4. Вплив наднаціональних організацій на розвиток національних економік

Головним для політикуму провідних країн світу по завершенні війни було вирішення проблеми колективної безпеки. З цією метою 25 квітня 1945 року у Сан-Франциско було відкрито конференцію

Об ’єднаних Націй - найбільший міжнародний форум того часу, який зібрав понад 800 делегатів з 50 країн. Представники багатьох країн, що брали участь у війні проти фашистської Німеччини та Японії, зібралися разом, щоб створити таку міжнародну організацію, котра б сприяла забезпеченню миру й безпеки всіх народів після війни. Кон­ференція у Сан-Франциско була завершальним етапом створення ООН. Її учасники підбили підсумки тривалої й складної дипломатич­ної боротьби, котра віддзеркалювала докорінні зміни, що сталися на світовій арені за роки Другої світової війни.

Ініціаторами створення міжнародної організації з підтримки миру й безпеки були держави антигітлерівської коаліції - СРСР, США і Велика Британія. Члени ООН зобов’язалися вживати колекти­вних заходів щодо запобігання й усунення загрози миру, боротьби проти актів агресії, домовилися розв’язувати свої суперечки мирними засобами, розвивати дружні відносини на засадах поваги, рівності та самовизначення народів, співпрацювати у вирішенні економічних, со­ціальних і культурних проблем, заохочувати повагу до прав людини.

Ще одним наслідком війни виявилися міжнародні валютні угоди, підписані у червні 1944 року представниками 44 країн під час валют­но-фінансової конференції у Бреттон-Вудсі (США); було вирішено створити Міжнародний валютний фонд (МВФ), вироблено основні правила міжнародних валютних відносин. Крім МВФ, був створений Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР). Вони мали виконувати роль міжнародних кредитних центрів.

МВФ розпочав функціонування у березні 1947 року, правління розташовано у Вашингтоні, європейське відділення - в Парижі.

Метою діяльності МВФ проголошувалося сприяння розвитку між­народної торгівлі й валютної співпраці шляхом управління структурою обмінних курсів різних світових валют, а також фінансування корот­котермінових дисбалансів у міжнародних платіжних відносинах.

Світова система валютних курсів із регульовано-фіксованими валютними курсами, що склалася у повоєнний період, проіснувала з деякими модифікаціями до 1971 року й характеризувалася такими ознаками: кожна країна - член МВФ - установлювала номінальний золотий вміст своєї грошової одиниці, що визначало паритет валют, а отже - і валютний курс; кожна країна зобов’язувалася дотримуватися незмінного курсу своєї валюти щодо валют будь-якої іншої країни; країни-члени втратили право на необмежену кількість девальвацій. Девальвацію можна було провести лише з дозволу МВФ. Це давало змогу усунути довільні конкурентні девальвації валют.

На міжнародній арені політику соціальної реабілітації населення мали здійснювати такі наднаціональні структури, як Організація Об’єднаних Націй та Міжнародна організація праці.

У руслі сучасної цивілізаційної парадигми людина є центральною постаттю суспільства, його стрижнем і найбільшою цінністю. Знач­ною мірою розбудові інституціонального середовища соціальної сфе­ри, із закріпленням за людиною її захисних статусних прав, сприяла Загальна декларація прав людини, ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН 30 грудня 1948 р. у вигляді резолюції. Ця декларація проголошує низку трудових прав людини, а саме: право на працю, на вільний ви­бір роботи; на захист від безробіття; на справедливі та сприятливі умови праці; на рівну оплату за однакову працю без будь-якої дис­кримінації; на справедливу та задовільну винагороду, що забезпечує гідне існування самої людини та її сім’ї й доповнюється іншими засо­бами соціального забезпечення; на створення профспілок та вступ до них для захисту своїх інтересів; на відпочинок і дозвілля; на розумне обмеження робочого дня та оплачувану щорічну відпустку.

У грудні 1966 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила Міжнаро­дний пакт про економічні, соціальні та культурні права людини. За юридичною природою цей документ є багатостороннім міжнародним договором, ратифікованим більшістю країн - членів ООН.

З 1946 року як спеціалізована установа ООН починає діяти МОП - організація, створена ще в 1919 році в складі Ліги Націй. Спочатку метою діяльності цієї організації, визначеної західною соціал-демокра­тією, було сприяння соціальному прогресу, встановленню і підтриманню соціальної злагоди. Конвенції та рекомендації МОП разом з числен­ними актами ООН, чинними у світовому масштабі, та актами локаль­ної дії, прийнятими регіональними організаціями, є своєрідним між­народним кодексом праці.

