Директорія і махновці

Директорія прагнула не допустити конфлікту з Н. Мах-ном, за яким стояли широкі маси селянства Катеринослав-щини та Півдня Таврії.

Представники Петлюри офіційно звернулися до штабу Н. Махна з пропозицією укласти «спілку» проти білогвар­дійців.

У той час махновці нерозважливо діяли як союзники біль­шовиків, тому пропозицію С. Петлюри Н. Махно відхилив.

15 грудня 1919 р. Представники Н. Махна прибули до Катеринослава, де домовилися з петлюрівцями про спільні дії проти білогвардійців, а також про забезпечення махнов­ських частин зброєю, одягом і продовольством. Махновці отримали вагон патронів і піввагона гвинтівок.

Отримавши зброю, Н. Махно підступно виступив проти Директорії, знищив роту петлюрівців і захопив Синельни­кове.

Наприкінці грудня 1919 p. H. Махно, домовившись про спільні дії з більшовиками, спробував вибити частини УНР з Катеринослава. Але тут махновці зазнали поразки, багато їх загинуло.

Після цих подій про союз махновців із Директорією годі було й думати. Чому Директорії не вдалося надовго втримати владу?

Недоліки • За складних умов російсько-радянської агресії місцеве самоврядування діяло не всюди.

• Реалізація законів Директорії в умовах війни була немож­ливою.

• Запроваджено авторитарне правління С. Петлюри (з дру­гої половини 1919 р.).

• На місцях посилювалася влада отаманів.

• УНР опинилася в кільці фронтів:

• зі сходу наступали більшовики;

• на південному сході посилювався натиск білогвардій­ської армії Денікіна;

• на заході активізувалася польська агресія.

• Серед керівництва Директорії не було єдності.

• Армія розбігалася.

• Ширилося безладдя.

• Нерішучість, а нерідко й невизначеність внутрішньої по­літики.

• Протистояння різних політичних сил.

• Часті переїзди і зміна уряду (уряд змінювався шість разів). Уряд очолювали по черзі В. Чеховський, С. Остапенко, Б. Мартос, 1. Мазепа, В. Пилипенко.

• Не було єдності в українському суспільстві.

У цей час з'явилося прислів'я: «У вагоні — Директорія, під вагоном — територія».

Симон Петлюра

(1879-1926)

Державний, політичний, військовий діяч, літератор, пу­бліцист. Народився 10 травня 1879 р. у Полтаві в родині мі­щан козацького походження. Освіту здобув у Полтавській духовній семінарії. Брав активну участь у національному русі. Член РУП з 1900 p., з 1905 р. - член УСДРП. Займався журналістикою. Був учасником військових з'їздів. З червня 1917 р. - Генеральний секретар військових.справ. Був в опо­зиції до гетьманського режиму. Очолив антигетьманську боротьбу, став членом Директорії. З 11 лютого 1919 р. став її головою.

Протягом 1919 р. керував боротьбою проти червоних та денікінських нападників. У 1920 р. очолив війська УНР, які

201

р азом з польськими силами вступили в Україну. Внаслідок невдачі наступу та договору Польщі з Росією вивів свої вій­ська за р. Збруч, де їх було інтерновано (роззброєно).

С Петлюра наприкінці 1922 р. виїхав до Польщі. У 1923 р. уряд радянської України зажадав від польської вла­ди видачі С Петлюри як «ворога трудящих», тому він пере­брався до Будапешта, а потім - до Відня й Женеви. З 1924 р. жив у Парижі, керував урядом УНР у вигнанні, редагував тижневик «Тризуб», публікував статті, присвячені боротьбі українського народу за незалежність. 25 травня 1926 р. був убитий в Парижі агентом НКВС. Поховано С Петлюру в Парижі на Монпарнаському кладовищі: Погляди С Петлюри

Симон Петлюра — полум'яний борець за свободу і не­залежність Української держави. Він був представником поміркованих кіл УСДРП. Спершу дотримувався автоно-міських поглядів, а згодом прийшов до розуміння необхід­ності самостійності України. Все своє життя був вірним ідеї державності України, вів рішучу безкомпромісну боротьбу проти більшовиків. С Петлюра присвятив себе розбудові Української держави - спочатку як громадський діяч і пу­бліцист, потім як організатор української армії, а опісля як державний діяч. Мав особисті амбіції. Не бажав сліпо кори­тися будь-яким наказам, суперничав з В. Винниченком.

