М едицина

Д. Заболотний (1866—1929) - перший у світовій науці до­слідив шляхи поширення чуми і запропонував ефективні засоби боротьби з цією страшною хворобою.

І. Мечников (1845—1916) — тривалий час працював в Одесь­кому університеті, переїхав до Парижа, де заснував лабо­раторію та став лауреатом Нобелівської премії (1908 р.) за досягнення в новій галузі біології та медицини - імуно­логії (вчення про захисні властивості організму від інфек­ційних захворювань). Створив теорію походження бага­токлітинних організмів.

Ботаніка

С. Навашин (1857-1930), В. Липський (1863-1937) - одні з перших дали науковий опис рослинного світу Індонезії, Ту­нісу, Алжиру, Середньої Азії.

Антропологія

Ф. Вовк (1847—1918) — зібрав великий антропологічний ма­ теріал, який покладено в основу близько 200 його праць. У своїх роботах дійшов висновку, шо українці за антрополо­ гічними ознаками близькі до південних слов'ян і відмінні від східнослов'янських народів.

Розвиток авіації

1908 р, В Одесі було відкрито перший аероклуб. Вихованці цього клубу М. Єфімов (1881-1920) і С Уточкін (1876-1916) брали участь у вітчизняних і міжнародних авіа­ційних змаганнях, досягаючи значних успіхів.

1913—1914 pp. Військовий льотчик П. Нестеров (1887— 1914) під час служби в Україні продемонстрував кіль­ка способів найвищого пілотажу, зокрема й «мертву петлю», що стала відома як «петля Нестерова». У Києві діяло Товариство повітроплавання, у якому працювали:

Д. Григорович (1883 — 1938) — конструктор першого у світі гідролітака (1912 p.).

І. Сікорський (1889 — 1972) - авіаконструктор, один із піоне­ рів авіації, конструктор перших у світі багатомотор­ них літаків, його також вважають «батьком вертольо­ тобудування». У 1911 р. на літаку власної конструкції встановив світовий рекорд швидкості з екіпажем. У 1918р. емігрував до Франції, а потім до США, де пра­ цював над конструюванням літаків. До 1939 р. збуду- вав близько 15 типів літаків. Помер у США.

Українська преса та видавництва

Масове видання газет і журналів українською мовою розпочалося з кінця 1905 р. Під могутнім революційним натиском царизм Законом від 21 листопада 1905 р. дозво­лив видавати літературу національними мовами, друкувати газети й журнали. В цілому у 1906 р. їх налічувалося 18, а протягом 1905—1907 pp. виходило 25. Першою щоденною українською газетою стала «Громадська думка» (пізніше «Рада»). «Рада» виходила з 15 вересня 1906 р. по 2 серпня 1914 р. Загальну лінію газети визначали діячі Товариства українських поступовців, яке було створене у 1908 р. Із га­зетою співпрацювали провідні діячі української культури, зокрема М. Грушевський, І. Франко, О. Олесь, В. Винни-ченко та інші. Щоденні газети «Громадська думка», «Рада», «Нова громада» утримував меценате Чикаленко,

Значні видання вітчизняних досліджень здійснювало Українське наукове товариство, засноване 1907 р. у Киє­ві. Його члени у 1908—1918 pp. видали 18 томів «Записок Українського наукового товариства у Києві», чотири книги «Збірників природничо-технічної секції», чимало наукових і популярних праць.

Рух національно свідомої інтелігенції за відродження української школи зумовив появу підручників рідною мо­вою: буквар Б. Грінченка, читанка А. Білоусенка, буквар і читанка Т Лубенця, граматика української мови П. Заліз­ного і Т Шерстка.

70

71

К онфіскаціями, грошовими штрафами, переслідування­ми російська адміністрація намагалася знищити українські видавництва. З виданих у 1913 р. в Україні 5283 книг лише 175 написано українською мовою. 1913 р. в Україні виходи­ло лише 19 україномовних видань, тоді як у Галичині — 66. Російських газет та журналів видавали 226.

На початку Першої світової війни царизм заборонив будь-які періодичні видання українською мовою. Те саме сталося й у 1915 р. на території Галичини, коли її захопили царські війська.