Особливого значення у повоєнний період набула проблематика соціально-трудових відносин. Сприяти їх оптимізації мали норми, ви­кладені в конвенціях, що були прийняті в цей період. Принагідно за­значимо, що всім документам МОП властива ідея присутності у всіх діях соціальних партнерів імперативу політичної волі щодо досягнен­ня соціального компромісу

5. Вплив міжнародно-інтеграційних факторів на розвиток національних економік провідних країн Європи та США у 50-70-ті роки XX ст. та його відображення в дослідженнях Дж. Вайнера, Дж. Міда, Р. Ліпсі

Загальною передумовою інтеграційних процесів у Європі впро­довж 1950-1970-х років було поглиблення міжнародного поділу праці за умов НТР, а отже, зростання взаємозалежності та взаємовпливу на­ціональних економік.

Серед причин і чинників європейської інтеграції назвемо такі: наявність значних матеріальних втрат, завданих Другою світовою вій­ною; розв’язання проблем колективної безпеки за умов розгортання “холодної війни”; уповільнені темпи засвоєння досягнень НТР та ная­вність більш успішних суб’єктів конкуренції у світовому господарстві, безпосередньо США та Японії; наявність спільних історико-цивілізацій- них, регіональних рис та особливостей соціально-економічного, полі­тичного і загальнокультурного розвитку країн Західної Європи.

Уперше ідею європейської єдності сформулював Вінстон Чер- чілль, який у виступі 19 вересня 1946 року в Цюріху закликав до пе­ребудови Європи на зразок Сполучених Штатів Америки, що, як вва­жав “великий англієць”, дасть їй можливість стати такою ж вільною і щасливою, як Швейцарія.

Проте країни, які брали участь у плані Маршалла, вже в червні 1947 року заснували Комітет європейської економічної співпраці, який підготував конвенцію, підписану 16 травня 1948 року. Так вини­кла Організація європейської економічної співпраці (ОЄЕС), яка нада­вала рекомендації щодо розподілу економічної допомоги окремим країнам у рамках плану Маршалла й започаткувала Європейський платіжний союз.

Серед основних чинників європейської інтеграції слід назвати такі: формування наднаціональних інститутів на західноєвропейсько­му просторі; утворення зони вільної торгівлі (спільного ринку) захід­ноєвропейського регіонального блоку; становлення спільного ринку

із вільним рухом праці, капіталу та підприємництва; визначення пер­спективи утворення валютного союзу та єдиної грошової системи; перс­пектива створення єдиного парламенту та уряду Західної Європи; виро­блення єдиної стратегії щодо позаблокових країн.

Важливим кроком в інтеграційному процесі було підписання Римського договору про створення Європейського Економічного Спі­втовариства. Договір підписали у 1957 р. шість західноєвропейських країн. Мета Співтовариства - створити “спільний ринок”, забезпечити рівномірний розвиток, стабільність і добробут населення у Західній Європі. Для цього передбачалося ліквідувати митні бар’єри і обме­ження для ввозу і вивозу товарів, капіталів. сприяти пересуванню лю­дей. Договір передбачав також проведення єдиної торговельної полі­тики стосовно третіх країн, усунення перепон для руху капіталів Європейського інвестиційного банку та ін. Фундаментом існування і розвитку Співтовариства мали бути вільна торгівля і конкуренція. Єв- роатом, створений у тому ж році, мав координувати розвиток атомної енергетики. У 1958 р. були утворені вищий виконавчий, законодавчий та консультативні органи ЄЕС, відповідно, Комісія, Рада міністрів, Європарламент. Бюджет Співтовариства формувався з внесків його чле­нів. Створення ЄЕС свідчило про подолання антагоністичного проти­стояння у Європі між індустріальними країнами, насамперед між ФРН і Францією. Вже в наступні десятиліття стали очевидними і незапере­чними позитивні результати європейської інтеграції.

З 1 січня 1993 р. функціонує єдиний внутрішній ринок Співтова­риства, скасована решта обмежень щодо руху товарів, послуг, капіта­лів та людей. Введені єдині стандарти на багато видів продукції. У ли­стопаді 1993 р. набув чинності Маастрихтський договір, згідно з яким Співтовариство поступово трансформується у валютний, економічний і політичний Європейський Союз з єдиними зовнішньою політикою, громадянством та валютою. 1 січня 1999 р. на єдину валюту (євро) пе­рейшли 11 держав ЄС. Протягом кількох років євро було засобом без­готівкового розрахунку поряд з національними валютами, а з 2002 р. стало єдиною грошовою одиницею у 12 країнах ЄС (до зони євро поки що не приєдналися Великобританія, Данія і Швеція). Нині Євросоюз - одна з найпотужніших інтеграційних зон світу.

