83 Практика валютного регулювання

но актуальне для нашої держави питання: як зробити національну грошову одиницю конвертованою? Які передумови необхідні для цього?

Річ у тім, що конвертованість є не лише складним, але й супереч­ливим у своїй суті явищем. З одного боку, вона має негативні наслід­ки: можливість провокувати обезцінювання національного багатства та робочої сили, масове банкрутство підприємств окремих видів виробництва, некероване поглиблення соціальної диференціації насе­лення тощо.

Проте, з іншого боку, конвертованість володіє й достатньо ваго­мим позитивним потенціалом. Так, вона необхідна для забезпечення процесу демонополізації економіки, її структурної перебудови, подо­лання кризи платіжного балансу, інтеграції у світове господарство та ін. Без конвертованості ці важливі питання неможливо вирішити

взагалі.

Досвід країн, які добилися конвертованості своїх грошових одиниць, свідчить, що нейтралізувати негативні наслідки і ефективно використати позитивний бік конвертованості можна тільки шляхом поетапного поступового впровадження її елементів у господарське життя. У процесі впровадження конвертованості найбільш складним і відповідальним є питання валютних курсів. Зокрема, існуюча прак­тика валютного регулювання доводить, що штучне завищення валют­ного курсу обов'язково спричинить торговий і платіжний дефіцит, виснаження валютних резервів, підривання конвертованості, а також зниження ефективності державної грошово-кредитної та валютної

політики.

.

Сучасний валютний ринок - це Інституційно регульований

ринок. Валютне регулювання здійснюється на двох рівнях:

• міжнародному - через систему міжнародних валютних організацій, союзів і угод, що діють на міждержавній і транснаціональній основі та служать засобом реалізації взаємного інтересу контрагентів і забезпечення конструктивної конкуренції;

• національному - шляхом використання таких інструментів валют­ ного регулювання, як девальвація та ревальвація, валютна інтервенція, валютні обмеження, механізм регулювання платіжного балансу краї­ ни, а також через політику підтримки конвертованості національної валюти.

Третім учасником валютного регулювання є сам ринок. Саме його здатність до саморегулювання дає змогу вживати всіх тих

84

85

заходів щодо валютного регулювання, які здійснюються на міжнарод­ному та національному рівнях.

КЛЮЧОВІ СЛОВА:

Валютний ринок; суб'єкти валютного ринку; світові валютні центри; валюта; валютні операції; механізм функціонального валют­ного регулювання; Міжнародний валютний фонд; стабілізаційні прог­рами Міжнародного валютного фонду; Світовий банк; валютний курс; девальвація валюти; ревальвація валюти; валютна інтервенція; валютні обмеження; конвертованість валют.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ:

Які характерні риси має валютний ринок?

Які атрибути загального ринку властиві валютному ринку?

Хто є суб'єктом валютного ринку?

Хто виступає основним споживачем валютного ринку?

Де розташовані основні валютні центри світу?

Що розуміється під валютою?

Які існують групи валютних операцій?

8. Назвіть основні засоби міжнародних валютних платежів.

9. Які існують рівні валютного регулювання?

10. Які функції виконує Міжнародний валютний фонд?

11. Яку функцію виконує Світовий банк?

12. Назвіть національні структури валютного регулювання.

13. У чому суть оберненопропорційної залежності між динамікою ва­ лютного курсу та ціновою конкуренцією?

14. Як впливає девальвація та ревальвація валют на торговий баланс країни?

15. Назвіть основні інструменти валютного регулювання.

16. Яка роль конвертованості національної валюти у валютному регу­ люванні?

17. Які види конвертованості ви знаєте?

18. Чому конвертованість валюти є суперечливим за своїм змістом явищем?

ЛІТЕРАТУРА:

Балабанов И. Валютные операции. - М., 1993.

Григорьев Ю. Учет, анализ, контроль валютных операций. — М., 1994.

Долан Э. Дж. и др. Деньги, банковское дело и денежно-кредитная политика /

Пер. с англ. В.Лукашевича и др. - Л., 1991.

Доронин И. Валютный курс - инструмент политики // Экономика и жизнь -

1994. - № 44.

Линдерт П. Экономика мирохозяйственных связей / Пер. с англ. - М., 1992.

Международные валютно-кредитные и финансовые отношения: Учебник / Под

ред. Л. Красавиной. — М., 1994.

Смыслов Д. Международный валютный фонд: современные тенденции и наши

интересы. - М., 1993.