На початку XX ст. на західноукраїнських землях вида­вали чимало газет та журналів, на сторінках яких велися дискусії про українську незалежність. Видавнича справа стояла на вищому рівні, ніж у Наддніпрянській Україні. У Львові і Чернівцях друкувалися численні видання, на сто­рінках яких вміщувалися і матеріали про Наддніпрянську Україну. Популярними були партійні видання: «Добра но­вина» (1903 р.), «Селянин» (1905-1907 pp.), «Праця» (1904-1905 pp.), «Гасло» (1902—1903 pp.), а також видавалися різ­номанітні брошури, листівки, відозви.

На сторінках редагованого М. Грушевським та І. Фран­ком «Літературно-наукового вісника» (1898-1907 pp.) дру­кувалися найкращі літературні сили України: М. Вороний, М. Коцюбинський, Леся Українка, В. Ви-нниченко, П. Грабовський, І. Нечуй-Левицький та інші. Кращі твори світової й української літератури популяри­зувала Українсько-руська видавнича спілка, яка у 1899— 1917 pp. випустила понад 300 видань науково-популярної літератури.

Здобутки майстрів літератури та мистецтва Література

Михайло Коцюбинський (1863—1913) — талановитий укра­їнський письменник. Найвищим досягненням укра-

72

їнської прози вважається повість «Фата моргана», в якій зображено трагічні сторінки із життя села в роки революції 1905—1907 рр. Першу частину повісті М. Ко­цюбинський написав у 1904 році, другу — в 1910 році. Він написав також багато оповідань («Для загального добра» тощо), у яких змалював мужність борців за волю народу. Згодом з окремих рповідань випустив збірки: «У грішний світ», «Поєдинок», «Дебют» та ін. Його на­зивали «поетом краси природи та краси людської душі», бо він сильно відчував і розумів красу природи і глибо­ко вмів заглянути в людську душу. Такою є повість «Тіні забутих предків». Олександр Олесь (Кандиба) (1878-1944) - видатний україн­ський поет, романтик, уся творчість якого пройнята де­мократичними ідеалами. У 1907 р. вийшла перша збірка його поезій «З журбою радість обнялась».

З 1907 р. по 1917 р. видав п'ять збірок поезій. У своїх поетичних творах закликав до боротьби проти самодер­ жавства, за волю, справедливість, оспівував рідну укра­ їнську природу. Свою творчість він присвятив розбудові української держави. . ,

Микола Чернявський (1868-1946) - великою популярністю користувалися його поетичні твори, в яких він зверта­ється до козацького минулого України. Його називали «поетом моря й степу». Він перший в українській літе­ратурі засудив війну як засіб розв'язання міжнародних конфліктів. Володимир Винниченко (1880—1951) — видатний громад­ський і революційний діяч, написав багато оповідань, повістей, романів. Краса й сила, нужда й горе, прагнен­ня до щастя серед важких сірих днів - це основні моти­ви його оповідань («Краса й сила», «Історія Якимового дому» тощо). У своїх творах показує важке життя бід­няків, процес пролетаризації українського села («Конт­расти», «Хто ворог», «Голота» тощо). В його оповіданнях та повістях є цікаві образи з побуту пролетаріату, відго­мін революційних настроїв та переживань, описи життя

73

т юрми тощо. Після поразки революції 1905-1907 pp. у своїх романах «Чесність з собою», «Рівновага», «Запові­ ти батьків» та інших змальовує образи інтелігенції, яка зневірилася в ідеалах соціалізму.

Західноукраїнські письменники

Іван Франко (1856-1916) - провідний український пись­менник звертається у своїй творчості до проблем робіт­ників нафтових промислів. Разом із тим він намагаєть­ся проникнути і в духовне життя інтелігенції, її пошуки свого місця в навколишньому світі. І Франко у своїх творах таврував усю систему тогочасної державної вла­ди, об'єктивно і правдиво показував боротьбу трудящих за свободу й незалежність. Василь Стефаник (1871-1936) - неперевершении митець короткої психологічної новели, його називали «співцем селянської недолі». Яскраво показав важке життя сіль­ської бідноти, пролетаризованих селян, їхні постійні злидні, бідування, нестатки, пошуки шматка хліба. Він спиняється лише на поодиноких моментах люд­ського життя й висвітлює їх з таким знанням народ­ного життя, з таким розумінням народної психіки, та­кими переживаннями за людські страждання, що його оповідання залишились назавжди, ніби дорогоцінні перлини, в українській літературі. Особливо яскра­ві збірки творів «Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога» «Моє слово» тощо.

