П одії в Україні в Україні виникають

V Місцеві ради робітничих і солдатських депутатів,

які створювалися у великих містах і промислових цен­трах

1. Засновниками були в основному загальноросій- ські соціалістичні партії есе­ рів і соціал-демократів (мен­ шовиків).

2. Ради виникли у Харкові, Києві, Катеринославі, Лу­ганську, Кременчуці, Пол­таві тошо.

3. У середині 1917 р. їх на­лічувалося 252, зокрема в Донбасі-180

V

Органи влади Тимчасового уряду

1. 4 (17) березня 1917 р. у Києві від імені Тимчасового уряду оформився Виконав­чий комітет Ради громад­ських організацій, який про­існував до 4 вересня 1917 р.

2. Губернаторів було усуне­но, а вищою посадовою осо­бою в губернії став комісар Тимчасового уряду, а у пові­тах — повітові комісари.

3. На місцях почали створю­ватися нові органи Тимчасо­вого уряду — громадські ради та "їхні виконавчі комітети

4. Тимчасовий уряд в Україні спирався на промисловців, землевласників й урядовців.

Центральна Рада -

представницький орган українських національно-демократичних сил. Громадське об'єднання низки політичних, громадських, на­укових сил 4 (17) березня 1917 р. Голова Ради (обраний заочно) — видатний історик і гро­мадський діяч М. С. Грушевський (повернувся до Києва 12 (25) березня 1917 р.).

Політичні настрої населення

У багатьох містах Наддніпрянської України відгуком на ро­сійську революцію стали багатотисячні демонстрації під національними синьо-жовтими прапорами. Демонстранти вийшли на вулиці Києва, Одеси, Полтави, Харкова з тран­спарантами «Автономію Україні», «Вільна Україна у вільній Росії», «Хай живе самостійна Україна» тощо. В Україні наростала наиіонально-демократична революція.

Дві основні політичні течії українського національного руху

1. Радикальна

її представляла Українська народна партія (УНП) на чолі з М. Міхновським. УНП виступала за створення самостійної Української держави. Самостійники пропонували скликати український парламент і сформувати уряд.

2. Поміркована

Виразником поміркованих виступало Товариство україн­ських поступовців (ТУП). Вони перебували на поміркова­них позиціях і прагнули створити автономію України на федеративних засадах у складі демократичної Росії.

Політичні партії в підросійській Україні

Політичні партії в боротьбі за вплив на населення

Посилювалася активність політичних партій. Впливові українські політичні партії

1. Українська партія соціалістів революціонерів-есерів

(УПСР) — найвпливовіша.

Видатним лідером цієї партії був М. Грушевський, що пе­рейшов до УПСР від українських лібералів. Мали вплив серед сільського населення. Виступали за національно-територіальну автономію, за ліквідацію поміщицького землеволодіння і передання землі в користування селянам.

Керівництво УПСР - М. Ковалевський, В. Голубович, П. Христкж, В. Залізняк.

ПО

111

2 . Українська соціал-демократичнаробітнича партія (УСДРП)

створена у 1905 р. Друга за чисельністю і впливом. У квітні 1917 р. провела конференцію і поновила свою роботу, бо після поразки революції 1905—1907 pp. була за­боронена.

Мала вплив переважно у містах Правобережжя. Визначні діячі УСДРП — В. Винниченко, С Петлюра, І. Мазепа та інші.

Вимагали національно-територіальної автономії Укра­їни, виступали за парламентську республіку. Висловлю­валися за проведення важливих соціальних реформ, за демократичний розвиток України з соціалістичною пер­спективою.

3. Союз українських автономістів-федералістів, який виник на основі ТУП.

Згодом перерісвУкраїнськупартіюсоціалістів-федералістів (УПСФ).

До її керівництва обрали Д. Дорошенка, С. Єфремова, А. Ніковського, Лотоцького та інших. Ця партія масовою не стала, оскільки здійснювала полі­тичну діяльність лише серед інтелігенції, частково серед робітників і селян.