РОЗДІЛ 5

СТИМУЛЮВАННЯ ТА ЗАХИСТ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ

Перехід центрально-планованої економіки на ринкові рейки супроводжувався відомою ейфорією з боку цих країн стосовно швид­кого й широкого залучення іноземного капіталу, готовності нового бізнесу грати за новими правилами. Кілька років очікування потоків іноземних капіталів не повинні розчаровувати - отримали те, що могли, з поправкою на ризик. Наші внутрішні уявлення про ризикова­ність бізнесу в цьому Європейському регіоні все ще досить «м'які», порівняно з поглядом зізовні. Так, за шкалою Євромані (1994 p.), США має ранг 1, Швейцарія - 2, Польща та Угорщина - близько ЗО, Росія - 136. Цілість капіталів і високий доход, стабільність податків і зниження інфляції, ясність і прогнозованість законодавства та його виконання - ось перелік усього необхідного для успіху.

Іноземний капітал потрібний як джерело доходів бюджету (при­ватизація принесла латиноамериканським країнам десятки мільяр­дів доларів); джерело капіталу; господарюючий суб'єкт із передачею управлінського досвіду, технологією і т.д. Але слід враховувати й умови господарювання. У перехідній економіці невизначеність різко підвищує потребу у класичному капіталістові, в якого акціонерний і оперативний контроль полягає у зніманні невизначеності та «пере­хідності» контролю над підприємствами. Інвестиції на рівні підпри­ємств йдуть і в спільні підприємства, і в національні проекти, однак переважно туди, де є реальний господар. Тому стрибок пря­мих інвестицій (у даних політичних і макроекономічних умовах) можливий тільки з наближенням до стійкого контролю у післяприва-тизаційній економіці.

Інша річ портфельні інвестиції. На першому етапі вони в основ­ному представляють спекулятивний капітал, який сподівається взяти на свою користь різницю між початковою «ваучерною» ціною акції та прогнозованою ринковою. Інші інвестори приходять на наступ­ному етапі в міру завершення підготовки депозитаріїв, появи чіткості

86

Розділ 5

Стимулювання та захист іноземних інвестицій

87

в угодах і здійснення правового та інституційного аналізу у корпора­тивній економіці.

Портфельні інвестиції необхідні швидше Центральному банку та Міністерству фінансів, але вони далеко не виробничі інвестиції.

Іноземні вкладення в акції прискорюють нагромадження капі­талу в новому фінансовому секторі брокерами, фондами та банками. Це також нормальний процес в економіці, оскільки мати сучасну, складну, експортну економіку без великих внутрішніх установ, вклю­чаючи банки, інвестиційні компанії, страхові та пенсійні інституції, просто нереально. Ці вкладення стають частиною великого внутріш­нього змагання за контроль над приватизаційною власністю, після завершення якого можливе пожвавлення та реальне нагромадження.

І все ж проблема прямих іноземних інвестицій є превалюючою, позаяк саме вони суттєво впливають на трансформацію економіки країн, у яких відбувається перехід до ринкових відносин, становлять реальний шлях використання та впровадження сучасної техніки та методів управління.

Інвестиції та інвестиційні інституції. Що ж таке інвес­тиційна компанія? Відповідь на це питання можна отримати, очевидно, почавши з найбільш загальних понять «інвестиції» та «інвестиційна інституція» У вітчизняній літературі термін investment (інвестиції) звичайно перекладається як капітальні вкладення. Однак насправді капіталовкладення - це інвестиції у широкому розумінні цього слова. У вужчому - це довгострокове вкладення капіталу. Відповідно, інвестиційні інституції у широкому розумінні - це всі організації, які займаються розміщенням капіталу, у вузькому - ті, що здійсню­ють довгострокові вкладення. Тому комерційні банки, які в умовах сформованої структури ринку капіталів роблять переважно коротко-та середньострокові вкладення, можна віднести до інвестиційних інституцій лише у розширеному тлумаченні цього терміна.

Розрізняють два види інвестицій: фінансові та реальні.

Реальні інвестиції - це вкладення капіталу безпосередньо у засоби виробництва та предмети споживання. Тут може бути викори­станий також позиковий капітал, у т.ч. кредит банку. У такому разі банк теж стає інвестором.

Фінансовими інвестиціями є вкладення у цінні папери, а також вміщення капіталу в банки. У складі фінансових інвестицій можна виділити портфельні - вкладення у цінні папери. Окрім названих двох основних видів інвестицій, існують і т.зв. інтелектуальні інвес-

тиції, що передбачають купівлю патентів, ліцензій, ноу-хау, підготовку та перепідготовку персоналу, вкладення у НПДКР.

У країнах із розвинутою корпоративною власністю практично всі довгострокові вкладення здійснюються шляхом цінних паперів, насамперед акцій. Тому реальні інвестиції належать насамперед до сфери діяльності комерційних банків.

Останнім часом термін «інвестиція» став синонімом вкладень у цінні папери. Так, наприклад, ділери на ринку цінних паперів (інвестиційні банки, торгові компанії, фондові доми і т.д.) називаються інвестиційними ділерами.

