§ 2. Історія муніципального права україни

Місцеве самоврядування кожної країни, як і організація та здійснення в ній державної влади, відображає традиції народу, його ментальність, рівень розвитку суспільства та умови його існування. Це стосується й місцевого самоврядування України, яке існувало з давніх часів і характеризувалося, як правило, реальним демократиз­мом. Як писав грецький історик ГІрокопій, слов'янами і антами не

-16-

править один муж, вони здавна живуть громадським правлінням і всі справи, добрі чи лихі, вирішують спільно⁴.

Найбільш відомими формами місцевого самоврядування часів Київської Русі були віче (міські, територіальні), або збори (сходи) верв (жителів кількох сіл або інших населених пунктів).

Віче — це, як правило, збори (зібрання) дорослого вільного на­селення міст і навколишніх територій, які скликалися для вирішення найважливіших питань. Це були вищі органи самоврядування місь­ких громад.

Поряд з військовими і господарськими справами віче нерідко ви­рішувало і долю князя та інших посадових осіб.

Збори (сходи) верв — територіальних спільностей, громад явля­ли собою органи самоврядування жителів кількох сіл чи інших насе­лених пунктів. їх роль була, як правило, багатогранною.

Верв в особі дорослого чоловічого населення захищала членів общини і представляла їхні інтереси у взаємовідносинах з органами та посадовими особами державної влади й сусідніми общинами⁵.

Але на вічах та інших зборах громад вирішували переважно най­більш важливі питання. Для вирішення інших питань обиралися ві­йти або інші посадові особи. З середини XIV століття українські зем­лі поступово переходять до складу Польської і Литовської держав. Із входженням українських земель до Великого Князівства Литов­ського місцеве самоврядування в містах отримало розвиток у формі війтівства відповідно до Литовських статутів 1529, 1566, 1688 років. Міська громада ("копа", "купа") обирала війта на міських віче.

15 українських містах вводитися магдебурзьке (німецьке, саксон­ське) право, яке передбачало надання міським громадам права запро­ваджувати міське самоврядування на зразок управління німецьким містом Магдебургом. Першим українським містом, якому було нада­но магдебурзьке право, був Сянок (1339 р.). Київ отримав його 1498, Львів у 1356, Вінниця — в 1640 році.

Систему органів міського самоврядування (магістратів) склада­ли ради, які були представницькими органами влади, і лави -орга­ни судової нлади. Ради обиралися на один рік. Очолювали їх один або дна бургомістри, які обиралися колегіями радників. Ради були не

'' Полот і,кн Ншилєнко Н. Історія України в 2-х томах. Мюнхен, 1972-1976, т.і. — ⁵ Місцин' і имоіірядування в Україні. Навчальний посібник. — С. 18.

М уніципальне право України

лише представницькими органами міської влади, а й судами які роз­глядали і вирішували цивільні справи.

Лави як органи судової влади розглядали кримінальні справи мі­щан. Лаву очолював війт, який призначався королем, хоча в окремих містах його дозволялося обирати (Київ). Він вважався вищою поса­довою особою в місті.

Магдебурзьке право існувало в українських містах до входження українських земель до складу Російської держави. Останнім втратив магдебурзьке право Київ (1834 р.), де воно проіснувало більше 300 ро­ків.

У Запорозькій Січі, яка виникла в середині XVI століття, вищим органом влади була військова Рада, яка вирішувала, як правило, лише найважливіші питання та обирала старшину. Вища влада — військо­ва, адміністративна, судова і духовна належали кошовому отаману. Нижчу ланку посадових осіб очолював курінний отаман. Вищою су­довою інстанцією в Запорозькій Січі був кошовий отаман, а іноді й

весь кіш.

З утворенням козацьких полків і сотень, які були одночасно вій­ськовими і адміністративно-територіальними одиницями, система органів публічної влади складалася з трьох урядів — генерального, полкового і сотенного. До складу генерального уряду входив гетьман і генеральна старшина. Полковий уряд складався з полковника і пол­кової ради, яка обирала полкову і сотенну старшину,

В сотнях владу здійснював сотник і його помічники, в містах — міські старшини, в селах — сільські отамани. В деяких містах влада належала магістратам⁶.