Відомий дослідник економіко-інтеграційних процесів Дж. Вайнер у праці “Питання про митні союзи” (1950) наголошував, що розши­рення торгівлі підвищує добробут країн тією мірою, якою внутрішнє виробництво заміщується імпортом з країн-партнерів, що знижує витрати; відносно більш дешевший імпорт стає можливим завдяки скасуванню тарифів.

Далі Вайнер аналізував вплив наявних міжгалузевих відміннос­тей у структурі виробництва на ефект зростання добробуту від укла­дання митного союзу. Він вважав, що чим більш конкурентними (менш комплементарними) є структури виробництва країн-учасників, тим вищою є імовірність підвищення добробуту в результаті ство­рення митного союзу.

Ця теза містила застереження стосовно того, що країни зі схожи­ми структурами виробництва в разі створення митного союзу намага­тимуться замінити вітчизняні товари на конкурентоспроможний ім­порт із країн-партнерів, тоді як відмінності в структурі виробництва всередині союзу змушують відмовлятися від продукції партнерів на користь більш дешевого імпорту.

Ефект підвищення добробуту внаслідок вступу до митного союзу залежатиме також від витрат на транспорт. За інших рівних умов чим нижчими є транспортні витрати в країнах - учасницях союзу, тим бі­льшим є позитивний ефект інтеграції. Так, вважається успішнішою участь сусідніх країн із більшими можливостями щодо розширення торгівлі одна з одною, ніж участь віддалених країн, здатна спричиняти переспрямування зовнішньої торгівлі.

У середині 1960-х років Дж. Мід наголошував, що зрушення в по­токах інвестицій у межах однієї країни та всього міжнародного рин­ку капіталів має певні відмінності. Якщо в першому випадку відбува­ється розподіл капіталу країни між галузями її господарства, то в другому спостерігається міжнародна аллокація капіталу.

Остання теза підводить до розгляду ситуації спільного ринку, на якому забезпечується повна мобільність усіх факторів виробництва. Дж. Мід уперше проаналізував дію цього фактора на добробут країн у межах інтеграційної зони. Він дійшов висновку, що свобода перемі­щення факторів виробництва є вигідною для країн-учасниць, оскільки знижує відносну ступінь рідкості цих факторів. Цей висновок пе­редбачає, що вирівнювання цін на фактори виробництва за рахунок розвитку торгівлі не відбувається.

У подальшому Дж. Мід дотримувався такої логіки: якщо мобіль­ність факторів виробництва між країнами - учасницями інтегра­ційної зони - і зовнішнім світом є обмеженою, зниження добробуту не відбувається завдяки посиленому переміщенню факторів на внут­рішньому ринку союзу як реакції на переспрямування потоків торгівлі кінцевою продукцією.

Ще один дослідник проблеми економічної інтеграції - Р. Ліпсі - за­значав, що ефект зростання добробуту від створення митного союзу має залежати від співвідношення частки у внутрішньому споживанні товарів, що виробляються всередині країни, і товарів, що імпорту­ються з країн, які не входять до союзу. За решти рівних умов чим ви­щою у споживанні є частка місцевої продукції і чим нижчою - частка імпорту з країн - не членів союзу, тим більшою є ймовірність підви­щення добробуту внаслідок створення митного союзу. Це пояснюється тим, що заміна товарів внутрішнього виробництва на товари країн- партнерів по союзу зумовить розширення зовнішньоторговельних по­токів, тоді як заміна товарів, що імпортуються ззовні, призведе до пе­респрямування їх.

Загалом у працях Вайнера, Міда та Ліпсі участь країни в митно­му союзі, що зумовлює розширення зовнішньої торгівлі, розглядалася як засіб зменшення деструктивної дії її власних тарифів. Цей аргумент було доведено до логічного завершення С. Купером, Б. Месселом та Г. Джонсоном. Ці дослідники зазначали, що участь у митному союзі дає менший ефект порівняно з одностороннім скасуванням тарифів, яка ліпше стимулює розширення торгівлі, не зумовлюючи переспря­мування зовнішньоторговельних потоків.