Серед інвестиційних інституцій чітко виділяються такі три гру-ШІ:

I. Інвестиційні інституції, які здійснюють переважно прямі, точні- ВІе> спрямовані, інвестиції в обмежене коло підприємств - холдинги, фінансові групи та фінансові компанії.

Холдингова компанія, як відомо, становить собою головну компа­нію якої-небудь фінансової імперії, монополії, яка володіє контроль­ним пакетом акцій дочірніх підприємств і спеціалізується на управ­лінні тією імперією, яку утворюють ці підприємства разом зі своїми дочірніми і внучатими фірмами. Природно, що холдинг здійснює інвестування з метою зміцнити у довгостроковій перспективі стано­вище своєї фінансової імперії, монополії, можливо, відмовляючись при цьому навіть від значних прибутків.

Фінансова група - це, як правило, кілька об'єднань підприємств, пов'язаних в єдине ціле системою взаємної участі. На відміну від холдингу, фінансова група звичайно не має головної фірми, яка спе­ціалізується на управлінні.

Фінансова компанія - це корпорація, що фінансує вибране за певним критерієм визначене, досить вузьке коло інших корпорацій і не здійснює диверсифікації вкладень, яка властива інвестиційній компанії та іншим подібним структурам. Як правило, фінансова компанія (на відміну від холдингової) не володіє контрольними паке­тами акцій корпорацій, що нею фінансуються.

Інвестиційні інституції першої групи при інвестуванні дуже рідко використовують фондову біржу, «вуличний» (позабіржовий) ринок та інших фінансових посередників.

II. Інвестиційні інституції, які здійснюють повсюдні інвестиції, не дотримуючись якогось певного, заздалегідь обраного набору об'єк­ тів інвестування. Водночас їхній портфель інвестицій достатньо

88

Розділ 5

широкий і відносно стабільний. У цю групу входять інвестиційні компанії, страхові та пенсійні фонди і т.д. Свій капітал вони форму­ють за рахунок вкладів кінцевих інвесторів (насамперед, дрібних -приватних осіб - та середніх), вкладаючи його у різноманітні папери, щоб забезпечити певний рівень доходу на капітал.

У широкому розумінні всі інвестиційні інституції другої групи можна назвати інвестиційними компаніями. Проте у вузькому розу­мінні слова інвестиційна компанія - це компанія, яка формує свій капітал за рахунок вкладів дрібних інвесторів на загальних основах і не займається страховою чи ще якоюсь діяльністю. Вкладення у цінні папери для неї - єдиний вид діяльності.

Інвестиційні компанії можна прокласифікувати за такими озна­ками: 1) за юридичною формою - традиційно під інвестиційною компанією розуміють інвестиційне акціонерне товариство (формує .свій капітал шляхом випуску та продажу акцій), інвестиційна же фірма в іншій формі власності звичайно називається трастом (вона керує капіталом вкладників за їхньою довіреністю); 2) за спеціаліза­цією вкладень інвестиційна компанія може вкладати капітал у різні види цінних паперів (універсальна інвестиційна компанія) чи нада­вати перевагу вкладенням в окремий їх вид (bond fund спеціалізу­ється винятково на вкладеннях в облігації, common stock fund - на вкладеннях в акції і т.д.); спеціалізація інвестиційної компанії за­лежить від мети її акціонерів; 3) за ступенем свободи менеджерів у прийнятті рішень виділяють general management investment com­pany - як інвестиційну компанію, в якій менеджери мають широку свободу дій стосовно інвестицій, і management investment company, в якій менеджери мають свободу дій стосовно інвестицій.

«Інвестиційний фонд» є значною мірою синонімом терміна «ін­вестиційна компанія». Але тут слід врахувати один момент. Деякі су­часні інвестиційні компанії (на перших етапах розвитку таких компа­ній було більше) володіють кількома інвестиційними фондами, що розуміються як набори цінних паперів (портфелі інвестицій), яки­ми управляють окремі команди менеджерів. У такому разі формуєть­ся структура, аналогічна структурі холдингу. Інвестиційний фонд ви­пускає акції й отриманий таким шляхом капітал інвестує у цінні па­пери. При цьому всі акції цього інвестиційного фонду чи їх контроль­ний пакет перебувають у володінні головної інвестиційної компанії, що називається управляючою. Якщо інвестиційна компанія має лише один портфель інвестицій, то вона являє собою інвестиційний фонд.

Стимулювання та захист іноземних інвестицій 89

На сучасному етапі розвитку ринку капіталів у країнах Заходу май­же всі інвестиційні компанії мають по одному портфелю інвестицій.

