2. Політика “воєнного комунізму" та її відображення в дискусіях 20-х років хх ст. Неп

З початком громадянської війни влітку 1918 р. та іноземної інте­рвенції 2 вересня ЦВК оголосив Республіку єдиним військовим табо­ром. Встановлювався командно-адміністративний режим з метою зо­середження в руках держави всіх наявних ресурсів і врятування решти господарських зв’язків. Почали здійснюватись надзвичайні заходи, що отримали пізніше назву політики “воєнного комунізму”. Вона набула завершених обрисів до весни 1919 р.

Складові політики “воєнного комунізму” такі: введення (травень 1918 р.) продовольчої диктатури (хлібна монополія держави і тверді ціни, продзагони тощо); націоналізація всіх підприємств; централіза­ція розподілу сировини і готової продукції; заборона свободи торгівлі (листопад 1918 р.), згортання грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу продуктів; мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю за виробництвом, запровадження загальної трудової повинності; введення (січень 1919 р.) продовольчої розкладки на хліб, а потім і на інші продукти сільського господарства.

“Воєнний комунізм” - це модель державного регулювання еко­номіки, яка мала подвійну природу. З одного боку, він був реакцією на критичні обставини, а тому являв собою набір вимушених тимча­сових заходів, з іншого - його реалізація на практиці стала спробою безпосереднього переходу до нового суспільного ладу.

Своєрідним стрижнем політики “воєнного комунізму” стала продрозкладка, згідно з якою кожна губернія мусила здати державі лишки зерна та інших продуктів. Спочатку розміри лишків визначали­ся реальними потребами сім’ї та фактичною наявністю у неї зерна, але незабаром головним критерієм стала потреба держави у хлібі.

Ідея побудови безтоварного соціалізму шляхом заміни торгівлі планомірним, організованим у загальнодержавному масштабі розпо­ділом продуктів закріплялась низкою декретів Раднаркому, прийня­тих у 1920 р.: “Про безкоштовний відпуск населенню продовольчих продуктів” (4 грудня); “Про безкоштовний відпуск населенню пред­метів широкого вжитку” (17 грудня); “Про скасування плати за вся­кого роду паливо” (23 грудня). Пропонувались різні проекти ліквіда­ції грошей і заміни їх обліковими трудовими або енергетичними одиницями.

Різко посилилась централізація управління. З метою виявлення і максимального використання наявних ресурсів підприємства позбав­лялися самостійності. Вищим органом стала утворена ВЦВК 30 лис­топада 1918 р. рада робітничої і селянської оборони, завданням якої було встановлення жорсткого режиму у всіх галузях народного госпо­дарства і тісна координація роботи відомств. Загальним центральним органом управління промисловістю залишалась Вища рада народного господарства (ВРНГ), структура якої набула яскраво вираженого вій­ськового характеру. Центральний апарат ВРНГ складався із загальних (функціональних) і виробничих відділів (металу, гірничого, текстиль­ного та ін.). Питання розподілу сировини, обліку і розподілу готової продукції, фінансування окремих галузей покладались на виробничі від­діли. Координація дій споріднених галузей промисловості покладалась на виробничі відділи ВРНГ. Головні комітети або центри (всього 42 - Главнафта, Главсіль, Центромідь та ін.) зосередили оперативне керів­ництво підприємствами. Між главком і підприємством у деяких галу­зях стояла ще одна ланка - трест, що керував декількома невеликими підприємствами, які не підлягали безпосередньо ВРНГ. Така система централізованого управління отримала назву главкізм.

Протягом 1921-1922 рр. формувалася непівська модель організа­ції суспільства, яка фактично реалізувалась на практиці. В основу її покладена концепція шляху до соціалізму через державний капіталізм. Складовою моделі в економіці була адміністративно-ринкова система господарювання. Основні її характеристики такі: державна монополія (мінімальний зв’язок зі світовою економікою) у зовнішній торгівлі, державна власність на велику та значну частину середньої промисло­вості, торгівлі, транспорту; госпрозрахунок у промисловості, що діяв у обмеженому вигляді лише на рівні трестів (об’єднань підприємств), які перебували у власності держави; нееквівалентний обмін із селом на основі продподатку; гальмування розвитку великого індивідуально­го господарства на селі.

