2. Світове господарство в роки стабілізації. Плани Дауеса та Юнга, їх суть і мета

20-ті рр. ХХ ст. характеризувались досить стійкими темпами економічного розвитку в провідних країнах світу, що дозволило їм зробити значний крок на шляху структурної модернізації виробницт­ва. При цьому найбільш високі показники економічного зростання притаманні США, в історію економіки країни цей період входить за назвою “проспериті”, тобто період процвітання. І хоча США, як і всі країни, що воювали в Першій світовій війні, переживали повоєнну кризу на попередньому етапі, викликану насамперед необхідністю конверсії та переведенням економіки країни на “мирні рейки”, але вже у 1923 р. індекс промислового виробництва у Сполучених Штатах на 42 % перевищував довоєнний рівень. Особливих успіхів досягли такі галузі промисловості, як автомобілебудування, авіаційна, хімічна, гу­мова, виробництва штучного шовку та радіоапаратури. Цьому сприя­ли розвиток серійного та масового виробництва, його спеціалізація, типізація та стандартизація.

Успішно впроваджувалися у виробництво потокова та конвеєрна системи, велика увага приділялася раціоналізації процесу праці тощо. Також значними, хоча і менш вражаючими, були досягнення інших країн - Англії, Франції, Італії, Японії та ін.

Більшість економістів вважали, що настала епоха “вічного ” про­цвітання, але ж поза їх увагою залишалась низка факторів, як, напри­клад, те, що поряд з процвітанням та прискореним розвитком нових га­лузей у деяких старих - вугільній, текстильній, суднобудівній, сільсько­му господарстві - спостерігався справжній застій. Не зверталася також увага на відносну вузькість внутрішнього ринку та недостатню інвес­тиційну активність населення, яка була обумовлена вкрай нерівномір­ним розподілом доходів.

Відродження господарства Німеччини та необхідність виконання рішень Версальської угоди вимагали серйозного реформування еко­номіки країни.

Серед перших нагальних завдань найголовнішим стає грошова реформа (1923 р.), в основу якої було покладено ідею припинення ін­фляції та стабілізації валюти. Проведена реформа дозволила досить швидко впорядкувати бюджет та протягом 1924 р. навіть досягти пев­ного перевищення надходжень над видатками.

Найважливішу роль у відбудові німецької промисловості й на­родного господарства в цілому відіграв так званий план Дауеса. У серпні 1924 р. на Лондонській конференції країн-переможниць була прийнята програма послаблення умов сплати репарацій, розроблена міжнародним комітетом експертів на чолі з чиказьким банкіром

Ч. Дауесом. Саме ця програма отримала назву репараційного плану Дау­еса. Згідно з планом, який набрав чинності 1 вересня 1924 р., репарацій­ні платежі встановлювалися у розмірі від 1 до 1,75 млрд. зол. марок на рік протягом перших п’яти років дії плану, та по 2,5 млрд. зол. марок на рік у наступні роки. Джерелом виплат повинен був стати спеціальний репараційний фонд, який мав формуватися за рахунок митних зборів (50 %), збільшення непрямих податків та спеціального репараційного податку, що встановлювався на прибутки промисловості, торгівлі та транспорту (6 %). Передбачалася й допомога з боку країн-переможниць, насамперед США (уряду Німеччини було надано 800 млн. марок креди­ту, що дозволило зміцнити державний бюджет), а також відкривалися широкі можливості для іноземних інвестицій у німецьку промисловість, які за час дії плану (1924-1928 рр.) досягли 21 млрд. марок. Над економі­кою Німеччини встановлювався контроль Ліги Націй.

Завдяки плану Дауеса економіка Німеччини вже наприкінці 1927 р. вийшла на довоєнний рівень, а в 1928 р. на 13 % перевищила його. Наприкінці 1928 р. Німеччина ставить питання про перегляд умов сплати репарацій та відміну деяких обмежень, що передбачалися планом Дауеса. У червні 1929 р. цей план замінено новим - планом Юнга (О. Юнг, президент електротехнічного тресту Моргана, один з авторів плану Дауеса, був призначений головою комітету експертів щодо репараційної проблеми. Запропонований ним проект було при­йнято за основу).

План Юнга визначав остаточну суму репарацій - 113,9 млрд. марок та граничний термін її сплати - 57 років, по 2 млрд. марок на рік. Крім того, змінювався й порядок вилучення репарацій: скасовува­вся репараційний податок, єдиним джерелом платежів були держав­ний бюджет та прибутки залізниць; відмінявся контроль над німецькою економікою.

Проте розгортання світової економічної кризи 1929-1933 рр. факти­чно відмінило новий репараційний план. Улітку 1931 р. за пропозицією американського президента Г. Гувера проголошується мораторій на щорічну сплату репарацій, а в 1932 р. переглядається й сума (її встанов­люють у 3 млрд. марок і надають відстрочку у виплаті на 15 років).