Б ілий терор

' Денікінці встановили на захопленій території режим те­рористичної диктатури антинародного й антиукраїнського спрямування. Вони здійснювали масові страти. Тюрми були переповнені. Діяли військово-польові суди. В Одесі без суду і слідства страчено близько 3 тис. осіб. В Києві кинуто до тюрем і 700 душ. На теренах України було скоєно 400 єврей­ських погромів.

Червоний терор

Масовий політичний терор проти своїх ідейних про­тивників більшовики розпочали з перших днів існування радянської влади.

Більшовики створили в Україні систему каральних органів;

• Всеукраїнську Надзвичайну комісію (ВУНК) (спочатку її очолював І. Шварц, а з 2 квітня 1919 р. - М. Лаціс);

• народні суди;

• революційні трибунали;

• робітничо-селянську міліцію;

•спеціальні військові частини в боротьбі проти по­встанців.

Надзвичайні комісії швидко виносили вироки з будь-якого приводу, десятки тисяч людей по всій Україні було розстріляно без суду і слідства.

Методи боротьби:

• терористичні акції проти селянства; •арешти;

• розстріл заручників;

• страти членів сімей, хто був оголошений ворогом ра­дянської влади;

• знищення політичних суперників більшовицького ре­жиму.

У 1919 р. тривав рух супротиву радянській владі і радянська влада втрачала підтримку населення. Відбувалися численні повстання.

Політика червоного терору була однією з найважливі­ших складових частин політики «воєнного комунізму». Се-

лянство чинило запеклий опір хлібозаготівлям і хліб біль­шовикам доводилося брати силою. По селах розстрілювали заможних селян, що відмовлялися здавати урожай. Нарком продовольства УСРР О. Шліхтер визнавав, що кожний за­готовлений пуд хліба «був окроплений кров'ю».

Проти повстанців більшовики направляли регулярні війська.

Каральні експедиції, проводили масові розстріли, спа­лювали села. Жорстокі репресії здійснювалися проти се­лянства тих районів, де базувалися махновці (Катерино-славщини та Північної Таврії). Десятки тисяч селян, які входили до повстанської армії Н. Махна і після її розпуску у січні 1920 р. поверталися до мирної праці, було розстріляно як ворогів революції.

За порушення виробничої дисципліни робітників на промислових підприємствах жорстоко карали, навіть роз­стрілювали, звинувативши у саботажі. У Києві у 1919 р. було страчено 12 тис. осіб, а в Одесі, Миколаєві та Херсо­ні — 14 тис. У всіх великих містах організовувалися концен­траційні табори, існувала система наложництва.

Більшовики не брали до уваги ніяких правових норм, а лише «революційну доцільність».

Жертвами червоного терору стали не лише поміщики, ка­піталісти, офіцери і члени антирадянських партій, підпільних організацій та повстанських загонів. Серед страчених було чимало безпартійних інтелігентів, священиків, службовців.

Кожен раз відновлення більшовицького режиму в Украї­ні супроводжувалося посиленням терору і репресій.

На початку травня 1920 р. до України прибуло близько півтори тисячі досвідчених оперативників на чолі з голо­вою Всеросійської надзвичайної комісії Ф. Дзержинським. Вони разом з місцевими каральними службами розгорнули активну кампанію проти всіх, хто був незадоволений радян­ською владою.

У липні 1920 р. підрозділи Всеукраїнської надзвичайної комісії переведено на воєнний стан і надано їм право вино­сити смертні вироки.

228

229

П овстанський рух

Економічна політика більшовиків, політика «воєнно­го комунізму», рішення 111 Всеукраїнського з'їзду рад про створення на селі комун, артілей та радгоспів спричинили навесні 1919 р. хвилю стихійних антирадянських виступів.

1. Повстання отамана Зеленого (Д. Терпила)

У травні 1919 р. отаман Зелений (Д. Терлило) мав заго­ни чисельністю 12 тис. душ. Вони діяли в районі Обухова, Трипілля, Переяслава і Золотоноші. Його загони належали до військ Директорії та в повному складі перейшли на бік Червоної армії. В. Антонов-Овсієнко - командувач україн­ського фронту — зробив спробу розпорошити зеленців по окремих полках, але вони заявили, що не бажають вливати­ся в російську Червону армію. Регулярні радянські війська придушили повстання отамана Зеленого.

2. Заколот отамана М. Григор'єва

Цей отаман служив у гетьмана П. Скоропадського, а по­тім об'єднав під своїм командуванням численні повстанські загони. На початку лютого 1919 p. M. Григор'єв перейшов на бік більшовиків і зумів витіснити війська Антанти з пів­дня України.

