6. Історичний напрям у політичній економії'

Економічна відсталість Німеччини на межі ХVІІІ-ХІХ ст., нероз­виненість ринкових відносин та залишки феодальних пережитків, те­риторіально-економічна роздробленість країни, відсутність єдиного внутрішнього ринку та зовнішніх джерел нагромадження капіталу, домінування на німецьких ринках товарів індустріально розвинутих країн, побоювання революційного вибуху, несприйняття принципів кла­сичної політичної економії, спрямованих на свободу підприємництва та фритредерство - все це створило умови для виникнення історичної школи в економічній теорії. Свою назву вона набула завдяки “істори­чному методу ”, який її теоретики намагалися запровадити в економічні дослідження. Даний метод заперечує існування загальних закономірнос­тей економічного розвитку та акцентує увагу на його національній специфіці, тому історична школа обмежувалася описом конкретно- історичних форм економічного розвитку окремих країн.

Сформована у 40-50-ті роки XIX ст. історична школа в економіч­ній науці вирізнялася фетишизацією національної специфіки госпо­дарства різних країн і перебільшенням ролі державних інститутів. По­передником історичної школи був Фрідріх Ліст (1789-1846). У своїй праці “Національна система політичної економії” (1841 р.) він крити­кував англійську класичну школу за “космополітизм”, який він вбачав у спробі створення універсальної економічної концепції, придатної для всіх країн і народів. Ф. Ліст вважав, що кожна нація має свій шлях економічного розвитку, а економіка окремих країн підпорядко­вується власним законам.

Виступаючи за індустріалізацію Німеччини, дослідник сформу­лював теорію розвитку продуктивних сил, стверджував, що добробут нації визначається не кількістю створеного товарного багатства, як стверджувала класична школа, а ступенем розвитку продуктивних сил. Здатність створювати багатство нескінченно важливіша за саме багатст­во. Вирішальна продуктивна сила - заводська промисловість. Але як­що А. Сміт і Д. Рікардо вважали продуктивною тільки працю в матері­альному виробництві, то Ф. Ліст вважав продуктивною будь-яку працю, яка прямо чи побічно сприяє створенню багатства. Тому до складу про­дуктивних сил він включає державні інститути, аж до поліції, систему освіти, науку, релігію, пресу.

Ф. Ліст наголошував на необхідності історичного підходу до еко­номіки, у поступальному русі національної економіки він виділяв п’ять стадій: дикість, пастушачу стадію, землеробську, землеробсько- мануфактурну і землеробсько-мануфактурно-комерційну. Досягнення останньої, вищої стадії, вимагає державного втручання, “виховного протекціонізму”, що має на меті створення єдиного національного ринку, усунення внутрішніх бар’єрів і водночас захисту від придушен­ня національного господарства більш розвинутими, більш могутніми продуктивними силами інших держав.

Основні ідеї Ф. Ліста набули розвитку в працях В. Рошера (1817-1894), Б. Гільдебранда (1812-1878) і К. Кніса (1821-1898). Вони становили ядро “старої” історичної школи, яка сформувалась у Німеччині в 40-50-х рр. XIX ст.

Вільгельм Рошер стверджував, що природні відмінності країн, особливості окремих народів, що виявляються в їхніх здібностях, зви­чках, ступені розвитку і сформованих політичних інститутах, виклю­чають можливість існування однотипних господарських систем у різ­них націй. Загальної для всього світу економічної теорії бути не може. Немає єдиної політичної економії, є безліч національних наук.

Бруно Гільдебранд протиставляв абстрактному методу класиків емпіричні дослідження, збирання статистичної й історичної інформації. Він запропонував трифазну схему економічного розвитку людства. Пер­ша фаза - природне, або натуральне господарство: обміну продуктів не було або він здійснювався без грошей. Друга фаза - грошове господарс­тво: гроші стають необхідним посередником обміну. Третя фаза - кре­дитне господарство: гроші перестають відігравати роль посередника в обміні. Обмін відбувається без участі грошей, на основі кредиту. Г оспо- дарство в третій фазі - це вищий тип господарства, тому що тут відк­риваються всі можливості для активних людей: навіть не маючи капі­талу, вони можуть завдяки кредиту стати підприємцями.