Після підписання в 1654 році договору між Україною та Мос­ковською державою починається процес поступової ліквідації укра­їнських форм місцевого самоврядування⁷, але політична і правова думка демонструє стійку прихильність до них. Місцеве самовряду­вання у властивих Україні формах знайшло визнання й закріплен­ня в Конституції Пилипа Орлика 1710 року. Для попередження зловживань з боку гетьмана та його адміністрації і підтвердження традиційних прав козацтва в ній закріплюється принцип розподілу

⁶ Див.: Коммунальное право Украйни. Учебное пособие. Донецк. ДонГУ, 1999. —

С.43. ' Див.: Місцеве самоврядування в Україні. Муніципальне право: Навчальний посіб­ник для вищих навчальних закладів. К., Атіка, 2000. — С. 21.

-18-

Розділ І. Муніципальне право як галузь права України

влади на законодавчу, виконавчу і судову, визначаються основи вза­ємовідносин між центральною владою та органами місцевого само­врядування.

Ллє в цілому розвиток місцевого самоврядування в Україні ви­значався Росією.

У першій половині XVIII століття Росія перетворюється в імпе­рію, що супроводжується значними змінами в системі органів дер-жавної влади і місцевого самоврядування. Українська державність поступово ліквідується: у 17(І4 році — гетьманство, в 1775 —• Запороз­ька Січ, згодом — полково-сотенний територіальний устрій, а з ним і національна система місцевого самоврядування⁸. У 1782-1783 роках на відповідних українських територіях вводиться губернський поділ і російська система органів місцевого самоврядування.

Земська реформа 1864 року зумовила створення системи органів самоврядування на основі станового принципу виборів. її представ­ницькими органами були губернські і повітові збори, виконавчими — управи відповідного рівня. Члени земських зборів — гласні — оби­ралися трьома куріями (виборчими групами, які відрізнялися за соціальним станом).

На волосних зборах обирались представники повітів, які потім призначали гласних повітових земських зборів.

Але в Україні ця системи поширювалася лише на Лівобережжя, на Правобережжі органи земського самоврядування були створе­ні в 1911 році. В 1870 році реформа місцевого самоврядування була здійснена і в Росії, зокрема створені міські представницькі органи — міські думи. Думи обирали виконавчі органи — міські управи, які очолював міський голова.

Тимчасовий уряд Росії, який прийшов до влади внаслідок Лют­невої революції в 1917 році, залишив органи земського самовряду­вання без змін, замінивши губернаторів комісарами, які стали голо­вами губернських та повітових земських управ.

Центральна рада України з моменту свого створення значну увагу приділяла місцевому самоврядуванню, про що свідчать її осно­воположні акти та Універсали, Конституція УНР. Так, в III Універ­салі (листопад 1917 р.) Центральна Рада звертала увагу Генераль­ного секретаріату внутрішніх справ на необхідність вжити заходів щодо закріплення і розширення прав місцевого самоврядування, а в

⁸ Комунальне право України. — С. 44.

-19-

М уніципальне право України

Розділ І. Муніципальне право як галузь права України

I V (листопад 1918 р.) вказувалося на необхідність переобрання ор­ганів місцевого самоврядування та їх злиття з радами робітничих, селянських і солдатських депутатів. Збереження місцевого самовря­дування передбачала і Конституція УНР.

В Конституції УНР передбачалося покласти вирішення питань місцевого значення на ради і управи громад волостей та земель, яким передавалася вся влада на місцях.

Але більшість положень актів УНР та її Центральної Ради не були реалізовані. В цей час масового характеру набуло створення рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.

"Закон про тимчасовий державний устрій України. Про геть­манську владу" гетьмана П. Скоропадського хоча й передбачав право українських козаків і громадян об'єднуватися в громади та союзи з метою, що не суперечить законам, не забезпечив реформування сис­теми місцевого самоврядування і певною мірою обмежив його.

Директорія УНР, зокрема доопрацьована нею Конституція УНР, передбачала створення органів місцевого самоврядування на рівні громад, волостей, селищ, міст, повітів та інших одиниць. Ці органи наділялися широкими повноваженнями у податковій сфері.

Радянська влада не визнавала місцеве самоврядування. За Кон­ституцією УРСР 1919 року органами влади на місцях (в селах і міс­тах) були ради, а у волостях, повітах і губерніях — з'їзди рад і обрані ними виконавчі комітети як органи державної влади.