В. Антонов-Овсієнко довірив переформувати загони у бригаду, яку було включено до складу Задніпровської дивізії.

У травні 1919 р. М. Григор'єв дістав наказ іти маршем у Бессарабію, але відмовився виконати його. Він оголосив ма­ніфест «До українського народу» із закликом боротися про­ти «комун, надзвичаики і комісарів», проти пограбування сіл продзагонами, організовувати ради з представників усіх партій, крім більшовиків. Загін М. Григор'єва мав 29 тис. бійців. 50 гармат, 700 кулеметів. Проти нього кинуто війська під командуванням К. Ворошилова та О. Пархоменка. Біля Кобеляк на Полтавщині було розгромлено основні сили отамана, М. Григор'єв із нечисленними загонами відступив на Херсонщину. У липні 1919 р. він спробував приєднатися до махновців, але був страчений за наказом Н. Махна.

230

3. Виступ Н. Махна

На Катеринославщині в районі Гуляйполя діяли заго­ни під орудою українського селянина і затятого анархіс­та Н. Махна, які налічували від 35 до 50 тис. душ. Ні сам Н. Махно, ні члени його загонів у доктринах анархізму глибоко не розумілися. Гасло «вільних анархо-комун» вони розуміли як свободу індивідуального селянського госпо­дарства, демократичне самоврядування місцевих громад та незалежність їх від будь-якого центрального уряду. Н. Мах­но заявив, що визнає радянську владу, і дістав дозвіл самому реформувати свої загони в окрему бригаду.

Махновці воювали проти денікінців, а потім - Врангеля.

Більшовики вважали 3-тю бригаду Задніпровської ди­візії, якою командував Н. Махно, небезпечною для себе. Вирішено розправитися з нею. У червні 1919 р. було зааре­штовано членів махновського штабу, махновців оголошено поза законом «як дезертирів і зрадників». Отаман покинув Червону армію і зі своїм відданим загоном, який налічував 800 осіб, подався на Правобережжя, де розгорнув активну боротьбу проти більшовиків.

16 грудня 1920 р. радянські війська розгромили головні сили Н. Махна.

Н. Махно протримався до серпня 1921 p., демонструючи унікальні форми й методи партизанської боротьби, зробив­ши ставку на кавалерію і славнозвісні тачанки, відволікаю­чи на себе значні сили — до 60 тис. червоноармійців, чис­ленні загони міліції та комнезамівців.

28 серпня 1921 р. Н. Махно з 78 своїми відданими бійця­ми з боєм перейшов кордон з Румунією.

Наприкінці 1921 р. селянський рух опору було в основ­ному придушено.

Нестор Махно

(1888-1934)

Народився 25 жовтня 1888 р. в с Гуляйполі на Катери­нославщині (нині місто, центр Гуляйпільського району За-

231

п орізької області). Нестор був п'ятим сином у незаможній селянській родині. Хоча змалку тяжко працював, успішно закінчив місцеву початкову школу. Заповзятий, наполегли­вий, запальної вдачі, прагнув лідерства серед ровесників.

Під час першої російської революції Н. Махно вступив до групи меншовиків. Згодом став членом анархістської «Спілки бідних хліборобів», яка діяла з вересня 1906 р. по липень 1908 р.

Невдовзі спілку було розгромлено. За розбійницькі на­пади на багатіїв Одеський військово-окружний суд, що' відбувся у березні 1910 р. в Катеринославі, виніс молодому бунтівнику та його товаришам смертний вирок, якого було змінено на довічну каторгу.

Перебування в Бутирській тюрмі в Москві (з 4 липня 1911 р. по 2 березня 1917 р.) підірвало здоров'я Н. Махна. Однак увесь цей час він присвятив самоосвіті, багато читав, спілкувався з відомим анархістом П. Аршиновим і добре за­своїв теорію анархізму.

Після повалення самодержавства повернувся додому і розгорнув у Гуляйполі активну революційну діяльність.

Розігнавши поміщиків і колоністів з допомогою ново-створеної Чорної гвардії, він у серпні 1917 р. поділив землю між селянами, що високо піднесло його авторитет.

У 1918 р. очолив масове селянське повстання проти австро-німецьких окупантів і режиму гетьмана П. Скоро­падського.

Згодом воював проти петлюрівців, Денікіна, неоднора­зово йшов на союз із більшовиками, а потім воював проти Червоної армії.