Відомі його оповідання «Засідання», «Кленові лист­ки», «З міста йдучи», «Стратився» та інші. Ольга Кобилянська (1863-1942) - талановита буковинська письменниця, яскраво показала життя і побут буко­винського села. Писала новели. Відомі збірки її новел «Покора», «До світа» та інші.

Крім новел писала повісті «Людина», «Царівна», «В неділю рано зілля копала», «Через кладку», «Зем­ля» тощо. У своїх повістях захоплює читача показом

психологічних переживань. Повість «У неділю рано зілля копала» письменниця побудувала на мотивах народної пісні «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорни­ці», глибоко знала народну творчість. У повісті «Зем­ля» змалювала образи селян, які люблять землю, хо­чуть працювати на своїй землі. З великою художньою силою розкривала приватновласницьку психологію дрібних власників - селян. Марко Черемшина (1874-1927) — знавець душі селянина, його турбот та горя. Відомі його збірки оповідань «Село вигибає», «Верховина» та ін. Писав оповідання, драми («Несамовиті»), поезії в прозі. Йому характер­ний ліричний опис ситуацій та постатей героїв. Лесь Мартович (1871—1916) — автор збірок оповідань «На-читальник», «Хитрий Панько» та інших, знавець життя селян і селянської душі. В його повісті «Забобон» по­мітні риси письменника-сатирика.

Мистецтво

Плідно працювали такі художники:

Тван Труш (1869—1941) — творчість почалася в другій по­ловині XIX ст. і продовжувалася на початку XX ст. Його пензлю належать чудові портрети Лесі Україн­ки, 1. Франка, М. Лисенка, В. Стефаника. Знаменитий пейзажист. Вроджена культура й основна мистецька освіта не позволили І. Трушеві бути лише художником. Він цікавився і пробував популяризувати серед україн­ців мистецтвознавство. У 1905 р. організував у Львові першу українську художню виставку. 1. Труш найкраще зарекомендував себе в пейзажному, жанровому та пор­третному живописі.

Фотій Красицький — у 1901 р. намалював картину історично­го жанру «Гість із Запоріжжя». Активно співпрацював у першому українському сатиричному журналі «Шер­шень», який видавали у Києві в 1905—1907 pp.

75

М икола Івасюк (1865-1937) - буковинський митець, ма­лював картини на історичну тематику. Відомі його картини «Битва під Хотином» (1903 p.), «В'їзд Богда­на Хмельницького в Київ» (1912 p.), «Іван Богун під Берестечком» (1919 р.) та інші. У 1899 р. організував у Чернівцях першу художню школу.

Опанас Сластьон — свою творчість присвятив популяризації українського мистецтва. В 1900-х роках працював над ілюстраціями до Шевченкового «Кобзаря». У 1906 р. був ілюстратором журналу «Шершень», а пізніше пра­цював у багатьох українських видавництвах.

Порфирій Мартинович - його мистецька спадщина невели­ка. Але нам залишилися ілюстрації до «Еиеїди» І. Кот­ляревського, портрети українських діячів, картини й етюди з українського побуту, малюнки в журналах.

Музика

1903 р. У Львові було відкрито Вищий музичний інститут, якому у 1907 р. присвоїли ім'я М. Лисенка. Його ді­ яльність сприяла вихованню цілої плеяди обдарованих музикантів і композиторів, серед яких виділявся Ста­ ніслав Людкевич.

Під виливом революційних подій 1905-1907 pp. M. Ли­сенко написав «Вічний революціонер», опери «Тарас Бульба» та «Енеїда», драматичний монолог «У грудях вогонь». Ці твори мали глибоке патріотичне, револю­ційне звучання.

1904 p. M. Лисенко заснував музично-драматичну школу в Києві, яка готувала диригентів, хормейстерів, співаків, режисерів, акторів та ін.

Успішно працювали композитори, які продовжували традиції М. Лисенка. Кирило Стеценко (1882-1922) - вихованець школи М. Ли­сенка, став безпосереднім продовжувачем його тради-

цій в українській музичній культурі. Він збирав, вивчав і пропагував українські народні пісні. Такі його твори, як «Усе жило, усе цвіло», «Веснонько, весна», «Сій­теся квіти», оброблені колядки і щедрівки вважають перлинами не лише української, а й світової хорової літератури. На тексти творів Т. Шевченка, 1. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки склав низку музично-вокальних творів. Широко відомі його хорові компо­зиції «Прометей», «Єднаймося», «Шевченкові». Він написав близько 50 солоспівів з фортепіано, понад 50 хорів,, музику для трьох українських комедій, музику до сценічних творів «Про що тирса шелестіла», «Гайда­маки». Написав дитячі опери «Івасик-Телесик» та «Ко­тик і півник». З церковної музики написав дві літургії та в народному дусі панахиду.

