2. Основні напрями ринкових перетворень в економіці незалежної України на першому етапі розвитку (1991-1994 рр.). Становлення засад ринкової економіки (друга половина 90-х років хх ст.)

Кінець 1991 - перша половина 1994 рр. - це період поглиблення структурного розбалансування економіки України. Світовий досвід переконливо свідчить, що для ефективного господарювання необхід­но, щоб у структурі промислового виробництва частка базових галу­зей (паливно-енергетичний та металургійний комплекси) становила від 19 до 23 %. В Україні в 1992 році вона становила 44,9 %, в 1993 -

6. %, а в 1994 році - 45,4 %. За цими цифрами криється збереження великої ресурсомісткості суспільного виробництва. Водночас випе­реджувальними темпами зростають ціни на продукцію базових галу­зей. Ціни на продукцію вугільної промисловості у першому кварталі 1992 р. зросли в 90 разів, більш як у 40 разів - на продукцію металур­гійної та нафтопереробної промисловості, ціни на продукцію легкої промисловості зросли у 12 разів, а сільського господарства - в 6, що свідчило про істотне погіршення галузевої структури національного виробництва. Спроба поліпшити ситуацію за рахунок емісійних кре­дитів лише стимулювала подальше зростання бюджетного дефіциту.

На цьому тлі суттєво посилився податковий тягар на товарови­робників, давалися взнаки фіскальні ознаки податкової системи, що вкрай негативно позначалося на економічній ситуації. З метою скоро­чення емісії не забезпечених товарною масою грошей уряд вдається до збільшення податків, встановлює найвищу в світі ставку прибут­кового податку з громадян - 90 %. Але в кінцевому підсумку лише збільшуються так звані бартерні операції (натуральний обмін), ще бі­льше посилюється “тінізація” економіки, обороти якої у 1994 р. дося- гли 40 % валового внутрішнього продукту, катастрофічно зростають неплатежі за продані товари й надані послуги, відбувається подальше згортання виробничої та комерційної діяльності. Зростає заборгова­ність з виплати заробітної плати та інших виплат (пенсій, стипендій тощо). Усе це було результатом непродуманої дефляційної політики монетаристськими методами без обмежень видатків державного бю­джету, які й надалі зростали. Тільки за першу половину 1993 р. обсяги кредитування дефіциту державного бюджету Національним банком збільшилися вдвічі.

Наступний етап реформування економіки України визначала спроба реалізації програми виведення економіки з кризи, запропоно­вана президентом Л. Кучмою у 1995 р. Програма передбачала низку заходів, спрямованих на прискорення формування ринкових відносин: розвиток підприємництва; лібералізацію торгівлі; створення нової за­конодавчої бази; кардинальні зміни в грошово-кредитній політиці; без­компромісну боротьбу зі злочинністю та корупцією.

У жовтні 1995 р. в країні стартує курс на радикальні економічні перетворення, під час реалізації якого скасовують дотації на виробни­цтво збиткової продукції, відпускаються ціни, скасовується фіксова­ний курс до твердих валют, проголошується необхідність тотальної приватизації та суттєвого скорочення бюджетного дефіциту тощо. На­ступні роки довели, що застосування методів “монетаристського ад­міністрування” в керівництві економікою не змогло забезпечити шви­дкого й ефективного виходу української економіки з кризи, хоча й дали певні позитивні результати. Так, 1995 р. характеризується пев- ною стабілізацією грошово-кредитної сфери. Рівень інфляції в Україні становив 181,7 % на рік і був майже вдвічі нижчим, ніж у Росії. Це зміцнило національну грошову одиницю (купоно-карбованець), підви­щило довіру до неї, створило передумови для проведення грошової реформи. У вересні 1996 р. в обіг було запроваджено гривню - націо­нальну українську валюту. Друга половина 1990-х років в економіці України характеризується проголошенням коригування курсу реформ на створення державно-регульованої, соціально спрямованої ринкової економіки, або, інакше кажучи, проголошено курс на розбудову соціа­льного ринкового господарства. Проте в цей період в Україні вже сформувалася доволі розвинена ринкова інфраструктура (банки, бір­жі, страхові компанії тощо), визначилася певна спрямованість валют­ної, кредитної політики. Стали також певною мірою зрозумілими пе­реваги та вади діючої податкової, митної, регіональної політики. Але негативні тенденції в економіці України, хоча й дещо пом’якшені, зберігалися до кінця тисячоліття.

Так, лише наприкінці 1990-х років трохи прискорилися процеси приватизації промислових об’єктів, до 2000 р. змінило форму власно­сті близько 65 000 підприємств та організацій, а недержавні підприєм­ства почали виробляти майже 70 % продукції. Утім, ці процеси не ма­ли системного характеру, жодна програма приватизації в ці роки не дістала підтримки Верховної Ради України, не отримали належного захисту й відносини власності. Разом із тим на макроекономічну ди­наміку негативний вплив справляли скрутне фінансове становище пі­дприємств, недостатня ефективність приватизації й управління держа­вним майном, зменшення попиту на вітчизняну продукцію через її високу собівартість та неконкурентоспроможність, брак інвестицій, повільне формування законодавчої бази, яка б відповідала економіч­ним процесам перехідної економіки.

У другій половині 1990-х років відбуваються й певні зрушення в аграрному секторі. У межах аграрної реформи, започаткованої ще в 1990-1993 роках, були зроблені певні кроки, спрямовані на реформу­вання відносин власності. Ці процеси мали сприяти появі на селі се- лянина-власника, зацікавленого в мінімізації матеріальних витрат і ресурсозаощадженні, а також у збереженні й підвищенні родючості ґрунтів.

На практиці все відбувалося таким чином, що справжні результа­ти виявилися протилежними тим, що пропагувалися. Реформування відносин власності в сільському господарстві відбувалося надзвичай­но низькими темпами, поверхово й непродумано. Дозволивши прива­тизацію земельних ділянок, що перебували в користуванні громадян, основну масу землі, яка перебувала в користуванні сільськогоспо­дарських підприємств, почали роздержавлювати лише в середині 1990-х років, але не як приватну власність на землю безпосередньо селян, а як так звану колективну власність тих самих сільськогоспо­дарських підприємств, які змінили свій статус на недержавний. Услід за роздержавленням землі розпочалися процеси її паювання та закріп­лення прав на землю державними актами, внаслідок чого відбувається реформування (або просто ліквідація) значної кількості колективних господарств. Процеси розпаювання підприємства, що виникали як орендні на приватній землі, істотно змінювали виробничі відносини, що свідчило про певні позитивні кроки в процесі реалізації аграрної реформи. Водночас у багатьох випадках процес реформування зали­шався непослідовним, структурні зміни впроваджувалися надто пові­льно. Отже, в аграрному секторі, усупереч проголошеним реформам, залишається цілий ряд проблем, які необхідно вирішувати, без чого важко очікувати кардинальних змін у бік зростання обсягів сільсько­господарського виробництва.