Після поразки білогвардійців у Криму радянське коман­дування вирішило розправитися зі своїм колишнім союзни­ком. До бойових дій було залучено понад 60 тис. червоио-армійців, численні загони міліції та комнезамівців. Майже рік точилися кровопролитні сутички частин Червоної армії з повстанцями. Н. Махно демонстрував унікальні форми й методи партизанської боротьби. І лише влітку 1921 р. радян­ські війська змусили Н. Махна залишити територію УРСР.

Перебуваючи спершу в Румунії, а потім у Польщі в табо­рі військовополонених, Н. Махно мріяв продовжити анти-радянську боротьбу в Україні.

Наприкінці листопада 1923 р. у Варшаві відбувся суд над Н. Махном, його звільнили. Якийсь час Н. Махно мешкав у провінційному містечку Торунь, згодом перебрався до Ні­меччини, а потім — до Парижа, де проживала його дружина з донькою. Тут ним опікувалися анархісти, перетворивши його на своєрідний символ анархізму. «Батько» жив спо­кійним житіям, писав спогади і друкував їх в анархістських виданнях.

Помер 15 липня 1934 р. в одній із лікарень Парижа від наслідків 12 поранень, застарілого туберкульозу та грипу.

На похорон Н. Махна з'їхалися анархісти з усього світу. Він похований на цвинтарі Пер-Лашез, біля стіни Паризь­ких комунарів.

Його донька виїхала до Німеччини. Кілька разів до неї приїзджала мати. У вересні 1945 р. дружину й доньку Н. Махна заарештували органи НКВС. їх було засуджено відповідно на 8 та 5 років ув'язнення. Після смерті Й. Ста­ліна звільнені за амністією і до кінця своїх днів жили й пра­цювали у м. Джамбулі (Казахстан).

Погляди Н. Махна

Нестор Іванович Махно —. одна з найяскравіших, най-колоритніших постатей в Україні періоду революції та гро­мадянської війни. Він був видатним селянським ватажком, який очолював протягом 1917 - 1921 pp. значні селянські маси півдня України, був виразником їхніх інтересів, тала­новитим полководцем партизанської війни.

Ідеал суспільного устрою Н. Махна — анархо-комунізм. В умовах громадянської війни, коли кожен новий режим починав свою діяльність із пограбування селянства, у ньо­го формувалася стійка недовіра до будь-якої влади; відтак він узяв під сумнів необхідність існування центральної влади. Н. Махно воював практично з усіма владами та ре­жимами, що існували в той складний та суворий час. Ле-

232

233

г ендарний селянський ватажок, якого в народі шанобливо називали «батьком», щоразу повертав зброю проти тих, хто на даний час становив найбільшу загрозу для селянства. Основні гасла його боротьби — «земля і воля», «за щастя, за волю, за кращу долю». Селянський рух під керівництвом Н. Махна увійшов в історію під назвою «махновщина». Він тричі укладав угоду з радянською владою, і тричі ця угода порушувалася.

Ведучи боротьбу проти військ О. Каледіна, Централь­ної Ради, П. Скоропадського, С. Петлюри, А. Денікіна, П. Врангеля, М. Григорьева, австро-німецьких та антал-тівських інтервентів — то самостійно, то на боці радян­ської влади - Н. Махно зробив великий внесок у розгром об'єднаних сил зовнішньої та внутрішньої контрреволюції, а отже, у встановлення і зміцнення радянської влади.

Водночас своєю пропагандою, спрямованою проти со­ціалістичних перетворень, тривалою кровопролитною бо­ротьбою проти Червоної армії він не лише завдавав значної шкоди першій у світі державі диктатури пролетаріату, а й допомагав її численним ворогам.

Він виступав під гаслами «безвладної держави» і «віль­них рад».

Падіння радянської влади у 1919 р.

Армія Денікіна перейшла в наступ навесні 1919 р.

У травні - червні 1919 р. вони зайняли Донбас, Харків, на півдні - Миколаїв та Одесу. Воєнно-етратегічна обстановка в Україні змінювалася на користь Денікіна.

З липня 1919 р. Денікін підписав «Московську директи­ву» — наказ про наступ на Москву. Головного удару мала завдати Добровольча армія, яка повинна була встановити повний контроль над Україною, а потім захопити Москву.

Спроби зупинити де.нікінські війська на території Укра­їни не вдалися.

Падіння радянської влади відбулося наприкінці літа 1919 р^, коли денікінці окупували майже всю Україну.

Відновлення більшовицького режиму

Середина жовтня 1919 р. Червона армія, маючи кількісну пе­ревагу над військами Денікіна, перейшла в контрнаступ.