Микола Леонтович (1877-1921) - брав безпосередню участь у керівництві самодіяльними хорами, для їх виконан­ня спеціально обробив революційні пісні «Марсельє­за», «Варшав'янка» та ін. Писав хорові твори, обробки українських народних пісень. Широко відомі його тво­ри: «Ой пряду», «Щедрик», «Дударик», «Зайчик» тощо.

Станіслав Людкевич (1879-1979) - західноукраїнський композитор. Писав твори, обробки українських на­родних пісень. Створив чотиричастинну симфонічну оду «Кавказ» на слова Т. Шевченка. Відомі його «Вічний революціонер», «Хор підземних ковалів», «Останній бій», симфонічна поема «Каменя­рі», « Стрілецька рапсодія» та інші.

Соломія Крушельницька (1873-1952) - талановита опер­на співачка. В її репертуарі було 60 опер. Виступала на сценах багатьох оперних театрів - у Відні, Варша­ві, Кракові, Петербурзі, Одесі та інших. Пропагувала за кордоном українські народні пісні, твори україн­ських композиторів, її неповторний голос належить до скарбниці вокального мистецтва світу.

76

77

Т еатр

Провідне місце в театральному житті України належало авторським колективам, які очолювали видатні майстри української сцени П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, М. Садовський.

1905—1906 pp. У Львові театр «Руська бесіда» на чолі з М. Са-довським та за участі Марії Заньковецької здійснив по­становку кращих творів української драматургії (п'єс М. Старицького, І. Карпенка-Карого).

1907. р. М. Садовський заснував у Києві український театр, де здійснив постановку відомих українських опер «За­порожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Ене-їда» та «Наталка-Полтавка» М. Лисенка, «Роксолана» Д. Січинського та інших.

1908. р. Святкування 25-річчя творчої діяльності видатного майстра сцени — М. Заньковецької.

За умов наступу на українську культуру театр залишався єдиною легальною установою, яка мала дозвіл на викорис­тання української мови.

Архітектура

В архітектурі України на початку XX ст. поширився загальноєвропейський стиль модерн з характерними для нього природними декоративними формами. З'явилося зручне планування, використовували залізні конструкції, різноманітні оздоблювальні матеріали (ліплення, прикра­си з заліза тощо).

На основі використання традицій і форм української на­родної архітектури формувався національний стиль. Його зразками були:

у Львові

• будинок страхового товариства «Дністер», 1905 р. (архі­тектор І. Левинський);

• бурси Українського педагогічного товариства;

• Академічний дім;

• вищий музичний інститут ім. М. Лисенка;

• Академічна гімназія.

в Києві

• будинок з химерами (архітектор В. Городецький); •Державний банк (архітектор О. Вербицький, О. Кабе-

лєв);

• перший в Україні критий ринок на Бессарабській площі торговою площею 2896 кв. м (архітектор Г. Гай, скуль­ птурне оздоблення Т. Руденка та О. Теремця).

у Харкові художня школа І. Котляревського (архітектори В. Кри­чевський, К. Жуков).

у Полтаві

• школа І. Котляревського (архітектор В. Кричевський);

• будинок Полтавського земства (архітектори К. Жуков, В. Кричевський).

Побут та звичаї українців Зміни у побуті та звичаях українців

На родинний побут і звичаї українців на початку XX ст. мали вплив такі чинники:

• політизація суспільно-політичного життя;

• національно-визвольний рух;

• науково-технічний прогрес;

• урбанізація, за якої зростали міста й підвищувалася їх роль в економічному та культурному житті суспільства.

Міста й села масово забудовувалися будинками з двома, трьома й чотирма кімнатами. Заможні міщани і селяни зво­дили цегляні будинки, вкриті залізом або черепицею. У міс­ті й селі традиційний народний одяг витісняють тканини та одяг фабричного виробництва.

Занепадало декоративно-вжиткове мистецтво, яке не витримувало конкуренції з дешевою продукцією фабрично-заводського виробництва.

78

79

Н ові риси побутової культури особливо проявлялися у містах, де будувалися багатоповерхові житлові будинки, споруди культурного призначення — театри, музеї, бібліо­теки тощо. Околиці міст було забудовано бараками і халу­пами, панувала анти санітарія, злиденне життя.