Виступала за автономію України, аграрну реформу, за збереження приватної власності.

4. Українська народна партія (УШІ), заснована М. Міхнов- ським.

Виступала за незалежність України.

5. У травні 1917 р. виникла Українсько-демократична хлібо­ робська партія (УДХП), яка орієнтувалася на поміщиків та заможне селянство.

Лідери УДХП — В. Андрієвський, В. Липинський, ІУ1. Ма­каренко.

Впливові загальноросійські полії ичні партії, що діяли в Україні

• Конституційні демократи (кадети). Головна урядова партія.

У березні 1917 р. проголосила своєю програмною метою «демократичну парламентську республіку», відійшла від

гасла конституційної монархії, яке вона підтримувала з перших днів свого існування. Обіцяла в Україні соціально-економічні реформи, свободу національно-культурного життя, але все це пов'язувала з всеросійськими Установ­чими зборами.

• Соціалісти-революціонери (есери). Найчисленніша партія, яка мала підтримку у промислових районах та на фронтах. Виступали за ліквідацію поміщицького землеволодіння і передання землі в користування селянам, але прагнули зробити це законними методами і цим відрізнялися від більшовиків, які закликали селян захоплювати землю са­мочинно, не чекаючи Установчих зборів і прийняття від­повідних законів.

• Соціал-демократи:

— Меншовики.

Виступали за демократичну парламентську республіку, вирішення всіх питань всеросійськими Установчими зборами, за згуртування реформістських сил, щоб ввести, революцію в помірковані буржуазно-ліберальні рамки.

- Більшовики.

Навесні 1917 р. ще не мали впливу на українське,суспіль-ство. Але наростання економічної кризи, погіршення жит­тя населення принесло більшовикам значну підтримку. Зго­дом вони перетворилися на одну з найчисленніших партій. У квітні 1917 р з еміграції повернувся В. І. Ленін, який виступив з доповіддю «Про завдання пролетаріату в даній революції». Було висунено лозунг «Вся влада радам/»

Більшовики обіцяли негайні радикальні соціально-економічні та політичні зміни: солдатам - мир,

робітникам — заводи і фабрики, •

селянам - землю,

народам — вільне національне життя. Вони виступали за повалення Тимчасового уряду, пере­хід усієї повноти влади до рад, а кінцевою метою вважали' встановлення диктатури пролетаріату.

113

Ч ому в Україні після Лютневої революції переважали автономістські, а не самостійницькі

настрої

1. Програмною установкою більшості політичних партій та сил Центральної Ради була автономія України.

2. Ідея самостійності поки що не набула поширення в масах.

3. Серед української політичної еліти було сподівання на справедливе вирішення національного питання револю­ційною демократією Росії.

4. Україна не була підготовлена до самостійності: не мала державних структур, армії, належного фінансування, мате­ріального забезпечення.

5. Домінування неукраїнського населення у містах — цен­трах політичного життя.

Утворення Центральної Ради

Лідери обох течій українського національного руху - са­мостійників і поміркованих — вирішили об'єднатися для створення єдиного керівного центру, який мав очолити бо­ротьбу за відродження української державності.

За ініціативи українських самостійників і тупівців 4 (17) березня 1917 р. у Києві було проголошено про ство­рення Української Центральної Ради (УЦР), завданням якої мало стати об'єднання всіх українських сил. Центральна Рада - представницький орган української де­мократії, який очолив національно-визвольний рух в Україні, загальногромадська організація, яка ставила за мету побудову національно-територіальної автономії в Україні на демократичних засадах.

До складу Центральної Ради увійшли:

• Українська народна партія (УНП),

• Товариство українських поступовців (ТУП),

• Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР),

• Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП),

• Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ),

• студентські спілки,

• військові організації,

• представники духовенства, творчої інтелігенції. Головою Української Центральної Ради заочно обрано

М. Грушевського, який повернувся до Києва 12 (25) березня 1917р. •

Рада обрала Виконавчий комітет, який згодом отримав назву Мала рада.

