Післямова

Громадянське суспільство – складний і суперечливий феномен. З одного боку, він існує як історично мінливе явище, що не надається для редукціоністського пояснення; з другого – це процес, у якому може бути виокремлена стійка тенденція до розкріпачення людини й перетворення підданого в громадянина на основі сталого виборювання недоторканості свободи і прав людини. Громадянське суспільство розгортається в аспектах здійснення і свободи обставинної, і свободи набутої. Але найвагомішою виявляється екзистенційна свобода самовизначення людини, оскільки з нею найтісніше пов’язана креативна етика відповідальності.

Громадянське суспільство – це шлях до здійснення волі людини, який вимощується формами громадянської, публічної і приватної солідарності та взаємодоповнюваності груп і спільнот. Солідарність складається як спільна участь і розуміння в тому, що для людей певної спільноти означає їхня безпека і воля.

Доповнюваність (або субсидіарність) фіксується на рівні кооперації зусиль, здібностей та вмінь у суспільних взаємодіях і є виявом синергії, або суспільної впорядкованості на підставі проявлення індивідуальної і групової свободи дій. Складовим інститутом доповнюваності є те, що вона здійснюється в формах відповідальності, тобто утворює поле соціально-етичної взаємодії.

Громадянське суспільство Західної цивілізації складалося в кількох соціально-культурних моделях, спільними ознаками яких були: усунення феодального підданства й станових і корпоративних привілеїв, відстоювання громадянських свобод, забезпечення принципу соціальної рівноваги через розмежування приватного інтересу і політичної влади, самоврядування та активність добровільних неурядових організацій, ґарантування верховенства права, стале поширення сво­боди й автономії людини. Історично громадянський поступ доби модерну відбувається рівночасно в:

1) соціальній сфері як перетворення людини підданої на людину-громадянина, яка володіє конституційними свободами й правами;

2) політичній сфері як перетворення абсолютистських монархій і деспотичних режимів у національно-демократичні, суверенні республіки та партійне представництво влади;

3) економічній сфері через усунення корпоративізму й олігархічних монополій у напрямку забезпечення ділової конкуренції і вільного ринку на основі визнання приватної власності;

4) державно-правовій сфері шляхом забезпечення верховенства права, ґарантування конституційних свобод і розподілу гілок влади;

5) гуманітарно-культурній сфері завдяки переходу на національні мови (з латини), створенню принципово нової дискурсивної практики на основі поширення наукових знань про природу в освіті та визнання толерантності до релігійної та етнічної ідентичності.

Зречення особи від культурної ідентичності заради універсальних, абстрактних максим здобуває в класичних теоріях і прибічників (Т. Гоббс, Дж. Лок, Т. Пейн, К. Маркс, А. Росміні), і критиків (А. Ферґюсон, Е. Берк, І. Кант, Ф. Геґель, А. де Токвіль).

* * *

Істотна відмінність у концептуалізації громадянського суспільства пов’язана зі зміною загальнофілософських епістемологічних парадигм – від раціоналістично детерміністичної до інтерпретаційної. Очевидно, до біфуркації класичних і некласичних підходів спричинився ще Д. Г’юм. У розвиток семіотичної перспективи Дж. Лока він запропонував трактувати розум як здатність приписування зовнішньому світові певних значень, що походять із самого розуму на основі принципу асоціювання. Таким чином, причиновість, що визнавалася в аристотелівській логіці підставою знання, перетворилася на асоційоване людьми конвенційне значення, що ідентифікується з уявними об’єктами. Причиновість перемістилася із зовнішнього світу досвіду до внутрішніх сенсів пояснення цього досвіду; репрезентативний, або кореспонденційний, контекст розуміння природної каузальності поступився контекстові інтерпретативному. Фактично інтерпретативний підхід до соціальних процесів простежується вже в християнських поглядах. Він, очевидно, зумовлений трьома джерелами: відсиланням до Святого Письма з його алегоричною символікою, гностичним підходом до природи знання й визнанням віільної волі людини як осереддя її індивідуальної поведінки. В теорії Д. Г’юма маємо одну з перших яскравих спроб звільнити сенс свободи від декартівського “об’єктивного розуму”. Інтерпретативну концепцію громадянського суспільства також застосовує А. Ферґюсон і частково І. Кант. Інтерпретативна інтенція стає виявом парадоксу невичерпності знань і особливо трактування їх істинності засобами формальної логіки; в інтерпретаційних дискурсах постійно наголошується активність не суб’єкта, а передусім людини⁷⁵⁷. Таким чином, “інтерпретація – це спосіб перетворення теоретичного інстру-ментарію мислення на виявлення й виведення семантично-емпіричної дійсності”⁷⁵⁸. На відміну від детерміністичної парадигми з її методом „від абстрактного мислення до конкретного, а від нього до практики”, інтерпретативний підхід визнає важливим метод „від конкретного до абстрактного мислення, а від нього до дійсності.

