Основні принципи навчання та напрямки їх реалізації

Основні поняття: закони, закономірності, принципи навчання; наочності.

План

1. Закони, закономірності та принципи навчання

2. Характеристика окремих принципів навчання.

3. Засоби формування стійких пізнавальних інтересів у школярів.

4. Принцип індивідуального підходу до учнів у навчанні.

1. Закони, закономірності та принципи навчання. Термін «принцип» (від лат. ргіпсірішп - початок, основа) означає основу, на яку треба спиратися і якою необхідно керуватися.

Процес навчання будується відповідно до законів, закономірнос­тей принципів навчання (рис. 61).

Рис. 61. Побудова процесу навчання

Поняття «закон» розуміють як необхідні, суттєві, повторювані відносини між предметами і явищами об'єктивної дійсності.

Закон - це те, що існує об'єктивно поза бажанням, і ми його мо­жемо хіба що відкрити, пристосуватися до нього і зважати на нього, але не змінювати як процес чи співвідношення.

Стосовно дидактики - це об'єктивно існуючі можливості орга­нізації навчального процесу, які випливають із психофізіологічної

будови людини, як-от: обсяги уваги, можливості сприйняття, пороги чутливості, здатність до сприйняття кольорів тощо.

«Закономірністю» можна вважати певний, причинно-наслідковий зв'язок між подіями, явищами, фактами... Тобто якщо буде якась ді_я то вона обов'язково викличе певну протидію або призведе до напе­ред відомих наслідків.

Якщо, наприклад, дитина не знає букв, то закономірно, що вона не навчиться читати слова.

Під «принципами навчання» (принципами дидактики) розуміють визначену систему вихідних, основних дидактичних вимог до на­вчання, виконання яких забезпечує його необхідну ефективність.

Умов­но дидактичні принципи навчання можна поділити на філософські (загальнонаукові) - науковість,системність, зв'язок теорії з практикою; психологічні - індивідуаль­нії підхід до учнів, позитивне емоційне тло навчання тощо, а також суто дидактичні - систематичність, міцність засвоєння знань, ціле­спрямованість навчання тощо.

2. Характеристика окремих принципів навчання

Принцип виховного навчання. Погляди й переконання, схильності та інтереси, що формуються в процесі навчання, залежать від того, яких знань набувають учні, як вони їх набувають: наскільки знання і способи їх засвоєння відпові­дають потребам школярів; хто керує процесом навчання.

Це дозволяє назвати такі напрямки реалізації принципу:

1. Через зміст навчального матеріалу, який формує певне ставлення до навколишньої дійсності. Скажімо, знання, що їх отримують студенти медичних вузів, налаштовують на гуманістичне ставлення до дійсності, а професійне захоплення грою в карти - на обман ближнього.

2. Через сам процес навчання, який дисциплінує, призвичаює до самостійності, забезпечує формування умінь і навичок, прищеплює певну культуру праці, виробляє стиль діяльності.

3. Через особистість вчителя, а саме: моральні цінності, якимивін керується у житті та які учні бачать і відчувають в однозначних вчинках і словах учителя (те, що він говорить прямо) і підсвідомих, що проявляються в репліках, жартах, усмішках, рухах, жестах тощо.

Наукова захопленість, широта кругозору, інтелектуальний рівень, етика поведінки, імідж - усе це формує ставлення учнів до особис­тості вчителя, до професії, до навчальної дисципліни, до людини і дійсності взагалі.

Принцип зв'язку навчання з життям. Мета і зміст навчання повинні передбачати не тільки виклад на­уково-теоретичних положень, понять, законів, а й розкривати їх місце і значення в навколишньому світі, у реальному житті: для чого це потрібно нам знати, які блага дає нам ця наука (духовні й матеріальні), як забезпечує умови життєдіяльності і які потреби за довольняє.

Основні напрямки реалізації принципу:

1. Розкриття значення теоретичних знань у практичній діяль­ності та взагалі в житті людини.

2. Розкриття фактів історії розвитку науки, щоб показати, як наука і техніка розвивалися внаслідок практичних вимог.

3. Опора на життєвий досвід учнів, використання прикладів із навколишнього життя, спостережень учнів.

4. Організація практичної діяльності з метою набуття вмінь за­ стосовувати знання на практиці.