Карл Кніс відкидав саму можливість існування економічної теорії і стверджував, що наука існує лише там, де є повторюваність дослі­джуваних явищ. Шляхи економічного розвитку народів настільки специфічні, що про повторюваність і мови бути не може. Економічні явища в принципі недоступні пізнанню. Можна тільки описати їх ви­никнення і розвиток та дати їм моральну оцінку. В економічній ево­люції різних народів не можна знайти загальних законів - у кращому випадку можна говорити про аналогії.

Щодо тлумачення економічних категорій і механізмів історична школа не внесла нічого нового порівняно зі своїми попередниками. За винятком В. Рошера, її представники не виявляли інтересу до цієї про­блематики. В. Рошер поділяв концепцію трьох факторів виробництва Ж.-Б. Сея. При цьому він застосовував до теорії факторів виробництва історичний підхід: у процесі еволюції національної економіки виріша­льна роль переходить від одного фактора до іншого (від природи до праці, а від праці до капіталу).

Об’єднання німецьких земель завершилося в 1871 р. у резуль­таті перемоги Пруссії у війні з Францією. У новій державі на основі промислового перевороту швидко розвивався капіталізм, хоча він і мав національну специфіку, що виявлялося в залишках феодальних і навіть патріархальних відносин, відбувалися зміни в соціальній структурі су­спільства, зростали масштаби застосування найманої праці. Водночас посилювалася зовнішньоекономічна і політична експансія молодої централізованої німецької держави, культ якої панував серед науковців. Під впливом цих суперечливих процесів у Німеччині склалася так звана молода (нова) історична школа, яку репрезентували вчені Гус- тав Шмоллер (1838-1917), Карл Бюхер (1847-1930) і Луйо Брентано (1844-1931).

Якщо представники “старої” історичної школи фактично запе­речували існування об’єктивних економічних законів, то “молодої” були набагато обережніші. Вони відкидали тільки можливість виве­дення таких законів на основі дедуктивних міркувань, вважали за не­обхідне накопичення достовірних історичних і статистичних даних, щоб у майбутньому методом індукції побудувати економічну теорію.

Особлива увага приділялась історії окремих економічних установ (торгових гільдій, ремісничих цехів тощо), територій, підприємств. Представники молодої історичної школи критикували В. Рошера і Б. Гільдебранда за надмірну увагу до загальної історії на шкоду іс­торії конкретних об’єктів господарювання. Необхідно, за тверджен­ням Г. Шмоллера, насамперед з’ясувати питання виникнення окре­мих господарських інститутів, а не всього народного або навіть світового господарства.

Особливістю нової історичної школи була спроба пояснення гос­подарського життя в тісному взаємозв’язку економіки, етики і психо­логії. Йдеться не про визнання одночасного впливу на господарство різнопланових факторів, а про їх внутрішню єдність, взаємовплив.

Густав Шмоллер стверджував, що виробництво, поділ праці, об­мін товарів - це не тільки економічні, а й етико-психологічні категорії. Господарська культура реалізується у фізичному світі, але виникненням зобов’язана духовним силам людей, що виявляються у вигляді почуттів, потягів, цілей, уявлень і в кінцевому підсумку у вигляді свідомих дій. Народне господарство - це форма спілкування, яка заснована на психіч­них силах суспільства. Тому політична економія - не тільки економічна наука, а й збірне поняття, що відображає сукупність суспільних наук, зо­крема тих, що вивчають політику, право, етику, релігію.

Із таких позицій Шмоллер розглядає окремі економічні категорії. Зміни цін, заробітної плати, вексельного курсу тощо зумовлюються, на його думку, психологічними мотивами і почуттями різних груп населення. Так, динаміку заробітної плати він ставить у залежність від ступеня схильності робітників до збереження і розвитку життєвих потреб.

Держава, стверджував Шмоллер, стоїть над класами і соціальни­ми групами, над корпораціями й індивідуальними господарствами з їхніми різноспрямованими прагненнями. Державно-правове регулю­вання економічного життя - необхідна умова самого існування народ­ного господарства як єдиного цілого.

