3. Завдання курсу історії економіки та економічної думки

Завданнями курсу є:

• аналіз основних історичних фактів та процесів, що характеризують становлення та розвиток господарств країн Східної та Європейсь­кої цивілізацій;

• формування цілісного уявлення про еволюцію економічної науки на основі усвідомлення закономірностей та загальної логіки розви­тку світової економічної думки;

• аналіз економічних процесів та їх відображення в економічній ду­мці на різних етапах розвитку людської цивілізації;

• оволодіння категоріальним апаратом дослідження історичного роз­витку господарства;

• виявлення взаємозалежності, спадкоємності, розбіжності економі­чних учень, поглиблення знань з економічної теорії та інших еконо­мічних дисциплін;

• виявлення взаємозв’язку та спадкоємності економічної політики держав з теоретичними концепціями минулого та сучасності.

4. Етапи розвитку історії економічної думки

Сучасні економічні знання відображають тривалий історичний шлях розвитку економічної науки, який ніколи не був прямолінійним процесом. Формування тих чи інших економічних поглядів та ідей завжди було об’єктивно зумовлене розвитком суспільного виробницт­ва, соціально-економічними умовами та потребами господарського життя, інтересами суспільства, його окремих груп [8].

Зародження економічної думки (докласичний період). Найдавніші відомості про формування економічної науки містяться у пам’ятці ча­сів Вавилона (ХVІІІ сторіччя до н.е.) - “Кодексі царя Хаммурапі”, яка відображала період існування рабовласницького ладу і фіксувала від­соток на лихварський капітал, передбачала можливість відстрочки ви­плати боргу на випадок неврожаю та певні положення існування бор­гового рабства.

У працях стародавнього китайського мислителя Конфуція (551­479 рр. до н.е.) заслуговує на увагу здатність освіченого правителя справедливо розподіляти створене в суспільстві багатство. Він не за­суджував прагнення людей до багатства й знатності, але вважав, що це становище має бути досягнуте чесно, з дотриманням моральних принципів, щоб не завдати шкоди народові. Китайські легісти спира­лись на ідею державного регулювання господарської системи, переду­сім ринку хліба.

Давньогрецький філософ Ксенофонт спробував показати вплив корисності на вартість товарів, вважав річ корисною, якщо нею можна користуватись як потрібною, а некорисну можна поміняти на корисну, а отже, висунув ідею про двоїстість вживання речей. Інший давньог­рецький філософ Платон (427-348 рр. до н.е.) основою держави вва­жав поділ праці, який, у свою чергу, залежить від потреб і здібностей людей. Аристотель розрізняв речі для безпосереднього задоволення потреб, для обміну, але не з’ясовував основи такого порівняння, вва­жаючи, що і гроші роблять товари порівнянними. Проблеми земельної власності, організації та ведення великого рабовласницького господар­ства, відносин рабів та рабовласників знайшли відображення у працях староримських мислителів Катона Старшого (234-149 до н.е.), Ва- ррона (116-27 до н.е.), Колумелли (І ст. н.е.) та ін.

Важливу роль в історії економічної думки відіграло християнське вчення. Принципи християнської економіки - комплекс вихідних по­ложень і основ християнського вчення щодо розвитку господарства, в яких відбиваються базисні закономірності взаємодії праці і власності, цінності праці, роль віри, релігії в діяльності людини, колективу, сус­пільства, розвитку особистості.

Економічна думка раннього і класичного Середньовіччя мала натурально-господарську орієнтацію, яскраво виражений теологічний (богословський) характер, відзначалась догматизмом та схоластикою (твори представників раннього та пізнього канонізму: Августина Блаженного (354-430), Фоми Аквінського (1225-1274) та ін.). Урізно­манітнення економічних поглядів пізнього Середньовіччя було пов’язане з процесами розпаду феодалізму та новою господарською етикою епохи Реформації, що знайшло відображення у вимогах се­лянських повстань, антифеодальних рухів та соціальних утопій. Твори Т. Мора (1478-1535), Т. Кампанелли (1568-1639) та інших були спрямовані на критику наявного суспільного устрою та пропаганду ідей життя, позбавленого експлуатації та гноблення.