Принцип науковості освіти. Це означає, що учням пропонуються для засвоєння точно вста­новлені в сучасній науці положення. Зміст освіти має відображати об'єктивні факти, закони, теорії. Такий підхід пов'язаний також із специфікою сприйняття в дитячому віці. Якщо студентам, окрім точно встановлених фактів, можна розповідати про супутні теорії чи гіпотези, то школярам, особливо молодшим, цього робити не слід. Адже добре відомо, як тяжко переучити дитину, яка непра­вильно завчила якесь слово. Навіть дорослі люди, запам'ятавши якийсь постулат із шкільного курсу, обстоюють його в суперечці як абсолютну істину. Іншими словами, те, що запам'яталося на «чистій дошці» дитячої пам'яті, практично не стирається. Тому з цією ди­тячою пам'яттю слід поводитися дуже обережно.

Принцип науковості ставить такі вимоги:

1. Ретельний відбір найсуттєвішого змісту науки з урахуванням закономірностей і принципів дидактики, логіки навчальногопредмета.

2. Розгляд явищ, фактів, закономірностей науки (навчальної дисципліни) зрізних боків, з урахуванням взаємозв 'язку цієї науки з іншими.

3. Точність і однозначність словесного означення понять, алгоритмів, концепцій тощо.

4. Розкриття перед учнями (студентами) у процесі навчання історіївідкриття явищ і наукових законів.

5. Використання в процесі викладу матеріалу методів наукового пізнання, способів формування творчого мислення, що спонукає до творчої діяльності учнів.

При реалізації принципу науковості необхідно пам'ятати про до­ступність матеріалу як можливий рівень засвоєння для певної навчальної групи.

Поняття «система» означає чи об'єктивно існуючий, чи заданий, тобто створений, певний порядок фактів, явищ, подій, предметів знань і т. ін., що являє собою певну цілісність і складається з основних і додаткових модулів (частин). Без будь-якого з основних модулів си­стема втрачає свою цілісність і монолітність.

Стосовно дидактики систему знань, або систему засвоєння д_и сципліни (системність - це принцип), можна розуміти як взаємозв' язок блоків чи опорних знань (визначальних тем), без яких немож­лива констатація факту засвоєння дисципліни.

Наприклад, незасвоєння будь-якої теми в математиці (дроби рівняння тощо) унеможливлює правильне виконання завдань на інших етапах «проникнення» в науку.

Системність засвоєння знань реалізується також через система­тичність навчання, яка припускає засвоєння учнями понять і розділів у їх логічному зв'язку і наступності (спадкоємності).

Систематичність - характерна ознака наукового знання.

Існують такі вимоги до реалізації принципу систематичності:

• планомірна організація і проектування процесу навчання;

• поступовість і послідовність, з якими треба рухатися від кожного ступеня навчального процесу до наступного;

• встановлення тісного й міцного зв'язку між вивченими питаннями у відповідній послідовності;

• приділення особливої уваги головному, навколо якого групується менш суттєве, похідне;

• встановлення суворого логічного зв'язку в розміщенні навчального матеріалу, коли наступне базується на попередньому, а по­переднє з логічною необхідністю потребує наступного;

• ускладнення методів навчання відповідно до змісту навчально­го матеріалу;

• поступове ускладнення форм самостійної роботи школярів (сту­дентів), наприклад: вправа - огляд - реферат - сценарій - аналітичний огляд - курсова робота і т. д.;

• організація підсумкового повторення за розділами і предмета в цілому;

• планомірна та неперервна перевірка й контроль знань, умінь, навичок із використанням різноманітних форм контролю.

Принцип оптимізації навчального процесу. Оптимізація будь-якого процесу - це таке його скерування, у яко­му за найменших затрат (енергії, матеріалів тощо) досягається най­більший ефект (віддача), причому в процесі беруть участь лише не­обхідні й достатні складові.

цід оптимізацією навчального процесу розуміють найсприят­ливіші критерії (вектори) наукової організації праці (НОП), тобто _наВчання школярів чи студентів. На рис. 64 показано, які складові найбільше впливають на оптимум навчального процесу.

Принцип наочності навчання. Ще в Давній Греції під час навчання геометрії використовувались моделі геометричних тіл і фігур. Але глибоке наукове узагальнення проблема наочності знайшла в працях Я.-А. Коменського.

Своє «золоте правило» для учнів Коменський сформулював так: «Усе, наскільки можливо, уявляти почуттям, а саме: видиме - зору, чутне - слуху, нюхове - нюху, смакове - смаку, дотикове - дотику, а

Головне, щоб учитель проникнув у психіку учня, став на якийсь момент ним, мірку­вав із цієї позиції - і підбирав відповідні аргументи для пробуджен­ня пізнавального інтересу до навчальної теми.

У широкому розумінні інтерес - це позитивне оцінне ставлення до конкретної діяльності.

