта Української радикальної партій. У 1907 р. перейме­нована в Українську трудову партію.

Виступала за демократичну Україну в складі демократич­ної Росії, за земельну реформу.

Висновок

Щодо перспектив політичного розвитку України українські партії розподілялися на дві групи:

• за автономію України у федеративній Росії; \ за самостійність України.

Загальноросійські партії, які діяли в Україні

1. Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП) Створена у 1898 р., у 1903 р. партія розкололася на дві фракції:

• більшовиків, які пропонували революційний шлях пере­ будови суспільства.

Вони вважали, що капіталізм — це антагоністичне сус­пільство, яке потрібно замінити соціалізмом за допомо­гою революції. Головна революційна сила — пролетарі­ат, а головне зло — приватна власність. Більшовики мали значний вплив у Донбасі та .деяких інших районах. Серйозного впливу на революційно-визвольний рух в Україні більшовики не мали. Лідер більшовиків — В. І. Ленін.

• меншовиків — виступали за реформістський шлях роз­ витку.