Конституція УРСР 1937 року перетворила ради у представниць­кі органи на всіх рівнях, а 1978 року закріпила принцип єдності сис­теми рад як органів державної влади.

Реальне місцеве самоврядування об'єктивно можливе лише в умовах суверенітету держави, оскільки вона виступає його гарантом, а іноді й творцем його системи. Природно, що і в Україні воно посту­пово склалося лише після здобуття незалежності.

Відродженню місцевого самоврядування в Україні передувала чергова спроба підвищення ролі рад як місцевих органів державної влади шляхом удосконалення їх структури.

Відповідно до рішень союзних органів, прийнятих у 1989-1990 роках, поряд з виконкомами та їх головами стали обиратися президії та голови рад. Щоправда, передбачалося обрання на посади голів рад партійних керівників, але незалежно від наслідків цієї спро-

- 20 -

би діяльність представницьких органів дещо активізувалася, хоча й викликала в самих радах суперечності між їх представницькими і ви­конавчими органами та їх керівниками.

Початок реальному відродженню місцевого самоврядування в сучасних умовах поклали "Декларація про державний суверенітет України" та прийнятий на її основі її у відповідності з нею Закон УРСР від 7 грудня 1990 року "Про місцеві Ради народних депута­тів Української РСР і місцеве самоврядування". Цей Закон вперше в умовах Союзу РСР і радянської влади проголошував принципи місцевого самоврядування і відмову від принципу "демократичного централізму" у відносинах між радами різних рівнів.

Було ліквідоване структурне двовладдя рад, оскільки голова ради ставав одночасно головою виконавчого комітету відповідної ради, але фактично породжено функціональне двовладдя, у зв'язку з тим, що місцеві ради народних депутатів, відповідно до ст. 2 Закону, проголошувалися одночасно органами місцевого самоврядування та органами державної влади.

Двоїстий характер (дуалізм) цих органів влади не лише об'єктивно послаблював ради як органи місцевого самоврядування, робив його символічними, а й порушував вертикаль виконавчої вла­ди. У зв'язку з цим 26 березня 1992 року була прийнята нова редакція Закону і частково змінена його назва. В цьому Законі, який одержав назву "Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування", місцеве самоврядування визначалося як територі­альна самоорганізація громадян для самостійного вирішення безпо­середньо або через органи, які вони обирають усіх питань місцевого життя в межах Конституції, законів України та власної фінансово-економічної бази, а регіональне самоврядування — як територіальна самоорганізація громадян для вирішення безпосередньо або через ор­гани, які вони створюють, питань місцевого життя в межах Конститу­ції та законів України.

Прийняття нової редакції Закону стало значним кроком у від­ході від дуалістичної теорії та практики в організації місцевої влади і місцевого самоврядування й передбачив утвердження місцевого та регіонального самоврядування, проголосивши практично новий ду­алізм. Територіальною основою місцевого самоврядування проголо­шувались сільська рада, селище, місто, а регіональною — відповідно район, область.

-21 -

Муніципальне право України

Розділ І. Муніципальне право як галузь права України

На основі виконавчих комітетів рад областей, районів та міст Києва і Севастополя утворювались державні адміністрації на чолі з представниками Президента України. У зв'язку із зупиненням діяль­ності виконавчих комітетів можливості рад в управлінні місцевими справами істотно зменшувалися, що посилило конфронтацію між ке­рівниками органів місцевого самоврядування і місцевих органів дер­жавної виконавчої влади⁹.

Незабаром від двоїстої природи рад відмовились. За Законом України "Про формування місцевих органів влади і самоврядування" (1994 р.) ради всіх рівнів оголошувалися органами місцевого само­врядування. Голови рад, за винятком районних у місті, обиралися шляхом прямих виборів безпосередньо населенням і за посадою очо­лювали виконавчі комітети.

Поряд з цією новелою ради областей, районів, міст Києва і Се­вастополя наділялися функціями органів державної влади, позбавля-ючи тим самим її представників Президента України.

Глава держави з цим погодитися не міг, оскільки це ослаблювало систему виконавчої влади. 6 серпня 1994 року він видав Указ, яким підпорядкував собі голів районних і обласних рад.