Засоби формування стійких пізнавальних інтересів у школярів:

1. Захоплений виклад самого навчального матеріалу (новизна, історизм, показ сучасних досягнень науки, практичного значення наукових знань тощо). При цьому інтерес має створюватися не завдяки відхиленню від змісту основного матеріалу, а за рахунок по­ дачі тих аспектів, до яких передусім повинна бути привернена увага учнів.

2. Використання методів і форм організації навчання, які спонукають школярів до самостійної пізнавальної діяльності (проблем­не навчання, наочність, групова робота, взаємне навчання і контроль тощо).

3. Створення сприятливого емоційного поля (довіра, такт учителя, відкритість до нових ідей, взаємна доброзичливість та ін.).

4. Створення ситуації успіху, за якої створюються умови пережи­вання радості успіху, усвідомлення своїх можливостей, віри в себе. При цьому вчитель повинен усвідомлювати і акцентувати увагу учнів на тому, що в засвоєнні будь-яких знань (як і в психології) негатив­ний результат - це також результат, бо, врешті-решт, він веде до по­ зитивного, а не різко критикувати якісь неправильні думки чи ре­зультати учнів.

Принцип індивідуального підходу до учнів у навчанні.

За переконанням Я.-А. Коменського, процес навчання повинен будуватися в чіткій відповідності до моральних та індивідуальних

можливостей учнів. Він навіть зробив спробу дати свою типологію учнів, поділяючи їх на шість груп:

• діти з гострим розумом, прагнуть до знань, допитливі й піддат­ ливі; -

• з гострим розумом, але повільні, хоч і слухняні;

• з гострим розумом, але невгамовні та вперті;

• слухняні й допитливі, але повільні та мляві;

• тупі, байдужі;

• тупі, із зіпсованою і злісною натурою.

Типологія великого педагога з погляду сучасності виглядає дещо спрощеною, але вона вже є комплексною, тому що, крім задатків інтелектуальних, охоплює якості темпераменту і навіть

характеру.

Скажімо, «з гострим розумом, але повільні, хоч і слухняні» під кутом зору сучасної психології - це «чисті» флегматики, які мають

високі розумові здібності.

1. з гострим розумом і посидючий (працьовитий) - це відмінник;

2. з гострим розумом, але непосидючий - вчиться добре;

3. тупий, але посидючий (працьовитий) - вчиться задовільно;

4. тупий, та ще й непосидючий - звісно, двієчник. «Індивідуалізацію навчання» розуміють як:

• організацію навчального процесу, за якої вибір способів, темпу навчання здійснюється з урахуванням індивідуальних відмінно­стей учнів, рівня розвитку їхніх здібностей до учіння;

• систему виховних і дидактичних засобів, що відповідають діяльності й пізнавальним можливостям окремих учнів на рівні їхніх потенційних можливостей;

• будь-які можливі способи врахування індивідуальних особливостей учнів; варіювання темпу навчання, зміну методів навчан­ня, корегування мети навчання, критеріїв визначення рівня упішності тощо;

• удосконалення самостійної роботи учнів відповідно до ї_Х індивідуальних здібностей;

• приватний випадок диференціації, який полягає в евристичному підході до навчання деяких учнів у нестандартних ситуаціях із використанням нестандартних, можливо авторських, ме­тодик. . .

У загальному випадку сутність принципу індивідуального підхо­ду в навчанні полягає у вивченні та врахуванні індивідуальних і віко­вих особливостей кожного учня з метою максимального розвитку позитивних і подолання негативних індивідуальних особливостей, забезпечення на цій основі підвищення якості його навчання, все­бічного розвитку.

Напрямки реалізації принципу

Глибоке вивчення особистості дитини:

характеру перебігу розумових процесів (гнучкість, варіа­тивність, критичність розуму; швидкість засвоєння знань; логічність та образність мислення);

навичок навчально-пізнавальної діяльності (вміння планувати навчальний матеріал, вирізняти головне, здійснювати самоконтроль);

рівня пізнавальних здібностей (спостережливість, перцепція, увага, пам'ять);

рівня знань, умінь, навичок (повнота, глибина, дієвість, досконалість);

вольового розвитку, міри наполегливості, терплячості, цілеспрямованості;

працездатності як фізіологічно-вольового феномена;

особливості засвоєння (успіхи і трудності) різних дисциплін: гуманітарних, природничих, математичних тощо.

Ретельний аналіз динаміки засвоєння різних дисциплін, негативних і позитивних зовнішніх причин, які впливають на цей процес, а також індивідуальних особливостей і рис характеру учнів.