Карл Бюхер відомий насамперед своєю схемою розвитку госпо­дарства, в основі якої - довжина шляху, який продукт праці проходить від виробника до споживача. На першому етапі, який Бюхер називає “домашнім господарством”, продукти споживаються там, де виготов­лені. На другому, названому “міським господарством”, здійснюється виробництво для зовнішнього споживача, але за безпосереднього об­міну “виробник - споживач”. Третій етап - “народне господарство”. На цьому етапі виробник працює на невідомий йому ринок, товари прохо­дять через ряд господарств перш ніж дійдуть до споживача. У “народ­ному господарстві” вирішальне значення має діяльність грошового капіталу.

Бюхер одним із перших помітив зростаючу роль позичкового капі­талу, до якого він відносить і банківський, і акціонерний капітали. За Бюхером, під владу позичкового капіталіста потрапляють однаковою мірою підприємці, земельні власники, торговці та робітники.

Луйо Брентано приділяв особливу увагу питанням праці та за­робітної плати. Праця, за Брентано, - це товар особливого роду. Його власник не може відкласти продажу праці, він усюди має йти за про­даною підприємцю працею, і тому часто змушений погоджуватися на невигідні умови її продажу. Ці несприятливі для робітника обставини, однак, усуваються, якщо підприємцю протистоїть не окремий робіт­ник, а профспілка, подібна до англійських тред-юніонів.

Підвищення заробітної плати, як і скорочення робочого дня, ви­гідне не тільки робітникам, а й підприємцям, тому що при цьому створюються умови для зростання продуктивності праці, а отже, для збільшення прибутковості виробництва. Низька оплата праці не дає стимулів для заміни ручної праці машинною, що перешкоджає здеше­вленню товарів і підвищенню їх конкурентоспроможності.

Брентано увійшов в історію економічних знань як активний пропа­гандист низки положень, сформульованих у літературі задовго до вихо­ду його праць. Мова йде про закон спадної родючості ґрунту і теорії стійкості дрібних селянських господарств. Брентано слід визнати якщо не єдиним автором цієї концепції, то одним зі “співавторів”, які вважали визнання монополістичних об’єднань практичним засобом усунення економічних криз. Картелі, за Брентано, створюються виробниками для планомірного пристосування пропозиції до попиту, щоб попередити надвиробництво з усіма наслідками, що випливають з нього: падін­ням цін, банкрутствами, знеціненням діючого капіталу і масовим безробіттям.

Під впливом молодої історичної школи в останній чверті XIX ст. в усьому світі зріс інтерес до історико-економічних досліджень. Ця школа, дуже вплинула на набуття вже у XX ст. широкої популярності суспільс­твознавцями М. Вебером (1864-1920) і В. Зомбартом (1863-1941).

Макс Вебер почав наукову діяльність як історик народного госпо­дарства. Всесвітню славу йому принесли праці, присвячені впливу релі­гійних поглядів і релігійної моралі на економіку: “Протестантська етика і дух капіталізму” (1905 р.) і “Господарська етика світових релігій” (1919 р.). За Вебером, у кожній релігії є два протилежних компоненти - містичний та аскетичний. Чим більше розвинутий у релігії аскетичний компонент, тим більше вона сприяє зміцненню життєвого раціонально­го начала, яке становить дух капіталізму. Найбільший надматеріальний стимул до підприємництва, на його думку, дає протестантизм, відповід­но до якого свідченням прихильності людини до Бога є успіх цієї люди­ни в обраній нею сфері діяльності. Саме пануванням протестантизму по­яснює Вебер високий господарський розвиток США і Канади порівняно з католицькою Латинською Америкою.

Вернер Зомбарт, будучи учнем Г. Шмоллера, також починав як іс­торик народного господарства. Надалі він прагнув поєднати історизм із побудовою абстрактної теорії капіталізму. У такому дусі написана його головна праця “Сучасний капіталізм” (1902 р.).

Зомбарт вводить поняття “господарська система” і “господарська епоха”. Г осподарська система - це абстрактно-теоретична конструкція, очищена від історичної конкретики модель. Г осподарська епоха - це реальність, що слугує об’єктом емпіричного дослідження. Але самі епохи виділяються тільки на підставі сформованих теоретичних моде­лей, тобто господарських систем.

Література: 3, 9, 11, 12, 16, 18, 23, 31.