Вагому роль в організації Центральної Ради відіграли С. Єфремов, В. Винниченко, С. Петлюра.

Резиденцією Центральної Ради був Педагогічний музей у Києві (тепер республіканський будинок учителя).

Офіційним органом Центральної Ради була «Нова рада» з редактором Андрієм Ніковським.

На місцях створювалися губернські, повітові й міські на­ціональні ради, які організовували видання газет і брошур українською мовою, засновували культурно-освітні орга­нізації — «Просвіти», клуби, народні будинки, бібліотеки, народні театри тощо.

Періодизація діяльності Центральної Ради

1. Становлення Української Центральної Ради (березень — по­ чаток червня 1917р.):

• • формування її складу,

• боротьба за демократизацію й українізацію, •

• співробітництво з Тимчасовим урядом,

• вироблення ідеї автономії України в складі Росії.

2. Поглиблення процесу державного будівництва в Україні (кі­ нець червня — початок жовтня 1917р.) на засадах автономно- федеративного принципу:

•легалізація автономії,

•досягнення тимчасового компромісу з Тимчасовим урядом.

114

115

Над колонами демонстрантів майоріли сотні блакитно-жовтих національних прапорів.

Багатотисячні українські маніфестації відбулися в Катери­нославі, Одесі, Харкові, Полтаві, Чернігові та інших містах з гаслами «Автономію Україні!», «Хай живе федеративна республіка!», «Вільна Україна у вільній Росії!» тощо.

Порівняння понять: національна ідея -соціалістична ідея

Михайло Грушевський

(1866-1934)

Видатний український історик, публіцист, організа­тор української історичної науки, видатний громадеько-

3. Боротьба за владу з центральним більшовицьким урядом

(жовтень 1917 р. — січень 1918 р.)

4. Існування формально самостійної Української Народної Республіки {березень — 28 квітня 1918р.) під протекторатом Німеччини й Австро-Угорщини.

Добу Центральної Ради залежно від домінувальних у дер­жавотворчому процесі ідей історики поділяють на два етапи: перший — автономістський (березень 1917 р. — січень

1918 р.);

другий — самостійницький (січень — квітень 1.918 p.). 9 (22) березня 1917 р. Перша відозва Центральної Ради «До українського народу», в якій вона закликала зберігати спо­кій, обирати нових людей в органи самоврядування, твори­ти вільне життя, збирати кошти в український національ­ний фонд.

Центральна Рада з самого початку відстоювала національно-територіальну автономію України, підтри­мувала заходи щодо створення української преси, впрова­дження української мови у школах, скасування будь-яких обмежен ь щодо розвитку української культури і громадсько-політичного життя.

Соціально-економічні питання поки що не обговорю­валися, а були перенесені на пізніший період. Вони по­боювалися, що зосередженість на соціально-економічних питаннях може розколоти національний рух. Подальший розвиток політичної ситуації в Україні показав хибність та­кої політики.

12 березня 1917 р. У Петрограді відбулася грандіозна демон­страція українців, яка справила величезний вплив на росій­ську громадськість.,

19 березня (1 кбітня) 1917 р. У Києві відбувся мітинг україн­ського населення (понад 100 тис. учасників), під час якого висувалися вимоги надати Україні автономію. На Софій­ському майдані відбулося грандіозне віче, учасники якого вимагали широкої автономії України в складі демократич­ної Російської держави та скликання Установчих зборів.

Національна ідея

1. Національна ідея роз­ почала формуватися серед українського населення ще з часів зародження і станов­ лення української нації.

2. її висловлювали в своїх творах Т. Шевченко, П. Ку­ліш, М. Драгоманов.

3. На початку XX ст. вона була остаточно оформлена у роботах М. Міхновсько-го «Самостійна Україна» і Д. Донцова «Націоналізм».

4. Визначають політико-культурні відносини-.

Соціалістична ідея

1. Соціалістичні ідеї про справедливе суспільство, про загальну рівність поширюва­ лися давйо.