Важливою віхою в історії економічної думки є зародження і фо­рмування політичної економії, яка бере свій початок з першої школи політичної економії - меркантилізму. Меркантилізм виник ще до Ве­ликих географічних відкриттів і тривав до середини XVII сторіччя. Видатний меркантиліст А. Монкретьєн увів у науковий обіг термін “політична економія”, хоча предметом науки вважав сукупність пра­вил господарської діяльності. Він стверджував, що багатство створю­ється працею, надавав найважливішого значення природному багатству, виступав за втручання держави в економічне життя.

Заслугою меркантилізму є також введення в науковий обіг поняття “національне багатство ”, акцентування уваги на дослідженні якісної сторони вираження вартості, на еквівалентній формі товару, поста­новці проблеми про першоджерело доходів, еквівалентність обміну. Водночас вони проголошували сферу обміну вирішальною сферою еко­номічного життя суспільства [8].

Оскільки наукова школа меркантилістів відбивала в основному інтереси торговельної буржуазії, то вже наприкінці XVI - на початку XVII сторіччя її ідеї увійшли у протиріччя з інтересами промислової буржуазії. У мануфактурний період розвитку капіталізму їй на зміну у другій половині XVII сторіччя приходить класична політична економія.

Класична політична економія (класичний період) виникла в період становлення капіталістичного способу виробництва і завершила свій розвиток у першій половині XVII сторіччя. Її основоположниками були англійський економіст У. Петті і французький економіст П. Буагіль- бер. Свій розвиток класична політична економія отримала у працях

В. Франкліна, Ф. Кене, Р. Кантільйона, А. Тюрго, Сисмонді, А. Сміта, Д. Рікардо та ін. На відміну від меркантилістів, класики політичної економії вважали предметом свого дослідження не сферу обігу, а ви­робництво. Завдяки цьому класична політична економія вперше підій­шла до наукового визначення предмета політичної економії. Першим це зробив У. Петті, який такою сферою вважав промислове виробницт­во, добувну промисловість. Багатство, на його думку, створюється у сфері матеріального виробництва, а розподіляється у сфері обігу. Вод­ночас він помилково стверджував, що вартість створює не всяка праця, а лише та, що витрачається на виробництво золота і срібла.

П. Буагільбер першим використав поняття “національний дохід”, але лише щодо сільського господарства. Р. Кантільйона вперше дав характеристику сутності підприємництва. А. Тюрго започаткував ос­нови концепції корисності. Найбільшого розвитку класична політеко­номія отримала у працях А. Сміта і Д. Рікардо.

А. Сміт у своїй науковій праці “Дослідження про природу і при­чини багатства народів” виділив основну проблему - економічний ро­звиток суспільства та підвищення його добробуту. У своїй теорії про продуктивну працю він переконує, що не торгівля, а сфера виробництва є основним джерелом багатства, але для збільшення багатства кращим є розвиток сільського господарства, а не промисловості. Центральне місце в методології А. Сміта займає концепція економічного лібералізму, в ос­нову якої він поклав ідею ринкових економічних відносин. Внесок А. Сміта в економічний аналіз полягає у розкритті ним ролі ринків в організації економічного життя та забезпеченні швидкого економіч­ного зростання. Він доводив, що система цін і ринків здатна коорди­нувати діяльність людей і фірм без будь-якої директиви згори.

Вихідною позицією у дослідженнях Д. Рікардо була прихильність до концепції економічного лібералізму, який не допускає ніякого дер­жавного втручання в економіку і дозволяє економічні свободи. Харак­теризуючи методологічну позицію Д. Рікардо, слід відзначити, що він вважав, що при вільній конкуренції інтереси індивіда і цілого збіга­ються і що режим вільної конкуренції є найбільш доцільним. Щодо теорії вартості Д. Рікардо наполягав, на відміну від А. Сміта, на одно- факторній її оцінці: “Вартість товару або кількості якогось іншого то­вару, на який він обмінюється, залежить від власної кількості праці, яка необхідна для його виробництва”. У трактуванні категорії “капітал” Д. Рікардо зумів показати, що через нерівність прибутку на вкладений капітал останній “переміщується із однієї діяльності в іншу”. Важли­вою є розроблена ним концепція ренти: рента завжди платиться за кори­стування землею, оскільки її кількість небезмежна, якість - неоднакова, а із зростанням населення починають оброблятися нові ділянки землі, гірші за своєю якістю і розміщенням, що потребують більших витрат праці, за якими визначається вартість сільськогосподарських продуктів.

