9. Економічний розвиток українських земель у складі Польщі та Литви

У другій половині XIV ст., в той час як в Західній Європі утвори­лися централізовані держави, більшу частину українських земель (Че- рнігово-Сіверщина, Київщина, Поділля, східна частина Волині) було приєднано до Великого князівства Литовського, а Галичину і Західну Волинь (Холмщину і Белзщину) загарбала Польща. У 30-х роках

15. ст. під владу Польського королівства потрапило Західне Поділля. Закарпаття загарбала Угорщина, а Буковина увійшла до складу Мол­давського князівства [14].

Загарбання українських земель іноземними державами призвело до змін у земельних відносинах. Виникла і поступово збільшувалася земельна власність литовських, польських, угорських, молдавських феодалів. У Галичині, Холмщині, Белзщині княжі землі або перейшли у володіння польського короля (так звані королівщини), або передава­лися польській шляхті.

У Великому князівстві Литовському земельна власність була умовною, тимчасовою, пов’язаною з військовою службою. Великий князь вважався господарем усієї землі, що складалася з князівських і волосних земель, які надавалися удільним князям. Після ліквідації уділів у кінці XIV ст. землі отримували князівські намісники (старос­ти), призначені в землі-воєводства. Ті, в свою чергу, розподіляли зем­лі між місцевими князями і боярами, повітовими воєводами та старос­тами. Так встановлювалася ієрархія васальних відносин. Ця залежність визначалася в угодах і присяжних грамотах. Володар землі міг пере­давати її у спадщину лише з дозволу уряду, якщо наступний власник продовжував служити у війську. Таке правило поширювалося на всі види земель - спадкові, куплені, вислужені.

Протягом другої половини XIV-XV ст. на українських землях почало складатися магнатське і шляхетське землеволодіння. Найбільшими власниками землі були польський король, Великий Литовський князь і представники знатних родин. Вони отримали назву магнатів. У Вели­кому князівстві Литовському найбільше магнатів було на Волині.

Військово-службовий стан (шляхта) складався з земських бояр, військових слуг, магнатів, заможних міщан і селян, які бажали служи­ти у війську князя і могли утримувати себе під час походів, їхнім го­ловним державним примусом була військова служба [13].

Продовжувала зростати власність церковних феодалів. З появою на українських землях католицьких митрополій і єпископств (кінець XIV - початок XV ст.) вони отримали королівські дарчі грамоти на території, населення яких не підлягало юрисдикції верховної влади і звільнялося від загальнодержавних податків.

На Закарпатті феодальна власність почала зростати з XIII ст. У Буковині землі належали нащадкам галицьких бояр і молдавським феодалам.

Еволюція земельних відносин на українських землях призвела до внутрішньої перебудови вотчин, змін у соціально-економічному стано­вищі та юридичному статусі селянства. Почався процес закріпачення, що визначалося посиленням земельної, особистої, судово-адміністратив­ної залежності селян від феодала, загальнодержавним обмеженням сво­боди їхньої господарської діяльності та переходу. Ці процеси були та­кож пов’язані з розвитком товарно-грошових відносин, зростанням ринку сільськогосподарської продукції, новими формами господарст­ва, орієнтованими на ринок [13-14].

У Великому князівстві Литовському панівним типом селянського господарства залишалося дворище, що складалося з димів. Селяни за майновим і правовим становищем поділялися на різні категорії: дан­ників, тяглових, службових, їх об’єднувала поземельна залежність від феодала та відносна правова свобода.

Отже, селянське землеволодіння в результаті тривалого розвитку феодальних відносин в українських землях руйнувалося. Посилилася феодальна залежність селян, розпочався процес їх закріпачення, скла­далася фільваркова система сільського господарства.

Основою економіки українських земель традиційно було сільське господарство. Велике значення мала система рільництва. У Київську добу в лісостеповій зоні було поширене орне землеробство, у лісових районах - підсічне. В ХІ-ХІІІ ст. парова система з дво- і трипільною сівозміною переважала практично на всій території, співіснуючи з пе­релоговою та підсічною. Головними землеробськими роботами були оранка, посів, боронування, жнива, молотьба. При трипільній системі землеробства збільшувалася площа ріллі, зростала врожайність, пев- ною мірою зберігалася структура ґрунту.

В Україні-Русі культивували жито, пшеницю, овес, просо, гречку. Поряд з зерновими та технічними вирощували городні культури. З найдавніших часів в Україні було поширене садівництво. Сади наса­джували монастирські та феодальні господарства, а також заможні се­ляни. Селяни розводили велику рогату худобу, коней, овець, кіз, сви­ней, свійську птицю: курей, качок, гусей. У господарствах князів і бояр тримали багато коней, які були потрібні на час військових похо­дів та безперервних феодальних війн. Основні види господарства до­повнювали промисли. Значну роль у господарстві мало мисливство. Особливо цінувалися хутрові звірі. З давніх часів українці займалися рибальством [14].

Література: 13, 14, 20, 21, 28, 29.