2. Опанували вони масами в період гноблення капіталіс­тичної системи.

3. Найбільшого поширення вони здобули на межі XIX-XX ст., коли воєнні конфлік­ти і Перша світова війна зро­били можливою реалізацію соціалістичних ідей у деяких державах.

4. Визначають матеріально-економічній соціальні відно­сиш.

116

117

п олітичний і державний діяч, засновник Української На­родної Республіки, голова Української Центральної Ради, перший Президент України.

Народився 1866 р. на Холмщині — споконвічній україн­ській землі, де формувалися,його погляди на складні сус­пільні процеси кінця XIX — початку XX ст.

Батько Сергій Федорович, виходець із Чернігівщини, був управителем учительської семінарії в м. Холмі, вчителем у Кутаїській гімназії, інспектором народних шкіл у Ставро­польській губернії.

У 1880 - 1886 pp. М. Грушевський навчався у Тифліській гімназії на Закавказзі, багато читав, захоплювався творами М. Костомарова, П. Куліша, М. Максимовича.

У 20-річному віці юнак вступив до Київського універси­тету Св, Володимира на історико-філологічний факультет. До­слідницькі нахили студента, його постійний інтерес до історії України привернули увагу видатного історика, професора В. Антоновича. Після закінчення університету його залишили на кафедрі для підготовки до професорського звання.

У 1893 р. громадськість Галичини, що входила до складу Австро-Угорської монархії, виборола право на відкриття у Львівському університеті кафедри всесвітньої історії, яку за рекомендацією В. Антоновича й очолив М. Грушевський. Відтоді й до 1913 р. М. Грушевський працював у Львівському університеті. Писав багатотомну «Історію України - Руси» та проявив себе як талановитий організатор науки на чолі Наукового товариства ім. Т. Г Шевченка.

М. Грушевський - один із організаторів Української національію-дємократичної партії в Галичині (1899 p.), за­сновник Товариства українських поступовців (1908 p.).

На початку Першої світової війни М. Грушевський разом із сім'єю повернувся до Києва. Згодом його заарештували і ви­слали до Симбірська, а потім перевели до Москви. У засланні він працював над курсом всесвітньої історії та історії України. У Росії спалахнула Лютнева революція 1917 р. і 12 (25) бе­резня 1917 р. М. Грушевський повернувся до Києва, де очо­лив Українську Центральну Раду.

Погляди М. Грушевського

Михайло Грушевський — перший Президент України, найвидатніший її історик і вчений зі світовим ім'ям. М. Гру­шевський писав історію і водночас творив її, обіймаючи найвищі державні посади. Він був особистістю, яка мала високі ідейні переконання. Виносивши у своїй дослідниць­кій діяльності ідею Української держави, він безпосередньо реалізував її в умовах народно-демократичної революції в Україні (1917—1918 pp.). Учений аргументовано довів, що український народ пройшов довгий, складний і самобут­ній шлях розвитку, що йому належить право на свою мову, культуру, власну державність. Закликав не лише шукати іде­алів у минулому/а й вирішувати національні питання в дусі справжнього демократизму, в інтересах народу.

М. Грушевський 12 березня 1917 р. повернувся в Україну і як ідеолог та провідник національно-визвольного руху очо­лив Українську Центральну Раду, яка під його керівництвом проіснувала 14 місяців. Обрання М. Грушевського головою Центральної Ради було визнанням його величезних науко­вих заслуг, беззастережного авторитету серед українства.

Центральна Рада, до складу якої входили представни­ки інтелігенції, селяни, робітники і військові, ставила ме­тою проголошення національно-територіальної автономії України. М. Грушевський хотів законним способом домог­тися автономії від Тимчасового уряду. Він наголошував, що лише державність може бути запорукою вільного народу.