Детерміністична парадигма пояснення визріває щойно в раціоналістичній метафізиці, заснованій на кореспонденційній теорії походження т. зв. „об’єктивного” знання про природу. Очевидно, світоглядне домінування детерміністичної парадигми в XVIII-XIX століттях позначилося на пошуках визначальних, базових елементів соціального порядку. Як на початку ХІХ ст. Лаплас не залишав місця для випадкових чинників у механізмі світобудови, так багато соціальних філософів знаходили основу суспільного механізму в економічних причинах. Властиво з ХІХ ст. поняття економічного розвитку набирає детерміністичного характеру. Ним визначаються й пояснюються причини більшості соціальних і духовних процесів, а в теорії марксизму економіка проголошується первинною щодо всіх суспільних і політичних явищ, серед яких перебуває культура, мистецтво, повсякденність і навіть історія. На її основі виникає інтелектуальна й світоглядна настанова перебільшувати значення і роль державно-політичних інституцій коштом применшення суспільних ініціатив та життєдайної активності людей.

За детерміністичною теоретичною парадигмою відношення кореляції переважно сприймаються за причинові. Однак взаємопов’язаність і навіть взаємокореляція не означають детерміністичної залежності. Скажімо, з першого погляду очевидною є кореляція між рівнем економічного розвитку і рівнем демократії в певній країні. На цій підставі усталилася думка, що демократичні перетворення є майже прямим наслідком економічного росту й запровадження обумовлених інтересами останнього політичних інституцій. Проблема детерміністичного світосприйняття полягає в тому, що хоча кореляція не доводить наявності причиновості і цей факт має широке визнання, однак у теоретичних схематизаціях ним переважно нехтують. На користь недетерміністичного й опосередкованого характеру зв’язку між економічним розвитком і демократичними процесами може слугувати ставлення до свободи і прав людини в суспільстві. Повсякчас спостерігаємо, що визнання суто економічної приватної свободи є недостатнім для ефективного розвитку. Необхідними стають факти політичного й духовного визнання індивідуальної свободи. Виявляється, що свобода слова, поглядів, політичних преференцій є вкрай ефективним засобом для економічної стимуляції. Демократичні перетворення можуть мати багато різних джерел і чинників, що позначені в контурах соціокультурних інтересів спільноти. Там, де такі чинники працюють, де вони звільнені від зовнішнього тиску влади, поширюються Демократичні перетворення в соціально-політичному просторі і з’являються додаткові потужні мотиви та імпульси для економічного росту. Загалом контури кореляції між демократичними перетвореннями й економічним розвитком демаркуються простором громадянського суспільства. Саме тут людина соціальна і людина економічна перетворюються в людину-громадянина, яка домагається рівних свобод з усіма іншими.

Свобода, усвідомлювана в сенсі самовизначення людини, стає осереддям соціального життя й головним знаком недетерміністичного дискурсу суспільних процесів, які жодним чином не можуть редукуватися до економічної чи політичної первинності. Свобода, як головний знак громадянського соціального світу, спонукує до послаблення однобічних, раціоналістичних схем теоретизування, які неминуче тяжіють до жорстких метафізичних і фундаменталістських систем мислення. Під впливом інтенції на свободу теоретичні схеми набувають інтерпретативного характеру; його основною рисою є апеляція до людського фактора, до гуманітарного сенсу суспільного життя, щоб завбачити корисну і вкрай важливу плюральність чинників соціально-економічного розвитку та історичного процесу.