В цей період гострої кризи і конфронтації органів державної вла­ди інтенсивно відбувався пошук систем кожного виду влади і одно­часно системи місцевих органів державної влади та моделі місцевого самоврядування.

У травні 1995 року був прийнятий Закон "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні", яким місцевими органами дер­жавної виконавчої влади в районах (крім районів у містах), областях, містах Києві і Севастополі оголошувалися державні адміністрації, які очолювали голови відповідних рад шляхом призначення їх Пре­зидентом України керівниками адміністрації.

Первинними суб'єктами місцевого самоврядування визнача­лися територіальні колективи громадян, які проживають у селах, селищах, містах, а його територіальною основою — відповідні на­селені пункти. Представницькі органи місцевого самоврядування цих адміністративно-територіальних одиниць — ради очолювали їх голови, які одночасно були і головами виконавчих комітетів. Пред­ставницькими органами районів, областей, міст Києва і Севастополя були відповідні ради. Виконавчі комітети при них не формувалися.

⁹ Коммунальное право Украйни. Учебное пособие. Донецк, ДонГУ, 1999. — С. 51.

-22-

11,я система місцевого самоврядування була прийнята новою Кон- ституцією, а згодом Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні", доповненим, зокрема, інститутом сільського, селищного, МІСЬКОГО ГОЛОВИ Г8 РОЗДІЛИВШИ посади голови районної і міської рад 1.11 шви райо міі ь іржавних адміністрацій.

13. ДЖЕРЕЛА МУНІЦИПАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

( ні тема джерел муніципального права є однією з найбільш роз-і.і іужених серед інших галузей права, що значною мірою зумовило порівняно швидке становлення її з часу визнання у нашій країни міс­цевого самоврядування.

()сповними видами джерел муніципального права є: Конституція України;

• закони України;

• підзаконні нормативно-правові акти органів державної влади в галузі місцевого самоврядування;

• нормативно-правові акти суб'єктів системи місцевого само­врядування;

- міжнародно-правові акти в галузі місцевого самоврядування; , — нормативно-правові договори;

— інші види джерел муніципального права: акти безпосередньо­го народовладдя, нормативно-правові акти Верховної Ради і Ради Міністрів Автономної Республіки Крим тощо.

Пріоритетним джерелом муніципального права України є Кон­ституція. Вона містить насамперед положення про визнання і га­рантування державою місцевого самоврядування (ст. 7), здійснення народом України влади через органи місцевого самоврядування (стат­тя 5), про право громадян України брати участь у місцевих референ­думах, вільно обирати і бути обраними до органів місцевого самовря­дування, користуватися рівним правом доступу до служби в органах місцевого самоврядування (стаття 38), про основні засади виборів /іо органів місцевого самоврядування (ст. 71), повноваження Верхо-ііної Ради України в галузі місцевого самоврядування (п. ЗО ст. 85, п. 15 ст. 92 та ін.), основні його засади (Розділ XI), функції і повно­важення територіальних громад, порядок формування і склад пред-

-23-

с тан і,мі\ органів місцевого самоврядування, (х основні функції і

повноваження та механізм його здійснення.

,' Основними джерелами муніципального права є закони про міс­цеве самоврядування — загальний і спеціальні (територіальні або га­лузеві).

_^- Це безпосередньо випливає зі статті 24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", в якій, зокрема, зазначається, що правовий статус місцевого самоврядування в Україні визначаєть­ся Конституцією, цим Законом та іншими законами, які не повинні суперечити його положенням. Правовий статус місцевого самовря­дування у містах Києві та Севастополі, а також в Автономній Рес­публіці Крим визначається Конституцією України та цим Законом з особливостями, передбаченими законами про міста Київ та Севасто­поль та Конституцією Автономної Республіки Крим.

Загальним і основним законом в галузі місцевого самоврядуван-

і ня є Закон "Про місцеве самоврядування в Україні", який, відповідно

^; до полФкень Конституції України щодо місцевого самоврядування, визначає його систему, засади організації і діяльності органів та по­садових осіб, їх функції, повноваження і відповідальність та гарантії місцевого самоврядування.

