Україна (у складі Російської імперії, срср, незалежна Україна)

Такі українські міста, як Київ, Львів та інші, були центрами міжнародної торгівлі фактично з часів їхнього заснування (за певними версіями, ці міста було засновано, в першу чергу, саме з метою розвитку міжнародної торгівлі). Однак достовірних історичних відомостей щодо ярмаркової діяльності у період до XVI ст. немає. Найбільші українські ярмарки на терені Російської імперії, Хрещенський у Києві та Покровський у Харкові, поєднували в собі торговельні і культурно-освітні функції, вони були свого роду мостами, що з'єднували найбільші українські міста з іншими частинами імперії. Але не їм судилося стати найбільшими виставками імперії.

Оскільки Російська імперія була на периферії тогочасного капіталізму, ярмарки почали розвиватися в ній пізніше і зберігали своє значення значно довше — аж до Жовтневої революції 1917 року.

Всеросійські Виставки. Незважаючи на вік та масштаб найбільших ярмарків, історія виставкової діяльності у сучасних формах бере свій початок з 1829 року, коли у Санкт-Петербурзі відбулася перша загальнодержавна Всеросійська Виставка. Після 1829 року Всеросійські Виставки проходили раз на два роки по черзі у Москві та Санкт-Петербурзі. Виключенням стали три виставки у Варшаві, столиці Царства Польського, яке було тоді частиною Російської Імперії, — у 1841, 1845 та 1857 роках. Після 1870 року цикл був порушений — всі сили були кинуті на підготовку участі Росії у Всесвітніх виставках у Відні (1873), Філадельфії (1876) та Парижі (1878). Тому наступна Всеросійська Виставка відбулася лише у 1882 році.

Необхідно підкреслити, що Всеросійські Виставки вважалися державною справою, ними опікувалося Міністерство фінансів, що відповідало тоді за всі фінанси, торгівлю і промисловість імперії.

Цікаво простежити взаємовідносини підприємців і влади. Підприємець, який бажав взяти участь, звертався до губернатора із клопотанням. Після перевірки заявки видавалося свідоцтво за підписом губернатора чи його заступника, що підтверджувало організаторам виставки добросовісність учасника та якість його товарів. Звичайно, був значний тиск на великих підприємців з боку губернаторів з метою заохотити їх до участі.

Всеросійська Виставка відрізнялася високою якістю підготовки і, як сказали б зараз, сервісу для учасників і відвідувачів. Для прикладу наведемо: довідкові бюро на залізничних вокзалах; видання 21 каталогу (загальний покажчик і 20 докладних покажчиків за тематичними розділами), а також офіційних путівників чотирма мовами; система знижок на вхідні квитки; безкоштовне відвідування для студентів і учнів середніх навчальних закладів; двоє мирових суддів для вирішення торгових спорів; численні ресторани і буфети, що працювали до першої години ночі; спеціально створена поліцейська частина із 500 осіб; два пожежних депо та система пожежогасіння.

Протягом чотирьох місяців виставки щоденно відвідувало від 4 до 6 тисяч осіб. Експонати дозволялося продавати, але великі експонати (машини тощо) дозволялося вивозити лише після закриття виставки.

Історія виставкової діяльності в Києві — виставковій столиці України — заслуговує на окрему увагу. Середньовічний Київ — відносно невелике місто, яке втратило своє значення древньої столиці руських земель, проте зберегло вплив як військовий та особливо релігійний центр. З XVI століття місто отримало Магдебурзьке право, і нечисленні на той момент кияни дуже його цінували. У ті часи виникає і перший великий київський ярмарок — Хрещенський ярмарок, встановлений «привілеєм» польського короля Сигізмунда І. Проте справді великим ярмарковим центром Київ став набагато пізніше — 27 вересня 1797 року виходить «високий указ» імператора Павла І щодо перенесення Дубненського ярмарку до Києва. Містечко Дубно на Волині впродовж багатьох років було центром проведення одного з найбільших ярмарків Речі Посполитої, проте після розділення Польщі (1795 р.) між Австрією, Прусією та Росією, коли ця держава остаточно зникла з карти Європи, Дубно опинилося майже на російсько-австрійському кордоні, і проводити там ярмарки стало незручно. Таким чином, ярмарок було перенесено до Києва на обопільне задоволення і влади, і ділових кіл, він злився з традиційним Хрещенським ярмарком, що починався 6-8 січня.