М. Грушевський закликав не чекати Установчих зборів, щоб від них одержати автономію України. Він уважав, що це питання життя або смерті для українського народу неприпус­тимо ставити в залежність від того, якою виявиться більшість на Установчих зборах. Борці за національну справу мають самі будувати автономію України, творячи нові органи міс­цевого самоврядування у контакті з іншими народностями. М. Грушевський гнівно відкидав гасло «Україна для укра­їнців», наголошуючи, що Україна — для всіх, хто тут живе. Він виступав за те, щоб Центральна Рада перетворилася на

118

д ієвий орган державної влади. Він вважав надзвичайно важ­ливим розвивати національну свідомість народу.

Після Жовтневого перевороту в Петрограді М. Гру шев­ський виступив за негайне утворення Української наці­ональної держави, і її було проголошено в III Універсалі Центральної Ради 7 (29) листопада 1917 р.

Центральна Рада під проводом М. Грушевського розпо­чала своїми чотирма універсалами велику справу розбудови держави українського народу — від автономії в складі демо­кратичної Росії до повної державної незалежності. Багато енергії та знань вклав М. Грушевський у підготовку та реа­лізацію чотирьох універсалів, інших документів, що визна­чали сутність державної незалежності України. Погляди М. Грушевського змінилися від вимог національно-територіальної автономії до проголошення самостійності України. IV Універсалом Центральна Рада проголосила створення самостійної, суверенної Української держави — Української Народної Республіки.

Аж до перевороту, здійсненого гетьманом П. Скоропад­ським, і приходу німецьких військ М. Грушевський разом зі своїми сподвижниками послідовно закладав підвалини української державності. 29 квітня 1918 р. було затверджено Конституцію УНР, змінено земельне законодавство, обра­но Президентом М. Грушевського. Але Центральна Рада під ударами німецьких військ припинила існування. Михайло Грушевський був і залишається однією з найяскра­віших постатей серед видатних діячів науки і культури Украї­ни кінця XIX - першої третини XX ст. в українській і світовій історіографії, великим сином і патріотом українського народу, а отже, й незалежної соборної України. Життя М. Грушевського після падіння Центральної Ради

Після гетьманського перевороту (29 квітня 1918 р.) М. Грушевський проживав у Києві, захопившись науко­вою працею.

На початку лютого 1919 p. M. Грушевський разом із сім'єю виїхав до Кам'янця, а наприкінці березня 1919 р. — на цілих п'ять років до Чехо-Словаччини та Австрії.

Навесні 1924 р. сім'я Грушевських за дозволом ВУЦВК переїхала до Києва. Більшовицької ідеології він не прийняв, але заявив про своє лояльне ставлення до уряду радянської України.

Багато працював. Його найважливіші праці: «Історія України — Руси» (1898—1934 pp.)у 10 томах і 13 книгах, «На­рис історії українського народу» (1904 р.) , «Ілюстрована історія України» (1911 p.), «Історія української літератури» (1923—1927 pp.) у 5 томах тощо. У своїх працях закликав ви­рішувати національні питання в дусі справжнього демокра­тизму, в інтересах народу.

На початку березня 1931 р. вченого заарештували, звину­вативши в антирадянській діяльності й керівництві вигада­ним «Українським національним центром». У квітні після допитів Михайла Грушевського звільнили й залишили жити в Москві. З огляду на світову знаність цієї людини виріши­ли вкоротити йому віку тишком-нишком.

25 листопада 1934 р. М. Грушевський помер у м. Кисло­ водську під час хірургічної операції, похований на Байково­ му кладовищі в Києві. :

Усе своє життя український вчений — історик Михайло Грушевський, голова Української Центральної Ради і пер­ший Президент України, присвятив боротьбі за створення держави української нації. Тому радянська історіографія називала його, запеклим ворогом трудового народу, укра­їнським буржуазним націоналістом. У радянський період на спадщину вченого (понад 2 тис. праць) було накладено заборону.

Дороговказом у майбутнє можна назвати наукову й по­літичну діяльність Михайла Грушевського.