Відкривалися вечірні й недільні школи, до яких на на­вчання залучалася робітнича молодь. Індустріальний роз­виток вимагав освічених людей.

Утім серед населення був великий прошарок неграмот­них людей. .

Умови життя і праці були тяжкими, на низькому рівні ор­ганізовано охорону здоров'я. Наприклад, на західноукраїн­ських землях населення не мало умов для охорони здоров'я. На початку XX ст. на 5085 жителів Галичини припадав один лікар. Середня тривалість життя західноукраїнських чоло­віків була на 6 років меншою, ніж у чехів, і на 13 меншою, ніж в англійців.

Жінки не мали права голосу на виборах до Галицького і Буковинського сеймів. Усього на початку XX ст. в Галичині у виборах брало участь усього 7% населення, а на Буковині — 4,9% населення.

Тяжке становище жінки було і на території Наддніпрян­ської України.

Історичні події початку XX ст. знайшли відображення в народнопісенній творчості. Виникали нові пісні, в яких оспівувалися події того часу: «Реве та стогне люд голодний», «Одна хмара із села, а другая з міста», «Ой, у лузі червона калина похилилася» тощо. Народна творчість цього періоду була джерелом натхнення для багатьох професійних діячів літератури і мистецтва України.

Діяльність національних і спортивно-фізкультурних організацій

Спортивно-фізкультурне товариство Галичини «Сокіл» діяло в багатьох селах. Воно виникло у 1898 р. і велику роль

у його розбудові мав педагог Іван Боберський (.1873-1947), котрий очолював його в 1908-1914 pp. Товариство стало провідним, поширило свою діяльність на всю Галичину і функціонувало аж до 1939 р.

У 1900 р. в одному із сіл Снятинського повіту виник гур­ток спортивно-фізкультурної організації «Січ», заснований К. Трильовським - юристом за фахом, депутатом віден­ського парламенту та галицького сейму. Ця молодіжна ор­ганізація поширила свою діяльність на всю Галичину.

Згадані організації не обмежували свою діяльність спортивно-оздоровчими заходами, а чимало уваги при­діляли вихованню молоді на українських традиціях куль­тури, освіти, військової справи. Обидві організації згодом стали зародком майбутнього українського війська. Вони об'єднували у своїх рядах 12 тис. членів.

У розпорядженні членів «Січі» були читальня і біблі­отека. Величезну роль у січовому русі відігравали пісні, їх укладали І. Франко, К. Трильовський та ін. Знаменита їхня пісня «Гей, там на горі Січ іде».

Перед початком Першої світової війни «Січ» і «Сокіл» провели у Львові великий крайовий збір молоді для відзна­чення 100-річчя з дня народження Т. Г Шевченка.

З учнів львівських середніх шкіл у 1911 р. було створено таємний гурток «Пласт» для військової підготовки молоді.

У 1912 р. створено товариство «Січові стрільці», які за­ймалися військовим вихованням молоді. До Першої світо­вої війни було створено тисячу «Січей» та 96 товариств Сі­чових стрільців. .

У 1913 р. частина юнаків цього гуртка виїхала до Києва, щоб пропагувати ідею військового виховання.

Старшини і рядові Січового стрілецтва були у переваж­ній більшості робітничо-селянського походження, а також з національної інтелігенції, а не синки куркулів, попів і бур­жуазії, як твердили радянські історики.

80

Д уховні цінності українців

Незважаючи на національні утиски з боку Російської та Австро-Угорської імперій українці зберігали свою мову, тра­диції та звичаї. Берегинею народних традицій виступало село.

Діячі науки й культури залучали українців до участі в хо­рових і театральних гуртках, народних університетах, вечір­ніх і недільних школах. Велику культурно-освітню роботу серед широких народних мас вели «Просвіти», які діяли у містах і містечках, робітничих селищах і селах усієї України. У Харкові діяв Народний будинок товариства грамотнос­ті, у.Києві - «Клуб трудящих осіб», у Львові - товариство «Боян» тощо. На кошти, зібрані від показу вистав аматор­ського драматичного театру в Харкові, збудовано перший в Україні Палац робітника.

У багатьох містах і селах виникали аматорські драматич­ні гуртки. їх часто організовували видатні діячі української культури:

• у Лисичанську на Донбасі самодіяльний театр організу­ вав драматург і актор Марко Кропивницький;

• у Ніжині - професійна актриса Марія Заньковецька; •у селі Харківці на Полтавщині — письменник Архип

Тесленко;

• у с Краен оїлі на Станіславщині «Гуцульський театр» ~ письменник і музикант ГнатХоткевич.