Після відставки В. Винниченка сам очолив Директорію. Стояв на позиціях побудови влади у формі диктатури Ди­ректорії та своєї особисто, а не парламентської демократії, як хотів М.Трушевеький.

С Петлюра не зробив армію боєздатною. Вона діяла на зразок партизанщини, розпадалася. Змушений воювати і проти більшовиків, і проти денікінців, і проти Н. Махна. За цих складних обставин багато уваги довело'ся приділити й дипломатичній роботі - переговорам із представниками Антанти, обмінові в Румунії цукру на набої, пошукам під­тримки в Польщі.

Утім боротьба С. Петлюри проти Червоної армії була приречена на поразку. 1

Трудовий конгрес

Після повалення влади гетьмана П. Скоропадського Ди­ректорія ініціювала проведення Трудового конгресу Укра­їни, щоб вирішити питання організації влади в Україні та визначити форму державного правління.

Виборчий закон Директорії з виборів до Трудового кон­гресу — законодавчого органу Директорії — визнавав пріори­тет трудового народу.

Було обрано 528 делегатів: 118 — від робітників, 377 - від селян, 33 - від трудової інтелігенції. 23 — 29 січня 1919 р. Працював Трудовий конгрес у примі­щенні Київського оперного театру. Прибуло 65 делегатів з Західної України. В обстановці, за якої радянські війська підходили до Ки­єва, обговорювали питання перспектив розбудови україн­ської державності, на кого орієнтуватися: чи на більшови­ків, чи на Антанту. На конгресі було:

• затверджено Акт злуки;

• проголошено загальне виборче право;

• до скликання парламенту законодавчу владу й оборо­ну України було доручено Директорії УНР;

♦конгрес висловив ноту протесту проти російського більшовицького наступу на Україну. Під натиском більшовицьких військ Директорія готува­лася до евакуації, тому конгрес припинив роботу і самолік-відувався.

Отаманщина

Отаманщина виникла внаслідок:

• різкого погіршення економічної ситуації;

• розвалу фронтів;

• накопичення великої кількості зброї у населення;

202

203

• н едалекоглядності політики національних українських урядів щодо воєнного питання;

• відсутності стабільної влади;

• нерозв'язаності земельного питання.

Реальна влада на місцях належала командирам військо­вих частин — отаманам і підпорядкованим їм збройним гру­пам, які не завжди хотіли коритися центральній владі. Такі загони було створено майже у кожному селі. Саме з них складалися збройні сили Директорії. Ці загони опікувалися власними інтересами і не хотіли підпорядковуватися дер­жавній владі. '.■■•.

Отаманщина підривала Директорію зсередини, знеси­лювала її в боротьбі з радянськими військами.

Єврейські погроми

У єврейських погромах брали участь отаманські загони,-., не контрольовані командуванням армії УНР. За різними да­ними, за часів Директорії в Україні відбулося понад півтори тисячі єврейських погромів.

С. Петлюра намагався зупинити погроми, віддавши до суду і стративши отамана Семесенка та деяких інших ко­мандирів.

Директорія УНР прагнула налагодити дружні Стосунки з єврейським населенням України, зокрема:

• відновлено знищенугетьманськимурядом національно-культурну автономію;

• єврейські діячі Арнольд Марголін і Соломон Гольдель-ман увійшли до складу уряду УНР;

• директорія видавала значні грошові суми на допомогу жертвам погромів;

• у складі Катеринославської групи армії УН Р на початку 1919 р. діяв єврейський підрозділ.

Єврейські погроми тривали і після відступу з України військ Директорії. їх чинили як більшовицькі війська, так і дені-кінці.

204

Більшовицька агресія проти УНР

З січня 1919 р. Більшовики зайняли Харків, куди й пере­їхав створений більшовиками Тимчасовий робїгаичо-селянський уряд Радянської України. 6 січня 1919 р. Спеціальним декретом було проголошено Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР, ця назва зберігалася до прийняття конституції України 1937 р.). 16 січня 1919 р. Директорія оголосила про стан війни з ра­дянською Росією, яка розпочала агресію проти України. 5 лютого 1919 р. Більшовики після кількох боїв вступили до Києва (Богунський полк під командуванням М. Щорса разом із Таращанським полком В. Боженка).

