Повсякденне

Відроджувалася приватна ініціатива. Існували дрібні то­варовиробники (селяни, кустарі, ремісники). Розвивалися ринок і товарно-грошові відносини. Виробник у коопера­тивах залишався господарем і власником.

У період непу товаровиробники-приватники мали пра­во на вільну купівлю і продаж продукції. Зникли реквізиція продукції у селян і примусові мобілізації у робітників. Зна­чна частина населення почала більше купляти продукції на ринку, стала жити заможніше.

Нормалізовано фінансову систему. Відновлено банки, кредитні установи, нормалізовано податкову політику.

1922—1924 рр. Проведено грошову реформу, в обіг надій­шли забезпечені золотом радянські гроші - червінці. Зупи­нено шалений темп інфляції.

Політичні партії та рухи у 20-х роках

На початку 20-х років в Україні діяло 14 політичних партій.

Жовтень 1922 р. Утворено комісію ЦК КП(б)У для бо­ротьби проти ідеологічних концепцій небільшовицьких партій, до складу якої ввійшли й представники ДПУ. Для

захисту радянського режиму створено репресивні органи. Таким органом стала ВЧК, а з 1922 р. — Державне політичне управління (ДПУ), яке наділялося надзвичайними повно­важеннями для знищення людей, не потрібних системі. Проти інакомислячих застосовували репресії.

1920 р. Показовий політичний процес над українськими меншовиками.

1921 р. Суд над українськими есерами. 1924 р. Справа організації "Центр дії".

1924 р. 1928 pp. Справа про економічне шпигунство.

Більшовицька партія проводила чистки своїх рядів, в період яких інакодумців виключали з рядів партії (у 1921 —

1922 pp. з партії вигнано майже 22 тис. членів). 1921—1922 pp. Велася широка кампанія проти політичних

організацій національних меншин. Це привело до ліквідації Бунду, Єврейської комуністичної партії, об'єднань угорців, литовців тощо. 1922 р. Довели до самоліквідації партію соціалістів-федера-

лістів. Жовтень 1922 р. З Одеси, Києва та інших міст до північних районів Росії та за кордон вислано 70 вчених, погляди яких не збігалися з офіційною лінією. Репресії проти інтелігенції тривали і в наступні роки. Запроваджувалася цензура засобів масової інформації. Для цього було створено спеціальну структуру — Головне управління у справах друку. Воно здійснювало жорсткий контроль за:

• доповідями, дискусіями, лекціями, художніми вистав­ками; '

• репертуарами театрів, кіно;

• виданням книг, журналів, газет.

14 грудня 1924 р. Рішенням Комінтерну (за вказівкою Мо­скви) розпущено Українську комуністичну партію (УКП - "укапістів"). Отже, протягом 1920 — 1924 pp. в Україні ліквідовано всі політичні партії, крім КП(б)У, яка була складовою части­ною РКП(б).

296

п, ■

У країнізація (коренізація)

Коренізація (в Україні - українізація) — посилення конт ролю та впливу комуністичної партії в національних райо нах наданням народам СРСР можливості створити сприят­ливі умови для розвитку власної культури, для вивчення користування місцевими національними мовами, готувати національні кадри, враховувати національні фактори піл час формування державного апарату. Причини коренізації (українізації)

1. Прагнення більшовиків заручитися підтримкою місцево­го (корінного) населення, шоб зміцнити свою соціальну базу.

2. Намагання спрямувати національне Відродження в'соці-алістичне русло.

3. Продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та інших країнах.

4. Показати приктад вирішення національного питання ко­лоніальним народам. .

У середині 20-х років 80% населення України становили українці, а 20% — представники інших національностей. Із 3702 відповідальних працівників губернського, окружного і районного масштабу українською мовою володіло лише 797 чол. Ще меншим був відсоток українців серед праців­ників республіканського масштабу. ■

Суть цієї політики — посилити (укоренити) вплив радян­ської влади і комуністичної партії серед населення на­ціональних республік.