Класичний період також представлений працями таких вчених, як Ж.-Б. Сей, Т. Мальтус, Дж.С. Міль.

Економічна теорія К. Маркса (1818-1883), як закономірний етап розвитку економічної науки, зумовлена відповідними соціальними ін­тересами та вимогами часу, сприяла розвитку трудової теорії варто­сті, природи циклічності та криз надвиробництва, подальшому аналі­зу проблем суспільного відтворення, джерел економічного зростання та виявленню ролі додаткової вартості як визначального чинника й основи відтворення капіталізму.

Неокласичний період: упродовж останніх 30 років ХІХ сторіччя класичну політекономію змінила маржинальна теорія, в економічній літературі цей час характеризують як “маржинальну революцію”. Ос­новна ідея маржиналізму - дослідження граничних економічних вели­чин як взаємопов’язаних явищ економічної системи в масштабі фірми, галузі, а також і всього народного господарства. Перший етап “мар- жинальної революції”, який охоплює 70-80-ті роки ХІХ сторіччя, ві­дображений у працях К. Менгера, Ф. Візера, О. Бем- Баверка, Л. Валь- раса, У. Джевонса. Другий етап “маржинальної революції” припадає на 90-ті роки ХІХ сторіччя. Г оловне досягнення маржиналістів на да­ному етапі - відмова від суб’єктивізму і психологізму 70-х років

19. сторіччя. Найбільший внесок у формування маржинальної теорії на другому етапі зробили А. Маршалл, Дж.-Б. Кларк та В. Парето.

Парадигми ХХ сторіччя. Провідними напрямами розвитку еконо­мічної теорії у XX ст. були інституціоналізм, неокласика та кейнсіанс- тво, які пройшли тривалу теоретичну еволюцію впродовж XX ст., утворивши “таітігєат” (провідну течію) сучасної економічної думки.

Ідеї видатного англійського економіста, державного та політич­ного діяча Дж.М. Кейнса (1883-1946), започаткували появу у 30-ті роки

19. ст. макроекономічного аналізу та теорії державного регулювання ринкової економіки. Подальша еволюція кейнсіанства була пов’язана з розвитком неокейнсіанської теорії у 50-60-ті роки ХХ сторіччя у працях Е. Хансена (1887-1976), Дж. Хікса (1904-1989), П. Семюелсона (1915), Р. Харрода (1900-1978), Є. Домара (1914) та започаткуванням у 80-90-ті роки XX ст. посткейнсіанства і нового кейнсіанства (Дж. Ро- бінсон (1903-1983), Н. Калдор (1908-1986) та ін.).

Еволюція неокласичних ідей у XX сторіччі знайшла відобра­ження у формуванні та розвитку неортодоксальних концепцій ринку та підприємництва (Дж. Робінсон (1903-1983), Е. Чемберлін (1899-1967), Й. Шумпетер (1883-1950)), економічних теорій неолібералізму (Л. Мізес (1881-1973), Ф. Хайєк (1899-1992), В. Ойкен (1891-1950) та неоконсерва- тизму (М. Фрідмен (1912), А. Лаффер (1940), Р. Лукас (1937), Т. Сар- джент (1943) та ін.).

Теоретичною альтернативою неокласики став інституціональний напрям економічної думки, започаткований у першій третині XX сторіччя американськими дослідниками Т. Вебленом (1875-1929), Дж. Коммон- сом (1862-1945), В. Мітчеллом (1874-1948). Звернувшись до позаеко­номічного тлумачення суті та рушійних сил економічного розвитку, представники нової течії збагатили методологію та розширили предме­тну сферу економічної теорії. Еволюція інституціонального напряму у

19. ст. пов’язана з розвитком неоінституціональної теорії (Дж. Гелб- рейт (1908), В. Ростоу (1916), Д. Белл (1919), Е. Тоффлер (1928) та ін.) та нової інституціональної теорії (Р. Коуз (1910), Дж. Б’юкенен (1919), Д. Норт (1920) та ін.) [8].