Підтиском радянських військ Директорія змушена , була залишити Київ, перебравшись до Вінниці,, а потім -до Проскурова (нині Хмельницький), Рівного. Другий похід більшовиків в Україну супроводжувався, за висловом В. Леніна, «Хрестовим походом по хліб, наса­дженням колективних господарств, репресіями проти кла­сових ворогів».

З березня 1919 р. В Україні ширилася політика воєнного ко­мунізму. Політика більшовиків в Україні не відповідала інтересам українського народу. Протягом квітня — червня 1919 р. тут відбулося понад 300 антибільшовицьких повстань. Отама­ни, які перейшли на бік більшовиків, розірвали союз, укла­дений з ними.

Переговори Директорії з країнами Антанти про допомогу

Під час переговорів французьке командування висунуло ультимативні вимоги:

1. реорганізувати уряд УНР;

2. вивести зі складу Директорії членів соціалістичних пар­тій, зокрема й В. Винниченка та С. Петлюру;

3. реорганізувати армію УН Р та підпорядкувати її союзному командуванню;

205

4 ) відмовитися від більшовицької «соціально-економічної політики».

В. Винниченко та В. Чеховський (голова уряду) подали у відставку. Вся повнота влади зосередилася в руках С. Пет­люри, який припинив своє членство в Українській соціал-демократичній партії. Головою уряду став С. Остапенко.

Країни Антанти допомоги Директорії так і не надали.

6 березня 1919 р. Військові частини Директорії, пересліду­вані радянськими військами, залишили Вінницю. 17 березня 1919 р. Тимчасовий перехід деяких військових частин УНР, зокрема й січових стрільців на чолі з Є. Ко-новальцем, на бік радянської влади. 9 квітня 1919 р. Створення Директорією у Рівному «лівого кабінету» на чолі з Б. Мартосом.

Директорія проголосила політику орієнтації на власні сили у боротьбі проти більшовиків, без залучення інозем-, них військ.

До червня 1919 р. Червона армія захопила більшість тери­торії України. На бік більшовиків перейшли повстанські армії отаманів Н. Махна, М. Григор'єва, Д. Терпила (Зе­леного) , з якими було досягнуто угод про спільні дії.

Денікінський режим Війська Антанти на півдні України

Ніч проти 16 листопада 1918 р. Флот Антанти увійшов у Чор­не море. До кінця грудня 1918 р. У портах від Одеси до Новоросійська висадилися дві французькі дивізії, румунські частини (60 тис. вояків).

Поступово інтервенти зайняли Чорноморське узбереж­жя вздовж лінії Тирасполь — Бірзула — Вознесенськ - Ми­колаїв — Херсон.

Директорія не наважилася на рішучий опір, оскільки становище на фронті на півночі України було ще гіршим.

За таких умов боротьбу проти інтервентів перебрали на себе ліві есери та більшовики, розгорнувши в зоні окупації підпільно-партизанські дії.

Початок лютого 1919 р. Радянські війська разом з парти­занами підійшли до зони, контрольованої інтервентами.

Під Вознесенеьком французькі, грецькі та білогвардій­ські частини зазнали поразки й відступили.

Перша половина березня 1919 р. Частини Задніпровської дивізії після тривалих боїв зайняли Херсон і Миколаїв.

4 квітня 1919 р. Війська Кримського.напрямку під коман­дуванням П. Дибенка прорвалися через Перекоп у Крим.

6 квітня 1919 р. Радянські частини вступили до Одеси.

10 квітня 1919 р. Радянські війська оволоділи Сімферо­полем та Євпаторією.

29 квітня 1919 р. Полк Задніпровської дивізії вступив до Севастополя.

Боротьба з денікінцями

■Весна 1919 р. У наступ перейшла армія Денікіна.

Програма дій денікінців •

• Єдина, велика і неподільна Росія.

• Боротьба з більшовизмом до кінця.

• Встановлення порядку і запровадження тимчасової військової диктатури.

• Смертна кара за участь у «бунтах» більшовицьких орга­нізацій, за дезертирство з армії.

• Невизнання незалежності України. Травень 1919 р. Війська Денікіна зайняли Донбас. Червень 1919 р. Війська Денікіна зайняли Харків, на півдні —

Миколаїв та Одесу.

Наприкінці літа денікінці окупували майже всю Україну.