3. Становлення адміністративно-командної системи та її теоретичне обґрунтування в українській економічній літературі 20-30-х рр. Хх ст. Радянська індустріалізація і колективізація

В українській економічній літературі з’являлися праці, в яких кри­тикувалися економісти, що відстоювали необхідність розроблення плану на основі врахування ринкових закономірностей. Так, на сторінках часо­пису “Господарство України” критикували погляди Л.Н. Юровського на проблему плану в радянському господарстві, концепції В.П. Акуленка стосовно темпів і типів індустріалізації в СРСР, перспективного плану­вання тощо. Із запровадженням адміністративно-командних методів управління економікою критика концепцій ринкової економіки дедалі більше втрачала характер наукової полеміки, наприкінці 1920-х - на по­чатку 1930-х років вона була зведена до викриття “антимарксистських” і “антинаукових” теорій. У грудні 1929 р. Й.В. Сталін виступив із промо­вою на конференції аграріїв-марксистів. Ця промова Сталіна була сигна­лом до розправи із багатьма економістами, які мали власну принципову позицію, чим було завдано відчутного удару по економічній науці. Нау­ка почала існувати в умовах ідеологічної автаркії та повного відокрем­лення від здобутків світової економічної думки. У країні були проведені господарські реформи, які завершили процес обмеження ринкових від­носин і сприяли формуванню економічної системи, основаної на коман­дно-адміністративних методах управління економікою. На початку 1930-х років зросла кількість промислових наркоматів і главків, які були центрами оперативного керівництва підприємствами. Посилювалася єдиноначальність, що призвело до затвердження командного стилю в управлінні промисловістю і директивних методів керівництва. Усе це зумовило виникнення адміністративно-командної системи управління економікою, формування якої розпочалося у процесі індустріалізації.

Було поставлено завдання перетворення Росії з країни, що вво­зить устаткування, на країну, що його вивозить. Під таким гаслом пройшов XIV з’їзд партії. Було визнано, що розв’язати проблему інду­стріалізації можна лише за ретельного її планування, і що найсприят­ливіші умови для вирішення проблеми можуть бути створені розроб­ленням п ’ятирічних планів розвитку народного господарства. У дискусії щодо підготовки плану індустріалізації ключовим було питання про джерела засобів для його здійснення.

Одним із головних джерел нагромадження засобів для індустріа­лізації став перерозподіл доходів населення на користь держави. Пе­рекачування засобів йшло різними каналами: 1) податки з населення;

2. внутрішні державні позики, що розміщувалися і серед міського, і серед сільського населення; 3) грошова емісія; 4) податкова реформа 1930 р., що сприяла перерозподілу коштів із легкої промисловості у важку. Оскільки бюджетних коштів бракувало, були залучені додат­кові джерела. Такими джерелами були: 1) продаж на зарубіжних рин­ках (часто за безцінь) унікальних художніх цінностей, що зберігалися в музеях країни; 2) створені в усіх великих містах магазини Торгсину (формально для торгівлі з іноземцями, а фактично для викачування у громадян залишків золота і коштовностей); 3) подальший зерновий експорт, що забезпечував валюту. З метою економії коштів держава стримувала зростання заробітної платні робітників і службовців.

Характеризуючи відмінні риси індустріалізації, слід зазначити, що у першій п’ятирічці змінювалася галузева структура промислового виробництва - форсованими темпами розвивалися галузі важкої індус­трії, створювалися нові центри її розвитку. У другій і третій п’ятиріч­ках продовжувалася політика “соціалістичної” індустріалізації. На­родне господарство усі ці роки відрізняла значна диспропорційність галузевого розвитку. Від середніх темпів народногосподарського роз­витку істотно відставали галузі групи “Б”, будівництво електростанцій та залізниць. На цьому тлі швидким зростанням темпів розвитку вирі­знялося лише військове виробництво. Взагалі, незбалансоване зрос­тання за роки радянської влади було свого роду законом розвитку економіки.

Поряд з індустріалізацією другим головним напрямом сталінської економічної політики 1930-х років була колективізація сільського госпо­дарства. На початку вона розглядалася як засіб прискорення індустріа­лізації, розв’язання хлібної проблеми, нарешті - ліквідації заможного селянства, природного ворога радянської влади. Аграрний сектор стає фактичним донором промисловості, особливо на початку 1930-х років, оскільки колективне, контрольоване і кероване державою господарст­во могло швидко забезпечити зростання виробництва і фінансових надходжень. Поштовхом до переходу до суцільної колективізації послугувала хлібозаготівельна криза 1927-1928 рр. Першим кроком до суцільної колективізації мав стати перший п’ятирічний план, за яким колективізації в Україні на добровільних засадах підлягало 30 % селянських господарств. Дуже суперечливі, навіть трагічні наслідки мала колективізація сільського господарства. У 1920-х роках існувало три форми колективних господарств, що різнилися за ступенем усус­пільнення: 1) комуни із повним усуспільненням матеріальних умов виробництва і побуту; 2) сільськогосподарські артілі із усуспільнен­ням основних матеріальних ресурсів і збереженням особистого підсо­бного господарства; 3) товариства зі спільного обробітку землі (ТОЗ). У процесі суцільної колективізації основною формою стали артілі, які і стали називати колгоспами. Завершення колективізації припадає на 1937 р., коли в колгоспи України об’єдналося 96,1 % селянських гос­подарств та 99,7 % посівних площ. До початку Другої світової війни в республіці існувало близько 30 тис. колгоспів і майже 1 000 радгоспів. Одночасно із колективізацією тривав процес розкуркулення, в резуль­таті якого у селян вилучали майно, землю, а їх самих висилали в дале­кі необжиті місця, на лісозаготівлі та в табори, позбавляючи всіх полі­тичних і громадянських прав.