Відповідно до рішень X з’їзду РКП(б) продподаток визначався як відсоткове або часткове відрахування продуктів з урахуванням кілько­сті їдоків, наявності худоби і обсягу отриманого врожаю. Розмір пода­тку встановлювався до сівби і мав суворо диференційований характер: для бідних селян він знижувався. Надлишки продукції дозволялось реалізовувати в рамках прямого обміну на промислові товари. З пере­ходом до непу повсюди почала відроджуватися кооперація. Протягом короткого часу сільськогосподарська кооперація зосередила у своїх руках значну частину товарної продукції: в Україні, наприклад, до 37 % планової заготівлі зерна і майже 50 % технічних культур. У 1924 р. кооперативні організації забезпечували до 96 % потреб промисловості у сировині.

Неп зумовив суттєві зміни в промисловості. Залишаючи у своїх руках “командні висоти”, землю і вирішальні галузі господарства (ве­лика промисловість, банки, транспорт, зовнішня торгівля), держава перейшла до нових форм господарських відносин - оренди. В оренду організаціям (кооперативам, артілям га ін.), а також приватним осо­бам здавались дрібні та середні підприємства, які виробляли в основно­му споживчі товари. Орендодавцями виступали ВРНГ та її місцеві ор­гани (районні та губернські). Розпочатий процес роздержавлення та запровадження госпрозрахунку вимагав більш гнучкої форми управ­ління. Тому замість надцентралізованих главків, що гальмували неп, запроваджено трести, які стали основними ланками управління держа­вною промисловістю. Пізніше виникла нова форма організації виробни­цтва - синдикати, які виконували функції торговельно-розподільчого апарату трестів з реалізації продукції і постачання підприємств сирови­ною. Поступово синдикати з торгових трансформувались у регулюваль­ні, а почасти в управлінські організації, замінивши главкізм.

Для забезпечення взаємодії планових і ринкових начал у квітні 1921 р. створено Держплан СРСР (через 8 місяців - Держплан Украї­ни), на місцях - відомчі й територіальні планові комісії. Виходили з того, що ринок необхідно організовувати і науково передбачати, тобто шляхом планування впливати на нього.

Важливою формою залучення іноземного капіталу для відбудови народного господарства країни у першій половині 20-х років ХХ ст. ста­ли концесії. Держава надавала підприємства або територію для розро­бки її природних ресурсів і здійснювала контроль за їх використанням, не втручаючись у господарські й адміністративні справи. Концесії об­кладались тими ж податками, що й державні підприємства. Сплата здійснювалась частиною отриманого прибутку (у вигляді виробленої продукції), іншу її частину могли реалізувати за кордоном.

Відповідно до податкової реформи з кінця 1923 р. промислові пі­дприємства відраховували до державного бюджету 70 % усіх прибут­ків, що забезпечило у 1923-1924 рр. збалансованість державного бю­джету. Було скасовано трудову повинність, вводилась відрядна оплата праці (1922 р.). Прибутковий податок складався з основного і прогреси­вного. Основний сплачували всі громадяни, крім чорноробів, поден­ників, державних пенсіонерів, а також робітників і службовців із що­місячною заробітною платою менше 75 руб. Прогресивний сплачували ті, хто отримував додатковий прибуток.

Відбулися значні зміни в аграрній політиці. Натуральний податок замінено грошовим (у 1923 р. введено єдиний податок, який вилучався у змішаній формі на вибір селянина, з 1924 р. - тільки грошовий: бідняки сплачували 1,2 % своїх доходів, середняки - 3,5 і куркулі - 5,6 %).

Таким чином, основні заходи нової економічної політики - побудо­ва відносин між містом і селом на економічній основі, розвиток промис­ловості на нових організаційних принципах і на базі електрифікації, кооперування населення, часткове запровадження госпрозрахунко­вих відносин, допуск приватного капіталу в економіку, налагодження державного регулювання, планування й управління економікою - у су­купності дали змогу до 1925 р. досягти основних довоєнних показників економічного розвитку. Взаємодія плановості та розвиток ринкових від­носин забезпечували динамічну рівновагу в господарській системі. З од­ного боку, план виходив із потреб ринку і враховував процеси, які від­бувалися на ньому, з іншого - план організовував ринкові процеси, справляв на них активний вплив.