* * *

Повернення до проблематики громадянського суспільства в кінці ХХ ст. відбулося на основі інтерпретативної епістемологічної парадигми, що “природним чином” відповідала “посттрадиційному” громадянському суспільству. Некласичний стан його інтерпретації засновується на розрізненні життєвого світу (реальності) та соціальної системи як дійсності, створюваної, зокрема, у процесі дискурсивної активності людини як семіотичної істоти. Як і в минулому, в сучасному громадянському суспільстві здійснення свободи потребує релевантних форм соціалізації особи в контексті загальної громадянської культури. Проте ще актуальнішими є потреби самовизначення людини, або ж її персоналізації, щодо свободи й автентичності, контекстом яких є конкретні дискурсивно-етичні практики. Тому важливе значення має встановлення таких локальних форм життя спільноти, в яких громадянство може поєднуватися з відповідними інтелектуально-дискур­сивними інтенціями. Історія ХХ століття підказує, що “коли люди беззастережно ототожнюють те, що є їхньою особистою і приватною справою, з якимось універсальним принципом, вони зазвичай поводяться значно гірше і небезпечніше, аніж у разі, якби вони того не робили” (Е. Макінтайр).

Щодо відносин між громадянським суспільством і державою, то не йдеться про те, що вони за означенням є і мають бути ворожими. Антагонізм, який може виникати між ними, є свідченням неадекватності між суспільною дійсністю та її державною організацією врядування. Оскільки онтологічний пріоритет залишається за суспільними чинниками життя людей, то зняття антагоністичного конфлікту передбачає змінити політичну форму організації влади таким чином, щоб історичні набутки етики свободи й автентичності ставали її нормативною основою. Аксіомою залишається те, що свобода й взаємна правдивість декретами не запроваджується, - вони визрівають і стають психологічними та соціально-політичними нормами в ході історичного розвитку народів.

Громадянське суспільство за природою своєї еволюції є вимогою формування соціальноорієнтованої правової держави. По суті, громадянське суспільство є непримиреним суперником лише влади деспотичної, авторитарної і тоталітарної, але воно не є антагоністом врядування. Навпаки, існування розвиненого громадянського суспільства передбачає формування демократично визначеної державної влади, яка історично здійснювалася в формах національних республік. Історичний досвід показує, що сучасні процеси інтеґрації громадянських суспільств в межах Євросоюзу стали можливими на підґрунті досягнення народами достатнього рівня республіканських суверенітетів: підлеглі з пануючими добровільно не інтеґруються, - і тим не варто нехтувати. Також у жодній країні світу добробут населення не збільшується, коли доходить до глибокої недовіри між суспільством і владою.

Громадянське суспільство не виникло із раціонального задуму. Воно стало наслідком здійснювання свободи через спонтанну дію різних чинників. Раціональні проекти відігравали не завжди найкращу роль. Очевидно, перспективи громадянського поступу в українському соціально-культурному просторі також не можуть зводитися до раціонально закроєних теорій та схем, на основі яких політики й адміністратори пропагандистськими та інституційними маніпуляціями намагаються контролювати життєвий світ. Варто застановитися над застереженням Ф. Гаєка, висловленим ще 1959 року: „Ми вже за крок від того стану, коли свідомо організовані сили суспільства можуть знищити ті спонтанні сили, які здійснюють поступ”⁷⁵⁹. Отже, важливо не придушувати, а відроджувати сили, що вже попередньо набували інституалізації в тих звичаях і нормах суспільного життя, які передусім підтримували і забезпечували добровільні ініціативи людей. Важливо зберігати тенденцію витіснення з соціально-культурних взаємодій „феодального багажу” та втілювати адекватні громадянському поступові державно-політичні інституції.

______________