4. Господарський розвиток та економічна думка Месопотамії. Закони Хаммурапі

До країн східного рабства, а саме так історики називають країни Стародавнього Сходу, належали також державні утворення Месопо­тамії (Межиріччя). Особливістю східного рабства було те, що основ­ною продуктивною силою суспільства були селяни - общинники, зем­лероби, вільні ремісники. Раби становили незначний відсоток населення, належали в основному державі, використовувалися як домашня прис­луга в господарствах царів, деспотів, численних чиновників, при храмах.

У долинах рік Тигру і Євфрату успішно здійснювалося землероб­ство, спорудження гребель, каналів, інших іригаційних споруд. Зрос­тання сільськогосподарського виробництва стимулювало розвиток ремесел і торгівлі. Найпоширенішими ремісничими професіями були такі: каменярі, теслярі, ковалі, металурги, пекарі. За часів могутнього централізованого Вавилонського царства значного розвитку набули зовнішня та внутрішня торгівля [13].

У ХVІІІ сторіччі до н.е. для Вавилонського царства, що було розташоване у межиріччі Тигру і Євфрату, виникла реальна загроза руйнування його цілісності і незалежності. Швидкий розвиток товар­но-грошових відносин почав супроводжуватися різким скороченням надходжень податків у державну казну, а відповідно - послабленням ефективності діяльності державних структур, особливо армії. За умов, коли люди встигли звикнути до самостійності, до відносної волі, до прибутків від ринкової торгівлі, Хаммурапі виявив мудрість і визнав за підлеглими право самим турбуватись про своє життя. У його за­конах знайшли відображення розвиток товарно-грошових відносин та заходи, які сприяли розширенню торговельних угод. Закріплені в “Кодексі Хаммурапі” правові норми жорстко регламентували натура­льно-господарські основи, пов’язавши їх не тільки з майновою відпо­відальністю. Так, за зазіхання на особисту власність мірою покарання могли бути рабство чи смертна кара. Намагання звільнити чужого ра­ба чи сприяння його втечі також каралось смертю. Крадіжка майна в особи, що близька до царя, каралася суворіше, ніж аналогічний зло­чин, але скоєний проти селянина.

Хаммурапі почав стягувати податки не продукцією, а сріблом. Новий закон також давав можливість царським воїнам та іншим гро- мадянам-вавилонянам не втрачати свої земельні наділи за борги. Тому, хто віддавав або продавав за борги в рабство своїх дружину чи дітей, закон гарантував, що після трьох років рабства членів його сім’ї зві­льнять з одночасним анулюванням боргу. Масштаби лихварства були впорядковані таким чином, що межа грошової позики не перебільшу­вала 20 %, а натуральної позики - 35 % від первинної суми. Хаммура- пі декілька разів скасовував всі накопичені в країні борги [29].

5. Особливості господарського розвитку Стародавньої Індії та його відображення в пам’ятках економічної думки

Землеробство та тваринництво, які з часом досягли досить висо­кого рівня розвитку, були основними видами господарської діяльності в Стародавній Індії. У долинах рік Інду і Гангу зрошувальне земле­робство зародилося вже у IV ст. до н.е. На високоврожайних полях збирали двічі на рік урожаї бавовни, цукрової тростини, рису, пшени­ці, проса, льону та інших культур. Високого рівня розвитку досягли ремесла, зокрема ковальство, ткацтво, гончарство, ювелірна справа тощо. Розвивалася торгівля, яка мала регіональну спеціалізацію [13].

Економічна думка Давньої Індії ^-ІІІ ст. до н.е. (осьовий час) узагальнена у трактаті “Артхашастра”, автором якого є Каутілья - ра­дник царя. Сама назва цього твору розкриває його зміст. Вона похо­дить від слів “артха” (користь, вигода, прибуток) і “шастра” (наука, науковий твір, вчення). У творі особливо підкреслюється роль керів­ника держави у розробці і реалізації “правильної” економічної політики. Державотворець мав регулювати ціни на товари, створюючи товарні фонди, і зберігати активним баланс державного бюджету - “збільшу­вати доходи і зменшувати витрати”. Рабство визнається природним явищем для нагромадження багатства та досягнення суспільної корис­ті. Розділити долю нижчого стану суспільства (рабів) тимчасово чи на все життя повинні, згідно з трактатом, і ті, хто не сплачує борги та на­лежні податки за одержану в користування землю. Автор трактату за­являє, що державне багатство складається з результатів праці насе­лення, тому винагорода за неї має збігатися із загальнодержавними потребами - будівництвом, охороною іригаційних споруд, пільговим землекористуванням, освоєнням джерел руди, будівництвом шляхів, боротьбою з купцями-лихварями.

В “Артхашастрі” знаходить своє відображення і проблема “вар­тості речей”: величина вартості визначається кількістю “днів роботи”, а винагорода має знаходитись у строгій відповідності до результатів праці. У зв’язку з цим слід відрізняти ринкову ціну від вартості, тому що “конкуруючий продавець збільшує ціну на товар, роблячи її ви­щою від дійсної вартості”. Але, щоб обґрунтувати регламентоване присвоєння прибутку купцями, торгівцями, автор виходить з того, що оскільки ціна товару на ринку складається не тільки з витрат на виро­бництво, а й з торговельних витрат, то насамперед слід встановити ча­стку прибутку торгівця від ціни товару в розмірі 5 % ціни на місцеві товари і 10 % - на привізні [29].