7. Зміна ролі факторів економічного розвитку та еволюція інституціоналізму у другій половині хх-ххі ст. Розвиток теорії постіндустріального суспільства

У 50-60-х роках XX ст. у межах неокласичної течії формується но­вий науковий напрям, представники якого працюють на межі економі­чної теорії та інших суспільних наук - філософії, соціології, політології, кримінології тощо. Якщо інституціонально-соціологІчний напрям, що виник на початку XX ст., вважається “старим” інституціоналізмом, то цей новий науковий напрям називають неоінституціоналізмом. Неоінс- титуціоалізм як особлива економічна теорія набув визнання у 80-90-х рр. XX ст. Основними його представниками є Рональд Коуз (1910 р.н.), Дуглас Норт (1920 р.н.) - Нобелівські лауреати, Олівер Вільямсон (1932 р.н.) та ін.

Основою сучасного інституціоналізму є два напрями - неоінсти- туціональна економіка та нова інституціональна економіка. Незва­жаючи на те, що назви видаються ідентичними, ці два напрями мають принципово різні підходи до аналізу інститутів (інституцій). Обидва вони сформувалися або на основі неокласичної теорії, або під поміт­ним впливом її. Так, перший напрям - неоінституціононалізм - зали­шає незмінним жорстке ядро неокласики. Другий напрям - нова ін­ституціональна економіка - навпаки, відображає спробу створити нову теорію інститутів, не пов’язану з колишніми постулатами неок­ласики.

Структура сучасного інституціоналізму та шляхи його еволюції у другій половині XX - на початку XXI ст. вельми складні. Поряд із вище­зазначеними схемами класифікації умовно його можна розподілити ще на три основні школи: “індустріально-соціологічна школа”, “школа сус­пільного вибору””, “кон ’юнктурна школа”. У більшості напрямів неоінс- титуціоналізму основну увагу приділено правовим аспектам еконо­мічного життя. Відповідно до контрактної (договірної) парадигми неоінституціоналізму, будь-які відносини між людьми розглядаються як взаємовигідний обмін, що закріплюється певними зобов’язаннями сторін. Саме способи регламентації договірних відносин визнаються найважливішою економічною інституцією.

Утім, єдиної класифікації інституціональних теорій до цього ча­су так і немає, тому намагання врахувати наявність різноманітних пі­дходів та взаємозв’язків між ними викликає певну складність під час висвітлення проблем інституціональної економічної теорії. Сьогодні неоінституціоналізм становить цілу сукупність підходів, об’єднаних кількома спільними базовими ідеями. Неоінституціональна теорія виходить із організаційно-контрактної перспективи, де на перший план висуваються витрати, що супроводжують взаємодію економіч­них агентів. Неоінституціоналізм має свої методологічні особливості, зумовлені вихідними теоретичними джерелами: традиційним інсти­туціоналізмом та неокласикою. Зокрема, неоінституціоналізмом ак­тивно використовуються такі провідні елементи неокласичної моделі ринкової поведінки, як раціональний вибір та прагматизм, методоло­гічний індивідуалізм, концепція “економічної людини ”, максимізація корисності. Засновником неоінституціоналізму із повним правом вважається Рональд Коуз. У його статтях “Природа фірми” (1937) та “Проблема соціальних витрат” (1960) було вперше сформульовано до­слідницьку програму неоінституціоналізму, з якою пов’язані подальші зміни у захисній оболонці неокласичної теорії.

По-перше, розглядається ширший, ніж у неокласиці, спектр форм власності та контрактних форм, на основі яких здійснюється обмін. По-друге, в неокласичну модель вводиться поняття інформаційних витрат, тобто витрат, пов’язаних із пошуком і отриманням інформа­ції про угоду і про ситуацію на ринку загалом. По-третє, поряд із ви­робничими або трансформаційними витратами неоінституціоналісти припускають існування трансакційних витрат. Під цим терміном, центральним для теорії трансакційних витрат (Р. Коуз, О. Вільям- сон), маються на увазі всі витрати, що виникають при здійсненні угод. У свою чергу, нова інституціональна економіка, як уже зазначалося, ві­дображає спробу створити нову теорію інститутів, яка не пов ’язана з попередніми постулатами неокласики і представлена такими основ­ними теоріями: теорія ігор (О. Моргенштерн, Дж. Неш); теорія непо­вної раціональності Г. Саймона; економіка угод (Л. Тевено, О. Фавро,

А. Орлеан, Р. Буайє).