Інвестиційні фонди бувають двох видів: відкриті (взаємні) та закриті. Відкритий інвестиційний фонд постійно випускає та продає нові акції, скуповуючи при цьому свої акції у всіх охочих продати їх за ринковою ціною. Згідно з умовами організації такого фонду, інвестори можуть продавати його акції тільки самому фонду. Ринкова вартість акції відкритого фонду приблизно дорівнює ринковій вартос­ті частини його активів, що припадають на одну акцію. Оскільки активи інвестиційного фонду складаються з цінних паперів, то рин­кова вартість акції приблизно дорівнює середній курсовій вартості пакету цінних паперів, які складають портфель фонду, поділеній на кількість його акцій, випущених в оборот.

Закритий інвестиційний фонд не вимагає продажу своїх акцій винятково самому собі; нові акції випускаються ним відносно рідко, а курс акцій під впливом попиту та пропозиції на фондових ринках може відхилятися від вартості активів фонду, що припадають на одну акцію.

III. Інвестиційні інституції, які здійснюють повсюдні інвестиції, але не мають стабільного портфеля цінних паперів, називаються інвестиційними ділерами. Ці інституції прагнуть отримати прибуток шляхом спекулятивної гри на біржі. До них належать торгові компа­нії, інвестиційні банки, фондові доми, інвестиційні пули і т.д. За своїми функціями вони значно ближчі до посередників на ринку цінних паперів, ніж до інституцій ринку інвестицій.

У подальшому викладі зосередимо свою увагу на інвестиційних інституціях другої групи.

Серед найважливіших характеристик інвестиційної компанії є також такі взаємопов'язані поняття, як структура її капіталу та портфель інвестицій.

Структура капіталу - це кількість та інвестиційні характерис­тики наявних цінних паперів, випущених інвестиційною компанією. Портфель інвестицій - кількість та інвестиційні характеристики цінних паперів, що куплені інвестиційною компанією і складають її портфель, тобто ті цінні папери, в які інвестиційна компанія вклала свій капітал, сформований із вкладів окремих інвесторів. Структура капіталу та портфель інвестицій залежать від цілей інвестування, котрі характеризуються співвідношенням ризиків (і, отже, більшою прибутковістю) вкладень та їх надійності. Різні інвестиційні компанії

90

Розділ 5

дотримуються певного співвідношення вказаних чинників. Враховую­чи їх, дрібні інвестори вибирають, куди їм вміщувати капітал відпо­відно до свого бачення оптимального співвідношення ризику та надійності: одні вважають за краще ризикнути і в разі успіху отри­мати більший прибуток, інші надають перевагу невеликому, але гаран­тованому прибутку.

Вибране співвідношення ризику та надійності проявляється у характеристиці портфеля інвестиційної компанії. Портфель, оцінений як агресивний, означає, що інвестори, які купили акції даної інвести­ційної компанії, прагнуть ризикувати; консервативний портфель вка­зує на прагнення акціонерів до стабільного і гарантованого доходу.

Важливим фактором, що впливає на співвідношення «агресив­ність - консервативність» є ступінь диверсифікованості інвестицій. Чим більше різних цінних паперів (кожна з них має свої інвестицій­ні характеристики, а отже, і своє співвідношення «ризик — надій­ність») вкладено у капітал, тим сильніше проявляється консерватив­ність портфеля. Однак якщо диверсифікація вкладень відбувається тільки серед ризикованих цінних паперів, то це підвищує агресивність портфеля. Якщо ж, навпаки, диверсифікація здійснюється у вигляді надійних цінних паперів, то складається надконсервативний порт­фель. Таким чином, диверсифікація портфеля діє як чинник, що посилює тяжіння до одного з полюсів співвідношення «агресив­ність - консервативність».

Залучення додаткового інвестиційного капіталу. Від­сутність розвинутого ринку перешкоджає отриманню необхідних обсягів капіталу для великомасштабних проектів. Обмежені можли­вості стабільних надходжень твердоконвертованої валюти ускладню­ють закупівлю інвестиційних товарів, які відсутні на національному ринку. Іноземні прямі інвестиції, будучи першоджерелом зовнішньо­го капіталу, ефективно розв'язують обидві ці проблеми. Іноземні інвестори мають прямий доступ до іноземних джерел капіталу. Вони не обмежені відносною нерозвинутістю місцевих ринків капіталу чи спроможністю країни генерувати іноземний потік готівки шляхом експорту місцевих товарів.

Доступ до передової технологи. Відносно застарілі порів­няно з розвинутими країнами обладнання та технологія знижують конкурентоспроможність виробленої продукції на світових ринках і скорочують можливості отримувати твердоконвертовану валюту. Іноземні прямі інвестиції через інвестиційні товари надають передо-