Вона передбачала:

• виховання кадрів із представників корінної національ­ності;

• впровадження в роботу партійного, радянського і гос­подарського апаратів рідної для населення мови;

• розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів;

• розвиток національних культур;

• сприяння розвиткові культур і мов національностей. Квітень 1923 р. XII з'їзд РКП(б) про перехід до політики ко­ренізації в національних республіках.

Основні напрями та завдання українізації визначено в декреті Раднаркому УСРР від 27 липня 1923 р. "77/?о захо­ди в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ", декреті всеукраїнського ЦВК і Раднаркому від 1 серпня 1923 р. „Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови ".

Активними провідниками політики українізації серед українських більшовиків стали М. Скрипник, О. Шум-ський, В. Чубар та інші.

Усі партійні та урядові службовці пройшли курси укра­їнської мови. Все службове листування та діловодство по­ступово переводилося на українську мову.

Наркоматом освіти у 20-ті роки керували прихильники національного відродження — О. Шумський (1925—1927 pp.), М. Скрипник (1927 - 1932 pp.).

Завдяки їхній діяльності українська мова поширювалася в освіті й науці. Діяли державні курси з вивчення україн­ської культури з випускними іспитами.

Відбувалася українізація української церкви, окремих військових частин (двох офіцерських шкіл і кавалерійської дивізії).

Українізація сприяла залученню до культурного будівни­цтва багатьох .представників національної інтелігенції, які щиро прагнули служити народу, сприяти його соціально-економічному та духовному піднесенню.

В Україну з еміграції повернулося чимало відомих діячів, зокрема:

М. Грушевський - професор історії, видатний діяч україн­ської революції, який розгорнув наукову роботу; С. Рудницький, А. Ніковський, її. Христюк, М. Шрагата інші, які долучилися до процесу українського відродження.

299

С тавлення влади та населення до українізації Ставлення населення до українізації

Населення України вітало процес українізації: .

• українці в складі керівних кадрів усіх галузей становили на початку 30-х років понад 50%;

• українською мовою володіло 59% робітників;

• 90% газет і 60% книжок видавали українською мовою;

• 80% загальноосвітніх шкіл і 30% вишів перейшли на навчання українською мовою;

• у 1928 р. було випущено 36 кінофільмів лише україн­ською мовою;

• радіомовлення, що виникло 1924 p., здійснювалося лише українською мовою.

Ставлення влади до українізації

1. Секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович розглядав україніза­цію як відступ від ленінської національної політики. Під виглядом боротьби з націоналізмом він організував пере­слідування відомих партійних, радянських і громадських діячів України.

2. Негативну роль для України відіграв лист Й. Сталіна "Тов. Кагановичу та іншим членам політбюро ЦК КН(б)У" від 26 квітня 1926 р.

Лист став офіційним поштовхом для кампанії боротьби проти "націонал-ухильництва" в Україні. Це був початок цькування наркома освіти О. .Шумського, який свого часу критикував Л. Кагановича.

X з'їзд КП(б)У (1927 р.) осудив „націоналістичний" курс О. Шумського, якого 1933 р. було заарештовано і засу­ джено на 10 років позбавлення волі. . . 'З-. Керівників партії та уряду республіки, які свого часу вхо­ дили до складу комісії політбюро ЦК КП(б)У з українізації - С Косіора, В. Чубаря, В. Затонського та інших, у 30-х роках оголошено "ворогами народу" і знищено. Загинула велика кількість рядових учасників процесу українізації.

4. У 1933 р. почався відхід від українізації, а радянська влада повернулася до русифікації.

Розвиток культури

Політика влади в царині культури

Завдання держави у культурницькій роботі

1. Виховання мас у дусі комуністичних ідей.

2. Закінчення з буржуазним минулим і прищеплення масам комуністичних цінностей, ідеології та моралі.

3. Залучення "буржуазних спеціалістів" до роботи на ко­ристь радянської влади.

4. Ліквідація неписьменності.

20-ті роки — період національного Відродження.