55. Діяльність держав з міжнародно-договірної регламентації альтернативного соціального страхування моряків.

Щоб досконало вивчити стан міжнародно-правового регулювання АСС необхідно розглянути міжнародні договори, які закріплюють міжнародні соціальні стандарти та стосуються соціального забезпечення та страхування у комплексі. Це: Загальна декларація прав людини 1948 р., Європейська конвенція про захист прав і основних свобод 1950 р., Міжнародний Пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р., Європейська соціальна хартія (переглянута), Всесвітня декларація ООН про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей 1990 р., Копенгагенська декларація про соціальний розвиток 1995 р., низка конвенцій Міжнародної організації праці.

Статут ООН став першим в історії міжнародних відносин та міжнародної спільноти держав багатобічним договором, який заклав основи широкого розвитку міжнародної співпраці держав з прав людини, у тому числі й соціальних (ст. 1 і розділ IX Статуту).

Однак Конференція в Сан-Франциско (США) передала це питання на обговорення компетентних органів ООН з метою розробки Міжнародного Білля про права людини.

Білль про права людини в своєму статочному вигляді включає такі міжнародні документи як: Загальну декларацію прав людини 1948 р.; Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р.; Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р.; Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права; Другий факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, спрямований на відміну смертної страти.

Аналіз наведених документів свідчить про те, що світовою спільнотою держав фактично розроблено базову систему міжнародних стандартів прав людини, у тому числі й соціальних. У її основі знаходиться Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю (далі - ГА) ООН 10 грудня 1948 р

Згідно з положеннями ст.22 Декларації, кожна людина, має право на соціальне забезпечення і на здійснення необхідних для підтримки її гідності і для вільного розвитку її особистості прав у економічній, соціальній і культурних сферах за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави . Розширене тлумачення цієї статті, призводить до деяких висновків. По-перше, обов'язок кожної держави поважати й дотримувати прав людини випливає безпосередньо із принципу поваги прав людини - одного з основних принципів сучасного міжнародного права. Інші члени міжнародного співтовариства також зобов'язані поважати права людини й основні свободи. Але держави, як головні учасники міждержавних відносин і первинні, основні суб'єкти міжнародного права, що володіють найбільш широкими можливостями реально захищати права людини, несуть головну відповідальність у цій сфері.

По-друге, у міжнародному розумінні соціальне забезпечення є насамперед діяльністю держави по створенню і спеціальному фінансуванню джерел, з яких здійснюються матеріальні виплати і соціальне обслуговування осіб, які зазнали соціальні ризики - втратили здоров'я і кошти для існування і не можуть забезпечити себе і свою сім'ю. По-третє, до зазначених соціальних ризиків відносяться тимчасова непрацездатність, вагітність і пологи, інвалідність, смерть, нещасний випадок на виробництві, смерть годувальника. По-четверте, право на соціальне забезпечення є істотним, особливо коли людина не має необхідного наявного майна, або не в змозі забезпечити собі адекватний рівень життя за допомогою праці внаслідок безробіття, старості, недієздатності. По-п’яте, право на соціальне забезпечення може бути забезпечено за допомогою національних зусиль (діяльність держави, її органів, інших суб’єктів, що діють на її території – авт.) та міжнародного співробітництва.

Подальшу детальнішу регламентацію соціальні права знайшли ще в одному з актів міжнародної міждержавної спільноти - Міжнародному пакті про економічні, соціальні, культурні права, який був прийнятий ГА ООН 16 грудня 1966 р.

Конкретна держава, яка є учасником Пакту, не тільки бере на себе відповідні міжнародно-правові зобов’язання, але й дає добровільну згоду на всі наслідки, що пов’язані з виконанням або з неналежним виконанням таких зобов’язань чи зі здійсненням контролю з боку міжнародної спільноти держав за їх практичним виконанням.

Саме МОП у своїх конвенціях та рекомендаціях про соціальне забезпечення націлює держави-члени організації на вдосконалення національного законодавства шляхом накладання на них відповідних міжнародно-правових зобов’язань.

Міжнародна регламентація соціального забезпечення найбільшою мірою розвинена в межах європейського регіону. В межах цих угод створені базові можливості для розвитку на внутрідержавному рівні додаткових соціальних гарантій, тобто альтернативних можливостей соціального захисту людини.