Головний удар більшовицьке керівництво спрямувало

на Харків — Донбас — Ростов-на-Дону.

Через деякий час радянські війська перейшли в наступ по всьому фронту.

6 листопада 1919 р. радянські війська зайняли Чернігів, 12 грудня оволоділи Харковом. 16 грудня 1919 р. бігьшовики увійшли до Києва.

Цього самого дня в Москві було створено надзвичайний орган влади — Всеукраїнський революційний комітет, який у міру звільнення території призначав ревкоми в губернії, по­віти, міста.

Наступ Червоної армії здійснювався у кількох напрямках — Правобережна Україна, Донбас і Крим, Катеринослав.

Продовжуючи наступ на Правобережну Україну, Черво­на армія в районі Вінниці оточила групу військ Денікіна. В той. час частина УГА відмовилася воювати за Денікіна і перейшла на бік Радянської влади, а С. Петлюра 5 грудня 1919 р. з кількома міністрами Директорії виїхав до Польщі. Початок січня 1920 р. Червона армія повністю зайняла Дон­бас. На початку лютого 1920 р. денікінців було повністю вибито

з території України.

Лише Крим усе ще залишався під контролем білогвар­дійців.

На території України було знову встановлено радянську владу.

Більшовики втретє повернулися в Україну.

Формальне визнання радянською Росією незалежності УСРР

Перша половина 1919 р. Більшовики розгорнули активний рух за об'єднання радянських республік для збереження влади за умов громадянської війни.

234

235

2 6 січня 1919 p. Раднарком Росії оголосив об'єднання УСРР з РСФРР на засадах соціалістичної федерації. На Україну було поширено дію російських декретів. 1 червня 1919 р. утворився військово-політичний союз радян­ських республік. Республіки об'єднували: збройні сили, промисловий потенціал, фінанси, транспорт, трудові ресурси. Фактично всі владні повноваження зосереджувалися у Москві.

Республіки мали тільки формальну незалежність. 29 листопада 1919 р. В резолюції ЦК РКП (б) зазначалося, що Російська Комуністична партія стоїть на позиції ви­знання самостійності УСРР.

Фактично все робилося, щоб Україна не мала дійсної не­залежності.

УСРР разом з іншими радянськими республіками утворю­вали єдиний простір, жорстко контрольований Мос-квою.

28 грудня 1920 р. Між РСФРР і УСРР був укладено до­говір про військовий та господарський союз.

Повернення до політики «воєнного комунізму»

Політика «воєнного комунізму» — це система політичних та економічних заходів, масове насильство, спрямовані на впровадження нового ладу, зміцнення радянської вла­ди, сувора централізація політичного й економічного життя. ■

Політика «воєнного комунізму» запроваджувалася в Україні ще наприкінці 1918 р.

Зі встановленням радянської влади в Україні у 1919 р. внаслідок Другої війни більшовиків політику «воєнного ко­мунізму» було відновлено.

Відновлено і в 1920 p., коли більшовики втретє віднови­ли свою владу в Україні, розгромивши армію Денікіна, і ді­яла до початку 1921 р.

«Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чор­ного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею. і радянська влада, і ми з вами» [Л. Троцький).

Причини запровадження політики «воєнного комунізму»

1. Економіка була зруйнованою унаслідок участі країни у Першій світовій війні та двох революціях - Лютневій і Жовтневій - та за умов громадянської війни.

2. Внутрішні економічні труднощі.

3. Технічна відсталість.

4. Гостре протиборство у війні.

5. Розруха в країні.

6. Більшовики намагалися зосередити у своїх руках еконо­мічні важелі впливу.

Суть політики «воєнного комунізму» Сільське господарство

• Уведення продрозкладки, примусове вилучення «над­лишків» продовольства у селян. Селянам залишався лише прожитковий мінімум та посівний матеріал, ре­шту забирати без всяких відшкодувань. ,

• Здійсненням продрозкладки займалися спеціальні ор­гани, що спиралися на комітети бідноти, які створюва­лися на селах, та робітничі продовольчі загони.

• Запровадження продовольчої диктатури.

• Державна монополія на продаж та заготівлю хліба, при­ватна торгівля продовольчими товарами заборонялася.

• Нав'язування колективних господарств - радгоспів, ко­мун, артілей - згідно з рішенням III Всеукраїнського з'їзду Рад.

У 1919 р. в Україні було створено 1256 радгоспів і понад 500 комун.

У цих господарствах панувала зрівнялівка, праця була по­гано організована, і більшість із них скоро розпалася.

236

237