У 1907 р. 1. Франко та О. Нижанківський підготували і видали народно-пісенний збірник «Русько-український співаник».

Висновки

1. Попри заборони та обмеження з боку самодержавства українська культура початку XX ст. досягла найбільших здо­бутків і вийшла на європейський рівень.

2. Утім це була культура невеликого прошарку українського населення, основна ж маса народу України не мала доступу до цих досягнень, був високий розрив між культурою української

еліти і низьким рівнем освіти переважної більшості народу.

3. Проте народні маси були берегинею українських тради--цій, звичаїв, української мови. Ніякі заборони не могли зламати духу народу, його вірувань, орієнтованих на загаль­нолюдські цінності.

4. Культурний процес гальмувався шовіністичною політи­кою Росії та Австро- Угорщини.

Церковне життя

На початку XX ст. існувало дві християнські церкви:

1. православна (переважала на Сході);

2. греко-католицька (переважала в Західній Україні). Існували й інші релігійні конфесії серед представників

національних меншин:

• католицизм;

• іудаїзм;

• мусульманство;

•протестантство (напередодні Першої світової війни в Україні було 4 млн сектантів). Православна церква була опорою самодержавства:"

• русифікаторська політика проводилася і в церкоЁному житті;

• серед духовенства українських губерній українців було менше ніж 50%;

• українську мову було заборонено у проповідях і бого­служінні.

У роки революції 1905-1907 pp. зроблено деякі послаблен­ня щодо використання української мови у церковному бого­служінні:

•широко використовувалися церковні проповіді, про­водилося богослужіння українською мовою в багатьох українських губерніях;

• дано дозвіл на комплектування бібліотек семінарій «ма­ лоросійськими книгами»;

82

83

• 1 906 р. за згодою Синоду відкрито українознавчі курси з мови, літератури та історії в Подільській семінарії;

• почалася співпраця церкви з «Просвітами»;

• 1906—1911 pp. видано українською мовою Євангеліє.

На західноукраїнських землях

1. Панівною в Галичині, на Закарпатті (але тут у багатьох ви­падках богослужіння велося угорською мовою) була греко-католицька церква.

2. У Північній Буковині греко-католицька церква станови­ла меншість, а переважала православна церква.

3. Греко-католицька церква відігравала значну роль у націо­нальному відродженні краю, зростанні національної само­свідомості.

4. Греко-католицьке духовенство було основною силою на­ціонального відродження.

5. Особливо зростала роль церкви, коли Галицьку митропо­лію очолив А. Шептииький, який дбав про українське від­родження і в той час ставив актуальне питання — об'єднання всіх церков України. Він намагався греко-католицьку церк­ву перетворити на важливий чинник національного відро­дження і державотворення.

Андрій Шептицький

(1865-1944)

Видатний релігійний і громадський діяч, просвітник, доктор філософії, права і теології, протягом 44 років стояв на чолі Української греко-католицької церкви.

Народився у с Прилбичі на Львівщині. Походив із ста­ровинного шляхетського роду (предки А. Шептицького по батьковій лінії були українцями).

У 1883 р. закінчив гімназію у Кракові. Здібний юнак ви­вчав право, філософію й теологію у Вроцлаві. У 1886 р. здо­був звання доктора права, а у !888 р — доктора теології в

Ягеллонському університеті. Згодом, після навчання у Від­ні та Мюнхені, став доктором філософії.

За короткий час А. Шептицький пройшов усі ступені ду­ховної кар'єри — від священика до єпископа, а потім митро­полита Галицької греко-католицької церкви.

У 1889 р. його призначено Станіславським єпископом. У Станіславі він заснував греко-католицьку семінарію, передав їй 4 тис. цінних книг із власної бібліотеки.

1900 р. — важлива подія у національному житті галиць­ких українців: митрополитом галицьким став А. Шептиць­кий. Відтоді греко-католицька церква остаточно перейшла на українські позиції, стала справжньою українською церк­вою, впливовою силою серед українства, взяла активну участь у національному русі, сприяла піднесенню націо­нальної самосвідомості українців, вела боротьбу за єдину соборну Україну, яка забезпечила б розквіт нації.

А. Шептицький був не лише релігійним, а й політичним діячем, брав участь у різних політичних акціях, захищаючи права простих галичан.