Початок українізації армії

Боротьба за відродження української державності не мо­гла бути успішною без створення національних збройних сил. Ініціатором їх створення виступили самостійники.

120

121

1 .9(22) березня 1917 p. З ініціативи М. Міхновського, пал­кого прихильника самостійної України та національних збройних сил, проведено перші збори українських стар­шин і солдатів Київського гарнізону де проголосили створення Української військової ради, яка повинна була проводити роботу з організації української національної армії.

2. 16 (29) березня 1917 р. Українська військова рада сфор­мувала Український військовий клуб імені гетьмана П. По­луботка та Український організаційний комітет. Члени клубу агітували українських вояків об'єднуватися під гас­лами Центральної Ради.

3. Скрізь у військових частинах почали проводитися вій­ськові збори та формуватися військові товариства.

4. 18 квітня (1 травня) 1917 р. Під час святкування 1 травня відбулося українське військове свято (з ініціативи клубу ім. П. Полуботка), учасники якого оголосили себе 1-м українським полком ім. Б. Хмельницького, який налічував 3,5 тис. осіб.

Утім керівництво Центральної Ради не усвідомлювало важливості створення української армії.

Виникнення Вільного козацтва

Для захисту української державності та охорони правопо­рядку на місцях почали створювати підрозділи Вільного коза­цтва - добровільні військово-міліцейські формування.

Квітень 1917 р. Виник перший кіш Вільного козацтва у Звенигородському повіті на Київщині. Згодом такі форму­вання почали поширюватися на Лівобережжі, Волині, в Запоріжжі та інших регіонах України з національно свідо­мих селян і робітників віком старше 18 років. Головою вій­ськових формувань вільного козацтва, його почесним ота­маном став Павло Скоропадський, а наказним отаманом — І. Полтавець-Остряниця. Центром Вільного козацтва стала Біла Церква.

Головна мета Вільного козацтва:

• підтримувати демократичний устрій у суспільстві;

122 .'•..'•',-'.'

• боротися з ворогами українського народу;

• не допускати братовбивства;

• боротися проти анархії;

• забезпечувати правопорядок;

• «бути на варті волі та спокою в Україні».

Жовтень 1917 р. У підрозділах Вільного козацтва налічува­лося 60 тис. військовиків.

П. Скоропадський хотів надати в розпорядження Цен­тральної Ради свій українізований корпус із 40 тис. бійців, але М. Грушевський і В. Винниченко заперечували необхід­ність мати регулярну армію.

Микола Міхновський

(1873-1924)

Видатний громадсько-політичний діяч, основополож­ник та ідеолог націоналізму.

Народився 1873 р. в родині священнослужителя в с. Ту-рівка Прилуцького повіту на Чигиринщині. Закінчив там гімназію, продовжив навчання на юридичному факультеті Київського університету Св. Володимира.

М, Міхновський став активним діячем міської патріо­тичної організації, члени якої проповідували необхідність вільного розвитку української культури і не торкалися по­літичних питань. Юнак одразу ж зрозумів, що йому не по дорозі з цими «патріотами» , бо він хотів бачити Україну са­мостійною державою.

У 1891 р. група молодих націоналістів створила Товари­ство тарасівців, ідеологом якого був М. Міхновський. Це товариство пропагувало самостійницькі ідеї й невдовзі було заборонено владою.

Наприкінці 1899 р. в Харкові виникла Революційна укра­їнська партія (РУП), до якої входило чимало молодих патрі­отично налаштованих людей. Датою її створення вважають 1900 р. Основні ідеї своєї ідеології М. Міхновський виклав у брошурі «Самостійна Україна».

123

У 1902 р.трупа прихильників М. Махновського відколо­лася від РУП і заснувала Українську народну партію (УНП). М. Міхновський розробив для неї програму — «Десять запо­відей» і видав їх у Львові.

Українська народна партія для поширення ідей свого лі­дера видавала у Львові журнал «Самостійна Україна».

