5. Грошовий сектор економіки та економічна суть монетаризму. М. Фрідмен

У США альтернативою кейнсіанству стала чиказька школа неолі­бералізму, що сповідувала ідеї монетаризму. Очолював школу відомий американський економіст Мілтон Фрідмен. Монетаризм - це центра­льна теорія неоконсерватизму. Монетаризм пов’язаний з регулюван­ням економіки через сферу грошово-кредитного обігу. На думку моне- таристів, лише послідовна політика забезпечення господарства грошима може створити впевненість економічних агентів у неінфля- ційному розвитку економіки й сприяти рівномірному інвестуванню із мінімальним ризиком. У широкому сенсі монетарим - це всі економічні доктрини, що надають грошам першочергового значення та пов’язані із розробленням грошово-кредитної політики, спрямованої на регулю­вання грошової маси в обігу. “Монетаристське відродження ” не було випадковою відповіддю на інфляційні процеси 1970-х років чи просто реакцією на кризу кейнсіанства. В основі сучасних монетаристських концепцій є кількісна теорія грошей, яка виникла ще в XVI ст., згідно з якою рівень товарних цін тим вищий, чим більше грошей в обігу. Висновок щодо вирішального впливу грошових факторів на загаль­ноекономічні процеси був обґрунтований М. Фрідменом і А. Шварц у праці “Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867-1960” і сфо­рмульований так: зміна кількості грошового запасу тісно пов’язана зі змінами економічної активності, грошового доходу й цін. М. Фрідмен у своїх працях, на відміну від кейнсіанських концепцій, визначальну роль віддавав грошовому (монетарному) фактору в досягненні макрое- кономічної стабільності. На відміну від кейнсіанства, природу та причи­ни циклічності ринкової економіки М. Фрідмен вбачає у порушенні мо­нетарної стабільності, непередбачених змінах грошової пропозиції, негативних наслідках невираженого втручання держави в економіку, пе­редусім його емісійної політики. М. Фрідмен та його прихильники вва­жали, що розширення капіталістичного відтворення в довгостроковому періоді можливе лише за умови приросту грошової маси в обігу. М. Фрідмен визнавав за грошима монопольну роль у коливаннях націо­нального доходу й висунув тезу: “ і тільки гроші мають значення”.

тая я яяя я я я

. Теорії економіки пропозиції і раціональних очікувань та їх практичне використання

У 80-х роках XX ст. у розвинутих капіталістичних країнах неоко- нсерватизм охоплює три основні напрями нової неокласики:

1. монетаризм, або чиказька школа неолібералізму (М. Фрідмен) - центральна теорія неоконсерватизму. Монетаризм пов’язаний з ре­гулюванням економіки через сферу грошово-кредитного обігу. На думку монетаристів, лише послідовна політика забезпечення гос­подарства грошима може створити впевненість економічних аген­тів у неінфляційному розвитку економіки й сприяти рівномірному інвестуванню із мінімальним ризиком;

2. теорія економіки пропозиції (А. Лаффер, Дж. Гілдер, І. Робертс, Р. Манделла), згідно з якою надмірне підвищення податків позбав­ляє підприємців стимулів до інвестування та призводить до падіння виробництва й підриву фінансової бази оподаткування, а зниження податкових ставок є достатньою умовою для стимулювання підп­риємницької активності й ініціативи;

3. нова класична макроекономіка - теорія раціональних очікувань (Дж. Мут, Р. Лукас, Т. Сарджент, Н. Воллес), згідно з якою еко­номічні агенти в будь-якому разі не виправдовують надії владних структур, бо заздалегідь враховують наміри влади й нейтралізують своїми заходами (підвищенням чи зниженням цін) політику уряду.

Важливою складовою неоконсерватизму також є теорія економі­ки пропозиції (економісти Артур Лаффер, П. Робертс, Р. Манделла, журналісти Дж. Гілдер, Дж. Ванніскі, конгресмен Дж. Кемп), яка до­повнювала монетарні форми та методи регулювання економіки й була створена після кризи 1974-1975 рр.; вона, по суті, стала теоретико- методологічним підґрунтям “рейганоміки”. Ця теорія, подібно до монетаризму, виходить із неокласичної рівноважної схеми, а критику кейнсіанства зосереджує на проблемі інвестиційної функції капіталу.

Основними елементами економічної політики держави згідно з теорією економіки пропозиції є такі: зорієнтованість економічної політики на виробництво, пропозицію; зниження податків, передусім з юридичних осіб, з метою вивільнення частини прибутків для інвес­тування; скорочення витрат, насамперед у соціальній сфері; регулю­вання пропозиції грошової маси.

Доповнюючи один одного, представники теорії економіки пропо­зиції, на відміну від монетаристів, які основний акцент робили на регу­люванні кількості грошей, особливого значення надають використанню податкових інструментів регулювання. Вразливість кейнсіанства при­хильники цієї теорії бачать в абсолютизації проблеми ефективного по­питу й недооцінюванні економічних проблем формування структури пропозиції. Теоретичне обґрунтування стимулювання пропозиції шля­хом скорочення податкової ставки з метою перерозподілу національного доходу на користь середніх і великих власників увійшло в економічну теорію як крива А. Лаффера.

Економіка пропозиції суттєво вплинули на економічну політику й ідеологію уряду Р. Рейгана, особливо щодо ефективності соціальних програм, значення ринку, характеру й меж втручання держави в еко­номічні процеси.

Третьою складовою теоретичної платформи неоконсерваторів є теорія раціональних очікувань, яка належить до нової класичної мак- роекономіки. Її теоретичні засади були закладені ще в 50-60-х роках XX ст. Р. Мутом, а подальша розробка здійснена у 1970-х рр. такими американськими вченими: Р. Лукасом, Т. Сарджентом, Н. Воллесом. Роберт Лукас із Чиказького університету за розроблення теорії раціо­нальних очікувань у 1995 році став лауреатом Нобелівської премії.

Значний вклад у розвиток макроекономіки, і передусім теорії ра­ціональних очікувань, Р. Лукас зробив тим, що узагальнив, системати­зував і класифікував різноманіття обчислювальних, аналітичних, еко­номічних, економетричних та статистичних методик, інструментарію та механізмів, що здавалося багатьом нескінченним і непідпорядкова- ним, ніби броунівський рух, і наблизив до аналізу економіки, що дина­мічно розвивається. У своїх наукових розвідках Р. Лукас виходить не з того, що люди завжди роблять точні передбачення, а з того, що люди не роблять постійно хибних передбачень, що їх можуть використовувати політики. Крім того, ключові інститути, що приймають рішення, - вели­кі фірми, головні фінансові установи та профспілкові організації - най­мають до штату економістів, які допомагають передбачити результати нової державної політики. Отже, постійно обманювати основні інсти­тути економіки, які приймають рішення, неможливо.