У зв’язку з розвитком нової інституціональної економіки відбу­лися зміни в “жорсткому ядрі” неокласики. Так, теорія ігор завдала удару по моделі загальної рівноваги Вальраса - Ерроу - Дебре. Теорія ігор ґрунтується на припущенні, що може існувати кілька точок рів­новаги, які не цілком збігаються з точками оптимуму за В. Парето, або що рівноваги може не існувати взагалі.

Центральними теоріями цього напряму інституціоналізму є теорії індустріального та нового індустріального суспільства, теорія постін- дустріального суспільства, теорія суспільства “третьої хвилі”, теорія інноваційно-підприємницької економіки, теорія суспільства знання, те­орія інформаційного суспільства, теорія постекономічного суспільства.

Подальший розвиток системи ідей індустріального суспільства зумовив становлення теорії постіндустріального суспільства. В основу концепції постіндустріального суспільства покладено теорію трьох хвиль цивілізації Е. Тоффлера - розподіл усього суспільного розвитку на три етапи: доіндустріальний, індустріальний та суперіндустріаль- ний. У доіндустріальному суспільстві визначальною була (а в бага­тьох країнах залишається і сьогодні) сільськогосподарська сфера, яка разом з церквою та армією є головними інститутами суспільства; в ін­дустріальному - промисловість із корпорацією та фірмою на чолі; у постіндустріальному - сфера послуг та інформації, з університетом як головним місцем її вироблення та зосередження. Виникнення постін- дустріального суспільства пов’язане передусім із тими змінами, що відбуваються в економіці, професійній системі та соціальній структу­рі, і зумовлені новою роллю науки та техніки - відбувається докорінна зміна структури виробництва (панування третинного та четвертин­ного за межами третинного секторів) та структури зайнятості (зна­чна частка зайнятих, що має тенденцію до зростання, припадає на тре­тинний та четвертинний сектори сервісно-інформаційної економіки).

На формування концепції постіндустріального суспільства суттє­вий теоретичний вплив справили теорії індустріального суспільства (особливо концепції Р. Арона та В. Ростоу). Теорію постіндустріального суспільства було розроблено американським соціологом Д. Беллом.

Д. Белл подав концепцію постіндустріального суспільства як те­орію соціальних змін, що можуть статися в суспільстві найближчими десятиліттями насамперед внаслідок розгортання вже помітних тен­денцій випереджувального зростання сфери послуг та інформації, здобуття наукою нової ролі та перебудови суспільства, організованого за “економізованою” моделлю в напрямі моделі “соціологізованої”. Д. Белл розглядав становлення постіндустріального суспільства як переважно еволюційний процес, у результаті якого індустріальний світ не руйнується, а радше збагачується додатковими рисами. Най­головніша праця Д. Белла - “Прийдешнє постіндустріальне суспільс­тво” (1973) - це завершене теоретичне дослідження, в якому проблема постіндустріалізму розглядається в усіх її виявах: від аналізу джерел концепції до вивчення політичних і культурних процесів, що супрово­джують становлення нового суспільства. Фундаментальними складо­вими теорії постіндустріального суспільства є такі: домінування під­ходу, що ґрунтується на періодизації історії не за принципом оцінки класової структури відповідних суспільств, а на підставі дослідження технологічних аспектів організації суспільного виробництва; принцип домінування технологічних аспектів організації суспільного виробни­цтва над оцінкою класової структури поширено не лише на історичну періодизацію, а й на конкретний аналіз економічного розвитку сучас­них суспільств.

Головну роль у становленні постіндустріальної теорії відіграла інституціональна теорія (вебленівська традиція), яка полягала в то­му, що абстрактна ідея протиставлення стадій технологічної еволюції (у межах історичної школи) за нових умов видозмінилася в структури- зацію секторів суспільного виробництва і виявлення внутрішніх зако­номірностей господарського розвитку, котрі не залежали від соціаль­ної та політичної системи тієї чи іншої країни.

Ще наприкінці 40-х років XX ст. у працях американського еко­номіста К. Кларка “Економіка у 1960 році” та французького суспільст­вознавця Ж. Фурастьє “Велика надія XX століття” були сформульовані найважливіші методологічні принципи теорії постіндустріального сус­пільства - розподіл усього суспільного виробництва на три сектори: перший (сільське господарство та видобувна галузь), другий (промис­ловість та будівництво), третій (сфера послуг).

8 м а V V • • я