Новий ярмарок, який назвали «Контрактовим», став одним із факторів швидкого зростання міста. На той момент у Києві нараховувалося лише 25 тисяч жителів, і складався він з трьох поселень, між якими простягалися поля и пагорби. Найбільше з таких поселень — древній ремісницько-купецький район Поділ — і було обрано для Контрактового ярмарку, вперше відкритого 15 січня 1798 року. Для ярмарку побудували спеціальний Контрактовий дім, який кілька разів горів, переносився на нове місце і, врешті-решт, остаточно закріпився у центрі великої площі, яка і сьогодні має назву Контрактової і є одним з улюблених місць народних гулянь. Щорічний Контрактовий ярмарок, який збирав у Києві тисячі українських, російських, польських, литовських, німецьких та інших купців, панів та ремісників, тривав зазвичай близько місяця і приносив великі прибутки місту й городянам. На ці гроші зводили нові громадські будівлі та житлові будинки (які здавали в оренду під час ярмарку), розвивали міську інфраструктуру. Ярмарок зберіг своє значення аж до Першої світової війни.

Проте найважливіша подія виставкової історії Києва відбувалася зовсім в іншому місці. У 1913 році у Києві було проведено Всеросійську фабрично-заводську, сільськогосподарську, торговельно-промислову та науково-художню виставку. Це був пік розвитку капіталізму в Росії — останній передвоєнний рік, з рівнем якого в СРСР десятиріччями звикли порівнювати економічні показники. 2,5 тисячі учасників з різних місць Російської імперії та 8 інших країн розмістили свої експонати у 132 виставкових павільйонах спеціально побудованого виставкового комплексу. Близько 1,2 мільйона відвідувачів побували на виставці за час її роботи (з 29 травня по 15 жовтня) — фактично усе місто півроку жило виставкою, а населення Києва на той момент складало 573 тисячі осіб.

Слід зазначити, що ідея виставки прийшла «з низів» — ділові кола задумали виставку, говорячи сучасною мовою, для розвитку підприємництва і міжнародної торгівлі, стимулювання інвестицій та інновацій, про що і написали у листі до прем'єр-міністра П. Столипіна, який схвалив проект.

Історія ярмарків в Російській імперії закінчилася з революцією. Спробу їхнього відродження було зроблено за часів непу у 20-х роках. У 1921 році було створено Всеросвиставком (Всеросійський виставковий комітет), у 1923 році у Москві відбулася Всеросійська сільськогосподарська та кустарно-промислова виставка. Але невдовзі, як сказано у першому виданні Великої Радянської Енциклопедії, «у міру посилення планового начала у торгівлі і з розвитком торгового апарату усуспільненого сектора, всесоюзні та республіканські ярмарки втратили своє значення як центри збуту і закупівлі товарів».

Планова економіка радянського типу не потребувала виставок і ярмарків, і це не дивно, якщо проаналізувати функції виставок у сучасній економіці. Виставка, ярмарок — це інструмент ринкової економіки, інструмент співставлення попиту і пропозиції, взаємного пошуку продавців і покупців. Звичайно, за умов тотального планування виробництва (а також збуту і споживання) в одному центрі та, з іншого боку, тотального ж дефіциту товарів — виставки як ринковий інструмент не потрібні.

Але ж чи вмерли виставки за радянських часів? Ні, вони змінили форму і адаптувалися до суспільства планової економіки. Радянські виставки перетворилися на інструмент агітації і пропаганди, інструмент демонстрації досягнень «найбільш передового суспільного ладу». Почалася нова сторінка в історії виставок — Виставки досягнень народного господарства (ВДНГ). 1939 року відкрилася Всесоюзна сільськогосподарська виставка, яка у 1956 році доповнилася промисловою експозицією, а у 1958 році її було перейменовано на ВДНГ СРСР. У цьому ж році було утворено Виставку досягнень народного господарства Української РСР (сьогодні це Експоцентр України).

У цих умовах економічної несвободи і засилля бюрократії виставки збереглися як інструмент зовнішньої торгівлі. Міжнародні виставки проходили здебільшого у Москві, значно менше — у Ленінграді. Функцією цих виставок було вивчення продукції іноземних виробників для подальшого імпорту — частіше за все засобів виробництва, хоча іноді і споживчих товарів. Для радянських людей ці виставки були «вікном у світ» з-за «залізної завіси» так само, як, скажімо, для японців трьома сторіччями раніше.

Із розпадом Радянського Союзу, утворенням незалежних держав і початком ринкових реформ виставкова діяльність отримує новий імпульс. Флагманами цього процесу стають виставки досягнень народного господарства і нечисленні виставкові центри, побудовані у радянські роки для міжнародних виставок («Експоцентр» на Красній Пресні у Москві, «Ленекспо» у Санкт-Петербурзі, «ЕкспоДонбас» у Донецьку тощо). У той же самий час у виставкову діяльність спрямовується приватний капітал та зусилля підприємців. В результаті у країнах колишнього Радянського Союзу створюється сучасна виставкова індустрія.