Найбільш повно в Законі визначаються форми безпосереднього здійснення територіальними громадами місцевого самоврядування (місцеві референдуми, місцеві ініціативи тощо), повноваження його представницьких органів — сільських, селищних, міських, районних і обласних рад, виконавчих органів сільських, селищних і міських рад, сільського, селищного і міського голови, матеріальна і фінансова основи.

Важливими новелами цього Закону є визначення у ст. 1 осно­вних термінів, які використовуються у ньому, основних принципів місцевого самоврядування (ст. 4), його системи (стаття 5), основних

- форм безпосереднього волевиявлення територіальними громадами (статті 7-9, 13), організаційно-правових, матеріальних, фінансових та інших основ місцевого самоврядування (стаття 16), тобто меха­нізму здійснення, системи відносин його органів з підприємствами, установами та організаціями, що перебувають у комунальній влас­ності відповідних територіальних громад, та відносин цих органів з підприємствами, установами і організаціями, що не перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, гарантій

-24-

місцеиого самоврядування, від іідалі>ност1 його органів та посадо

них осіб, прпк сш та перехідні положення.

Серед спеціальних норматишю-правових актів в галузі місцевого самоврядування найбільш вагомими є: Закон України "Про столицю У країни — місто-герой Київ", який містить кілька розділів, безпосеред" НЬО присвячених місцевому самоврядуванню: розділ І і" Організаційно-иравова основа, здійснення місцевого самоврядування та виконавчої влади в місті Києві; розділ III "Посадові особи органів місцевого са­моврядування та виконавчої влади в місті Києві, їх функції і повно­важення"; розділ IV "Матеріальна і фінансова основа місцевого само­врядування", закони про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів, про статут депутатів місцевих рад, про все­український та місцеві референдуми тощо¹⁰;^оггстітгуг}ія^Ат^трномної Республіки Крим, яка містить окремий розділ (IV), присвячений міс­цевому самоврядуванню в Автономній Республіці Крим.

Значне місце серед джерел муніципального права посідають під-■^и|К01^1і^1ШишШМШ^ЛIШ!1^2^!і^ан^^в державної влади: відповідні укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів, нормативно-правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, рішення Конституційного Суду з питань місцевого самоврядування та нормативні акти інших органів державної влади. Загальновідомими нормативними актами Президента України є, зокрема, Укази "Про зміцнення економічних основ самоврядування" від 12 березня 1994 року та "Про фонд спри­яння місцевому самоврядуванню України" від 19 грудня 1995 року.

Одним із перших нормативних актів Кабінету Міністрів в галу­зі місцевого самоврядування є Постанова від 5 листопада 1991 року "Про розмежування державного майна між загальнодержавною влас­ністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (кому­нальною власністю)".

Поступово визнається і утверджується таке джерело муніци­пального права, як акти Конституційного Суду України.

І 'ішеннями Конституційного СуТіуТякТє да^р~елам"и іугуніципаль-ного права, можна вважати, зокрема, Рішення від 9 лютого 2000 року Мі І рп\2000 (справа про місцеве самоврядування, статут тери­торіальним громад районів у містах та інші питання), від 27 берез-

"' Я'»¹ Конституційне законодавство України. — К.: Атіка, 2000. — С.104-189,

-25-

Муніципальне право України

Розділ І. Муніципальне право як галузь права України

ня 1998 року № 5— р/п/98 (справа про вибори у містах Києві і Се­вастополі), від 13 травня 1998 року №6—рп/98 (справа щодо статусу депутатів рад)¹¹.

Та найбільш розгалуженим джерелом муніципального права є норліативночг^авові акти суб'єктів системи місцевого самоврядуван-' ня, зокрема, відповідні акти територіальних громад як акти їх безпо­середнього волевиявлення, представницьких органів місцевого само­врядування рад, їх виконавчих органів, сільських, селищних, міських голів, органів самоорганізації населення тощо. Найбільш вагомими серед них є акти місцевих референдумів та представницьких органів місцевого самоврядування, зокрема статути територіальних громад міст та інших адміністративно-територіальних одиниць, регламен­ти відповідних рад, правила, положення тощо, які в цілому складають найбільший масив джерел муніципального права України.

Відповідно до статті 59 Закону про місцеве самоврядування в Україні рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Виконавчий комітет сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) рад в межах своїх повноважень також приймає рішення, а сільський, селищний, міський голова, голо­ва районної у місті, районної, обласної рад — видають розпоряджен­ня. Ці акти є обов'язковими в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Відповідно до статті 144 Конституції України органи місцевого самоврядування у межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до ви­конання на відповідній території.

