Тема 13. Формування основ ринкового господарства в україні (90-ті роки хх ст.) план

1. Стан економіки України на момент проголошення незалежності. Перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки та його обґрунтування в економічній літературі.

2. Основні напрями ринкових перетворень в економіці незалежної України на першому етапі розвитку (1991-1994 рр). Становлення засад ринкової економіки (друга половина 90-х рр. ХХ ст.).

3. Основні напрями теоретичних досліджень в українській економіч­ній літературі 90-х рр. ХХ ст.

1. Стан економіки України на момент проголошення незалежності. Перехід від командно-адміністративної системи до ринкової економіки та його обґрунтування в економічній літературі

Розпад СРСР був зафіксований 1 грудня 1991 р. Але першим кро­ком до незалежної (і політично, і економічно) держави України було проголошення Декларації “Про державний суверенітет України” (16 липня 1990 р.) та прийняття “Акта проголошення незалежності України” (24 серпня 1991 р.). Проголошення незалежності України озна­чало створення цілком іншої політичної й соціально-економічної ситуа­ції. Власне, за роки існування союзного народногосподарського компле­ксу було значно вичерпано продуктивний потенціал Донбасу, який характеризувався багаторічними проблеми (технологічна застарілість, моральна й матеріальна зношеність, ускладненість умов видобутку вугілля, соціальні проблеми). Упродовж багатьох років продукція, що вироблялася в Україні для кінцевого споживання, не перевищувала третини загального виробництва в республіці. У 1970-1980-х роках капітальні вкладення, необхідні для ефективного функціонування економіки республіки, були досить обмеженими, відбувалося невпин­не “старіння” основних фондів, знижувався коефіцієнт їх придатності, що стало дуже гострою проблемою української економіки. Значні структурні диспропорції, що сформувалися в українській економіці, призвели до катастрофічних наслідків в екології, до втрат природ­них ресурсів. Отже, економіка країни потребувала глибокої й доко­рінної перебудови, здійснення швидких, радикальних перетворень, спрямованих на заміну існуючої економічної системи іншою з метою забезпечення її ефективного функціонування.

Проблема трансформації директивної економіки на ринкову ви­кликала доволі активну полеміку щодо шляхів та основних напрямів економічної політики перехідного етапу. Найважливішим аспектом наукових досліджень була спроба знайти й обґрунтувати шляхи пере­ходу від централізованого планово-директивного господарства до рин­кової економіки. Погляди вітчизняних учених формувалися під впливом альтернативних концептуальних теорій, що існували у світовій еко­номічній науці, на підставі яких сформувалися два напрями такого переходу.

Перший напрям виник під впливом ліберальної (монетаристської, або ордоліберальної) концепції. Другий напрям у підґрунті має кейн- сіанську методологію з її теорією державного регулювання економі­ки. Ще в 1990-1991 роках Верховною Радою було затверджено Конце­пцію переходу України до ринкової економіки (грудень 1990), в якій визначалася етапність переходу, підготовка законодавчого поля, для чого було прийнято цілу низку законів, а саме: “Про власність”, “Про бюджетну систему”, “Про підприємництво”, “Про банки і банківську діяльність” тощо, які певною мірою створювали передумови ринкової трансформації української економіки.

Наступний етап, відповідно до Концепції, безпосередньо перехі­дний, мав забезпечити формування засад ринкової інфраструктури через роздержавлення власності, створення суб’єктів ринку, форму­вання національної грошової системи, перехід до вільного ціноутво­рення, свободу підприємництва тощо. На практиці цей етап реалізовано не було, і Україна вже від початку 1992 р. стала на шлях безпосеред­ніх ринкових перетворень, не маючи для цього ані чіткої програми, ані відповідної теоретичної та практичної бази.

На практиці з початку 1992 р. був запроваджений в обіг купоно- карбованець як розрахунковий знак і попередник повноцінної націона­льної валюти - гривні. У березні 1992 р. Верховна Рада України ух­валила “Основи національної економічної політики України’”, що було наступним кроком на шляху розбудови національної економіки. Во­ни передбачали низку заходів, зокрема роздержавлення, приватиза­цію, структурну перебудову й модернізацію промисловості, відмову від деяких принципових положень, прийнятих під час створення СНД (Україна залишається у складі СНД, але остаточно виходить з руб- левого простору, що стало можливим завдяки запровадженню купо- но-карбованця), перехід до взаєморозрахунків із країнами Співдружнос­ті на основі світових цін, переорієнтацію зовнішньої торгівлі на західні рейки тощо. Певною мірою прийняття цієї програми було умовою всту­пу України до Міжнародного валютного фонду (МВФ) у квітні 1992р.

Власне, вступ до МВФ та певні кроки, зумовлені його вимогами, більшість українських економістів розглядають як винятково негатив­ний фактор для економіки України, стверджуючи, що “економічна по­літика, що її проводили в Україні, спричинила глибоку економічну кризу. Реформи хоча й проголошувалися, але насправді не проводили­ся. Аналізуючи цю ситуацію, академік І. Лукінов зауважував, що “таке бездумне трансформування, яке містить у собі елементи необґрунто- ваного романтизму або авантюризму, є антинародним і вступає у су­перечність із прогресивним напрямом економічного зростання та роз­витку. Саме через відсутність всебічно обґрунтованої комплексної програми ринкових реформ та механізму їх послідовного практичного втілення Україна потрапила в особливо складне економічне стано­вище. У свою чергу, А. Гальчинський назвав ці процеси “імітацією реформ”. Економіка України переживала глибоку системну кризу, про що переконливо свідчили панівні в цей період в економічній сфері те­нденції. Передусім це катастрофічне падіння основних економічних показників. Падіння виробництва й стрімке зростання собівартості продукції різко зменшили бюджетні надходження від промисловості, тоді як видатки бюджету невпинно зростали. Надзвичайно знизився життєвий рівень населення. Боротися з інфляцією уряд намагався зви­чними директивними методами. Було запроваджено фіксований курс купоно-карбованця стосовно долара, але цей крок лише інтенсифіку­вав поширення “тіньової економіки”, збільшив втрати вітчизняних ек­спортерів, а також посилив відтік капіталів за межі України, що знек­ровлювало економіку країни. До того ж посилюється бартеризація зовнішньої торгівлі, причому бартер був надзвичайно невигідним для української економіки. Як правило, експорт відбувався за заниженими цінами, а імпорт - за завищеними. Нееквівалентні експортно-імпортні операції зумовили зростання зовнішньої заборгованості України.