Він виступав за участь греко-католицьких священиків у громадському житті, за їхню високу християнську мораль­ність. Застерігав, що священики не повинні лишатися осто­ронь культурних і господарських справ українських селян Галичини. Він об'єднав зусилля греко-католицького духо­венства і світової інтелігенції в боротьбі за національні пра­ва українців Галичини. Це зміцнило авторитет церкви.

А. Шептицький проводив велику благодійну діяльність, був ініціатором багатьох благодійних справ. На свої кошти він розгорнув будівництво музею, лікарні, середньої шко­ли, щороку утримував 40 юнаків і дівчат, допомагаючи їм здобути вищу освіту, матеріально допомагав семінаристам, художникам, письменникам, громадським діячам.

Митрополит не забував і про тих українців, котрих бід­ність гнала на заробітки до Америки. У Ватикані він домігся дозволу на утворення двох греко-католицьких єпископств у США й Канаді.

84

85

З 1901 р. по 1914 p. А. Шептицький ■— член Галицького сейму, в якому він обстоював інтереси галицьких українців. Одночасно був членом вищої палати австрійського парла­менту, очолював делегацію до імператора Франца Иосифа І, яка домагалася поліпшення становища українців.

Він мріяв про об'єднання двох церков — греко-католи-цької та православної, вказуючи, що кожен український патріот повинен зробити все, що може сприяти здійсненню цієї релігійної єдності.

Тема. Україна в роки Першої світової війни Початок Української революції

1 серпня 1914 р. Початок Першої світової війни. Характер війни: загарбницька, несправедлива з боку всіх во­юючих держав як Троїстого союзу (Німеччини, Австро-Угорщини, Італії - 1882 р.), так і Антанти (Великої Британії, Франції, Росії— 1904-1907 pp.).

До Антанти в ході війни приєдналися США, Япо­нія, Румунія та інші держави.

Під час війни Італія вийшла з Троїстого союзу і при­єдналася до Антанти, а на боці Німеччини почали во­ювати Туреччина та Болгарія. Таким чином утворився Четверний союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреч­чина, Болгарія).

Кожна зі сторін переслідувала свої цілі, намагаю­чись досягти їх за рахунок інших.

Причини війни

1. Загострення протиріч між провідними державами світу в економічній, військовій і політичній сферах внаслідок не­рівномірності їхнього розвитку.

2. Прагнення провідних держав світу загарбати чужі тери­торії, встановити контроль над ринками збуту і джерелами сировини, домогтися світового панування.

3. Розвиток науково-технічного прогресу, який привів до мо­дернізації систем озброєння, гонки озброєння, появи новіт­ніх засобів винищення людей, мілітаризації економіки.

4. Прагнення правлячих кіл провідних країн світу подола­ти внутрішньополітичні кризи, наростання революційного та національно-визвольного рухів, знешкодити опозиційні політичні сили, перенести увагу народів із внутрішніх про­блем на зовнішню загрозу]

Привід до війни

Убивство 28 червня 1914 р. у столиці Боснії - Сараєво -сербським студентом-наш'оналїстом, членом таємної ор-

86

г анізації «Молода Боснія» Гаврилом Принципом наступ­ника австрійського престолу ерцгерцога Франца Ферди­нанда і його дружини Софії.

Чому війна стала світовою?

Світова війна — війна, в яку втягнуто багато держав, і вона певною мірою впливає на становище всіх країн світу, зокрема й нейтральних, ставить під загрозу долю бага­тьох держав і народів, і воєнні дії ведуться на значній території світу.

. Світова війна являє собою глобальний конфлікт, під час якого політична боротьба держав продовжується збройними засобами.

У війну було втягнуто 38 з 59 держав світу, фактич­но з усіх частин світу, 3/4 населення земної кулі (по­над 1 млрд), було мобілізовано 65 млн солдатів, з яких 10 млн загинули, а понад 20 млн отримали поранення.

Чому Першу світову війну варто сприймати як кризу світової цивілізації?

1. У ході війни суперники намагалися нав'язати іншим кра­їнам і народам власні політичні цінності.

2. Намагалися здійснити свій вплив у військовій і економіч­ній сферах.

3. Відбувалися глибокі порушення в політичній, економіч­ній, соціальній та культурній сферах,

4. Різко впав рівень розвитку держав.

5. Створилася загроза самому існуванню світової цивілізації.

У чому полягала трагедія українського народу?