У розвиток цього конституційного положення в статті 73 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" зазначається, що акти ради, сільського, селищного, міського голови, голови районної у місті ради, виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної в місті (у разі її створення) ради, прийняті в межах наданих їм повноважень, є обов'язковими для виконання всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, об'єднаннями громадян, під­приємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на від­повідній території.

Відповідно до статті 19 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" представницький орган місцевого самоврядування на основі

" Конституційне законодавство України.— К.: Атіка, 2000. — С.734-743, 869-878.

-26-

Конституції та в межах цього Закону може приймати статут терито­ріальної громади села, селища, міста. Однією з істотних його особли­востей є необхідність державної реєстрації в органах Міністерства юстиції.

Якщо звичайне рішення ради нормативно-правового характеру, як правило, набирає чинності з дня його оприлюднення, то статут те­риторіальної громади — відповідно після його реєстрації в органах Міністерства юстиції.

Значне місце в системі джерел муніципального права Укра­їни посідають мізшадодмо^-правові .акти, з числа тих, згода на іУ обов'язковість яких надана Верховною Радою. До них відносяться, зокрема, Європейська хартія місцевого самоврядування, прийнята Радою Європи 15 жовтня 1985 року, у якій визначаються конститу­ційні і законодавчі основи місцевого самоврядування, його поняття, сфера компетенції; передбачається відповідність адміністративних структур і засобів завданням органів місцевого самоврядування, ад­міністративний контроль за діяльністю його органів, право місцевих органів самоврядування на об'єднання та ряд інших положень.

У цьому нормативно-правовому акті, зокрема, зазначається, що принцип місцевого самоврядування має бути визнаний в законодав­стві країни і, за можливості, в Конституції (стаття 2). Під місцевим самоврядуванням розуміється право і спроможність місцевих влас­тей в межах закону здійснювати регулювання і управління суттєвою часткою суспільних справ, які належать до їх компетенції, в інтересах місцевого населення (стаття 3).

Щодо сфери компетенції і джерел муніципального права, зокре­ма, проголошується, що головні положення і функції місцевих влас­тей встановлюються Конституцією або законом (стаття 4). Разом з тим, зазначається, що ці положення не виключають наділення місце­вих властей повноваженнями і функціями для спеціальних цілей від­повідно до закону (стаття 4).

Все бі-Льшого поширення набуває такий вид джерел муніципаль­ного права, як нормативний Зогоет^Це зумовлено статусом підпри­ємств, установ і організацій, які перебувають у комунальній власності територіальних громад, статз^сом підприємств, установ і організацій, що не перебувають у комунальній власності відповідних територіаль­них громад, і відносинами між ними та органами місцевого самовря­дування, а також між вітчизняними суб'єктами місцевого самовряду-

-27-

Муніципальне право України

Розділ І. Муніципальне право як галузь прана України

в ання одного або різних рівнів та між вітчизняними і зарубіжними його суб'єктами, можливостями добровільного об'єднання органів місцевого самоврядування та їх повноваженнями в галузі зовнішньо­економічної діяльності.

Зокрема, в статті 18 Закону "Про місцеве самоврядування в Укра­їні" зазначається, що відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, які не перебувають у комунальній власності відповідних громад, будуються на договірній і податковій основі та на засадах підконтрольності у межах повнова­жень, наданих органам місцевого самоврядування законом.

У статті 35 цього Закону, яка визначає повноваження виконавчих органів сільських, селищних і міських рад у галузі зовнішньоеконо­мічної діяльності, зазначається, що до відання цих органів належать, поряд з іншими, такі повноваження, як укладення і забезпечення ви­конання у встановленому законодавством порядку договорів з іно­земними партнерами на придбання та реалізацію продукції, виконан-ня робіт і надання послуг.

Серед інших джерел комунального права все визначніше місце ; посідають нормативно-правові акти Верховної Ради та Ради Міні-\ стрів Автономної Республіки Крим, виборчих комісій, насамперед Цен-\ тральної виборчої комісії, комунальних підприємств, установ і орган­ізацій тощо.