Коли вибухнула Перша світова війна, його призвали до армії. Якийсь час перебував на Північному фронті, а напе­редодні революційних подій 1917 р. перейшов як юрист у розпорядження Київського військового окружного суду.

Погляди М. Міхновського

«Лише цілковите відокремлення України і створення могутньої держави від Карпат І до Кавказу необхідне нашій нації. Українцям не потрібна автономія з ласки Москви, а також федерація у складі Росії, їй потрібна повна незалеж­ність. Україна має матеріальні й духовні сили бути само­стійною. Україна для українців» — це основні ідеї поглядів М. Міхновського, Його прихильників називають самостій­никами. Вони, щоб уникнути розколу в національномурусі, пішли на створення Української Центральної Ради разом.з федералістами.

Ініціатива створення українських військових частин на­лежить самостійникам. Перша українська військова части­на сформувалася в тилу в середині квітня 1917 р. і вирішила йти на фронт у складі українського полку, що дістав ім'я Богдана Хмельницького. Організацією полку клопоталася офіцерська група «Український військовий клуб імені Пав­ла Полуботка», очолювана М. Міхновським.

Центральна Рада хотіла законним способом виборо­ти автономію від Тимчасового уряду і боялася рішучих Дій М. Міхновського. Тому на 1-му військовому з'їзді головою Військового генерального комітету обрали С. Петлюру, який дотримувався автономістичних поглядів, а не само­стійника М. Міхновського. Останнього ввели до складу цього комітету одним із 18 членів, і помітного впливу на його діяльність він не мав.

124

М. Міхновський та його прихильники виступили проти прийняття II Універсалу (3 (16) липня 1917 р.). У ніч проти 5 липня 1917 р. вони прибули до приміщення Центральної Ради, спираючись на 5 тис. українських, вояків — Другий український полк імені Павла Полуботка. М. Міхновський зажадав, щоб Центральна Рада проголосила самостійну Українську державу, видворивши за її межі всіх представ­ників Тимчасового уряду. Цей виступ самостійників Цен­тральна Рада придушила.

М. Міхновський опинився в далекому закутку Румун­ського фронту, тяжко журячись тим, що в найсприятливі­ший момент історії самі ж українці перешкодили йому реа­лізувати мрію свого життя - створити незалежну Україну.

Останні роки життя М. Міхновського

Події в Україні розгорталися бурхливо. Наприкінці квітня 1918 р. Центральну Раду заступив уряд гетьмана П. Скоропадського. Прикутого ревматизмом до ліжка', М. Міхновського привезли на автомобілі до столиці й за­пропонували високу посаду — міністра внутрішніх справ. Але він відмовився, бо, як зазначали його близькі друзі, прагнув не посад і чинів, а незалежності України. Згодом так само відмовився від посади радникагетьмана,-бо не сприйняв проголошення гетьманом П. Скоропадським федерації з Росією.

У 1920-1924 pp. жив на Кубані, вчителював, працював в кооперації. ','„•'

На початку L924 р. приїхав до Києва і потрапив до рук чекістів. Обставини смерті не з'ясовано. Його знайшли по­вішеним.

Спадщину М. Міхновського почали вивчати науковці у незалежній Україні. Повернення до історичної правди дасть змогу правдиво оцінити цю непересічну особистість в історії України.

125

П родовження Української революції

Український національний конгрес

(6-8 (19-21) квітня 1917 р., м. Київ) На з'їзд прибуло близько 1 тис. делегатів усіх регіонів України від політичних партій і різноманітних політичних організацій - селянських, військових, робітничих, еконо­мічних, культурних та українських громадських організа­цій Петрограда, Москви, Криму, Кубані, Холмшини,

Причини скликання Українського національного конгресу

1. Наростання українського руху.

2. Необхідність перетворити Центральну Раду, шо була представлена київськими національними громадськими організаціями, на всеукраїнський політичний центр, який мав стати організаційним центром у відродженні україн­ ської державності, представницьким органом українського народу.

3. Ведення боротьби за широку національно-територіальну автономію у складі Російської демократичної республіки.