Трагедія українського.народу полягала в тому, що він був втягнутий у війну, а його землі стали об'єктом експансії во­юючих сторін. Загарбання українських земель було складо­вою частиною агресивних планів основних учасників воро­гуючих блоків. При цьому на інтереси самого українського

88 ■ ■'

народу не зважали. Це дало підставу і. Франку вказати, що «на шахівниці політики Європи українці не є навіть нікчем­ною пішечкою».

Від початку війни українські землі перетворилися на театри воєнних дій (Східна Галичина, Північна Буковина, частково Закарпаття), а самі українці повинні були воювати за чужі інтереси і брати участь у братовбивчому протисто­янні, бо у російській армії перебувало 3,5 млн українців, у аветро-угорській — 250 тис.

Війна зумовила глибокий розкол національного руху — як між українцями воюючих сторін, так і в рамках Росій­ської та Австро-Угорської імперій - на прибічників та про­тивників переможної війни.

Український історик Д. Дорошенко називав Першу сві­тову війну небаченою раніше трагедією для українців.

Війна зумовила негативні тенденції стосовно українців

1. Зведено нанівець легальні можливості політичної та куль­турної діяльності українців.

2. Придушувалися опозиційні сили.

3. Імперські держави застосовували репресивні акції.

Чому Україні в стратегічних планах воюючих держав відводилося чільне місце?

Держави Європи та Росія намагалися встановити контроль над українською територією. їх приваблювали:

• природні багатства України;

• людські ресурси;

• вигідне географічне розташування;

• надзвичайне значення для вирішення воєнного кон­флікту у Центральній і Східній Європі.

Наслідки війни для України

1. Принесла українським землям руйнування господарства, гальмування розвитку, деформацію структури виробництва.

2. Значні втрати в ході війни (понад 500 тис. осіб).

3. Була для України братовбивчою.

89

4. У сім своїм тягарем світова війна лягла на плечі трудівників.

5. Спричинила посилення політичної й економічної кризи в Російській та Австро-Угорській імперіях, що стало каталі­затором майбутніх революційних подій в Україні.

6. Принесла значні втрати на фронтах та цивільного насе­лення від голоду, хвороб, епідемій.

7. Зросли соціальні конфлікти.

8. Всенародне невдоволення монархічним правлінням, шо спричинило загальнонаціональну кризу і призвело до рево­люційного вибуху в лютому 1917 р.

9. Зростала національна самосвідомість українців, їхнє прагнення до створення власної держави.

Україна в геополітичних планах Антанти і Троїстого союзу

Суть «українського питання», яке постало в тогочасній між­народній політиці:

1. Відсутність на населених українцями територіях Європи незалежної української держави.

2. Територіальна розчленованість України між двома імпе­ріями — Російською і Австро-Угорською.

3. Незадовільне матеріальне і національно-культурне ста­новище українців.

Українські землі посідали важливе місце в планах воюючих країн через своє особливе геополітичне становище, вели­чезні матеріальні та людські ресурси.

Плани Німеччини

• Розгромити Російську імперію та відокремити від неї Україну. -

• Приєднати Україну разом із Прибалтикою, Польщею і Кавказом до складу майбутньої Великонімецької світо­вої імперії, закріпивши у них «німецький дух та німець­кий порядок».

• Створити під своєю зверхністю Пангерманський союз, у якому Україна мала стати частиною німецького про-

текторату, як плацдарм для подальшого просування на Схід.

• Перетворити Україну на сировинну базу Великонімець­ кої імперії.

Плани Австро-Угорщини

• Навічно зберегти своє панування у Східній Галичині, Північній Буковині, Закарпатті.

• Розширити свої володіння на Західній Україні, захопив­ши Волинь і Поділля.

• Придушити національно-визвольний рух українців. Плани Росії

• Російський царизм мав намір за допомогою воєнної сили розширити територію Російської імперії до Кар­патських гір, захопити під прикриттям ідеї «об'єднання всіх руських земель» Східну Галичину, Північну Букови­ну, Закарпаття.

• Використати воєнний стан, щоб назавжди покінчити з національно-визвольним рухом українців.

Висновок

Усі воюючі сторони обстоювали виключно власні інтереси й були байдужими до національних прагнень українського народу.

Ставлення населення і політиків до війни

Перша світова війна дала поштовх до зростання україн­ської національної свідомості. Вона змусила українських політиків Галичини, Буковини, Наддніпрянської України визначити свою зовнішньополітичну орієнтацію.