Важливим є передбачення можливості створення додаткового рівня соціальної захищеності людини за допомогою альтернативного соціального страхування. Це положення поступово знаходить своє втілення у процесі створення та розвитку єдиного страхового ринку в межах Європейського Союзу. Для функціонування єдиного ринку страхових послуг, створюється спільна правова база яка дозволяє страховикам вільно здійснювати операції в усіх країнах ЄС.

У 1968 р. в межах Ради Європи набув чинності Європейський кодекс про соціальне забезпечення. Цей документ спрямовано на узгодження на міжнародному рівні державних систем соціального забезпечення. Його положення дозволяють іноземцям продовжувати користуватися захистом у сфері соціального забезпечення нарівні з громадянами приймаючої держави, не втрачаючи прав, що були придбані ними в державі походження.

Крім того, кожні два роки держави-учасники зобов'язані подавати доповіді про розвиток свого національного законодавства та адміністративної практики в тих сферах захисту, в яких вони поки не згодилися бути зв'язаними Кодексом.

Європейський регіональний механізм реалізації соціальних прав було закріплено в Європейській соціальній хартії (далі: Хартія),18 жовтня 1961 р. та набула чинності 26 лютого 1965 р.

5 травня 1988 р. був прийнятий Додатковий протокол до Хартії 1961 р.

Таким чином, Хартія закріплює та накладає відповідні міжнародні зобов’язання на держави-учасниці з 23 соціальних прав.

Згідно п. 1 ст. 12, держави-учасники зобов'язуються „створити або забезпечити функціонування системи соціального забезпечення”.

Держава-учасник може вважатися такою, яка має профільну “систему”, навіть за відсутності законодавства, якщо вона передбачає соціальне забезпечення або виплату соціальних виплат однієї або більшої кількості категорій, перерахованих в дев'яти частинах Конвенції про соціальне забезпечення (мінімальні норми) МОП № 102 від 1952 р.

Згідно п. 2 ст. 12 держави-учасники зобов'язуються підтримувати систему соціального забезпеченняи “на задовільному рівні”, як мінімум відповідному тому, який потрібен для ратифікації Конвенції МОП № 102.

Відповідно до п. 3 ст. 12 держави-учасники зобов'язуються добиватися поступового виведення системи соціального забезпечення на вищий рівень. Під “вищим рівнем” розуміється рівень вищий за той, який необхідний для ратифікації Конвенції МОП № 102.

Згідно пункту 4 статті 12 держави-учасники зобов'язуються “вживати заходи” для забезпечення однакового режиму для своїх громадян і громадян інших Договірних сторін відносно прав на соціальне забезпечення та визнавати такі права, які надані в рамках правової системи іншої держави-учасника.

Необхідно відмітити, що в процесі підготовки ст. 13 автори Хартії прагнули відмовитися від старих уявлень про допомогу, що були пов'язані з поняттям добродійності. У Хартії була зроблена спроба, відділити соціальну допомогу (ст.13) від соціального забезпечення (ст.12), оскільки між ними існує дуже тонка межа.

З того часу, як була прийнята Європейська соціальна хартія (1961), відбулося безліч змін в житті суспільства: політичні, економічні, соціальні. На перший план вийшли інші відносини, які зажадали нормативного врегулювання. І для того, щоб Хартія не втратила своєї вагомості та відповідала вимогам сьогодення, вона була доповнена та дещо змінена.

Процес “реанімації” Хартії був спочатку спрямований, головним чином, на вдосконалення існуючої конвенційної контрольно-наглядової системи, але відповідного перегляду вимагали і гарантії реалізації соціальних прав. В результаті був створений проект переглянутої Європейської соціальної хартії.

Оскільки Хартія створює стандарти прав людини, які створюються з урахуванням соціальних, економічних, політичних умов життя, то вони повинні відповідати умовам сьогодення.

Хартія повинна закласти передумови для виховання у кожній особі турботи та відповідальності за своє майбутнє, за створення особистої соціальної безпеки.

Що стосується міжнародно-правовогорегулювання недержавного соціального страхування в межах інших регіонів, очевидно, що їх міжнародне законодавство не характеризується прогресивним розвитком. Воно лише обмежується закріпленням деяких міжнародних соціальних стандартів.