4. Виникнення інституціоналізму та його напрями

На межі XIX-XX ст. у США виникла нова течія економічної дум­ки - інституціоналізм. Це була реакція на панування монополій у ри­нковій економіці. Початковий етап його розвитку характеризувався гострою критикою монополістичних корпорацій. У цьому плані інсти­туціоналізм став альтернативою неокласичній теорії. Водночас його фундатори критично сприймали й висновки марксистської політичної економії.

Перший етап розвитку інституціональних економічних теорій охопив зародження та поширення інституціоналізму і припав на пе­ршу чверть XX ст. Це був період раннього, так званого критичного інституціоналізму, який представлений трьома напрямами американсь­кого інституціоналізму: соціально-психологічним напрямом Т. Веб- лена; соціально-правовим напрямом Дж. Коммонса; емпіричним, або кон’юнктурно-статистичним напрямом В. Мітчелла та його послі­довників.

Торстейн Веблен (1857-1929) - американський економіст, соціо­лог, у 1899 р. видав працю “Теорія дозвільного класу”. Основою роз­витку суспільства Веблен вважав психологію колективу. Спираючись на це положення, він сформулював психологічну теорію економічного розвитку, де стверджував, що трактувати економічні явища треба із со­ціологічної й історичної позицій.

Т. Веблен виступав проти панівного серед економістів за часів А. Сміта уявлення про те, що вся господарська діяльність зумовлена прагненням кожного її суб’єкта до найбільшої вигоди, тобто до макси- мізації особистої користі від наявних ресурсів. Веблен проголосив, що “людина економічна” діє як рахункова машина, яка безупинно зістав­ляє корисність благ і тягарі з їх придбання, - це безнадійно спрощена модель. Поведінка людей у сфері економіки визначається численними і нерідко суперечливими мотивами. Тут поряд із природженими схиль­ностями, такими як інстинкт чи наслідування, прагнення до суперницт­ва, діють соціальні інститути: звичаї, традиції, норми поведінки тощо, закріплені здебільшого у вигляді правових настанов або суспільних установ. Із загальноприйнятого переконання, що кожен індивід прагне тільки до найбільшої вигоди, не можна пояснити такі незаперечні яви­ща, як схильність до престижного споживання чи заощадження на шкоду задоволенню від безпосереднього споживання.

Веблен критикує й індивідуалістичний підхід, метод “робінзо- над”, що використовувався його попередниками. Він переконаний, що вивчати потрібно не стільки дії індивідуума, скільки колективні дії, здійснювані на основі й у рамках групових інститутів - профспі­лок, підприємницьких об’єднань, політичних партій та ін.

Веблен гостро критикує концепції рівноваги. Він вважає, що їхні автори переносять на економіку методологію фізичних наук. Але в економіці немає поділу на статику і динаміку. Економіка - наука про динамічні процеси.

“Методологічний переворот”, проголошений інституціоналіста- ми, мав також теоретичні й соціально-історичні корені. Щодо теоре­тичних коренів, то багато положень інституціоналізму схиляються до установок німецької нової історичної школи. Але Веблен і його послі­довники набагато більше, ніж їх німецькі попередники, акцентували увагу на недоліках аналізу економіки як системи незалежних індиві­дуальних господарств, продавців і покупців, котрі діють на вільному ринку. Тут, безсумнівно, відіграла роль соціально-економічна обстано­вка в США наприкінці XIX - на початку XX ст. Цей період ознамену­вався стрімким зростанням корпорацій, появою могутніх монополій і першими спробами державної, інституціональної протидії їх виник­ненню і функціонуванню.

!нституціоналізм увібрав у себе й інший цілий ряд динамічних зрушень в економічній сфері - дедалі зростаючу роль науково-техніч­ного прогресу і у зв’язку з цим - роль технічної інтелігенції. I класична школа, і її послідовники, і її критики виділяли в системі економічних відносин характерні типи суб’єктів: землевласників, робітників, капіта­лістів (поділяючи іноді останніх на власників капіталу і підприємців, що запускають цей капітал у діло). Веблен виводить на арену ще одну самостійну соціальну групу - інженерно-технічний персонал.

!нституціоналістів зближує з німецькою історичною школою не тільки визнання величезної ролі в господарстві різноманітних нееко­номічних інститутів, а й прагнення до аналізу економічних явищ у їх історичному розвитку.

За Вебленом, епоха ринкового (грошового) господарства охоплює дві стадії. На першій стадії і власність, і реальна влада належать підп­риємцям. На другій - відбувається розкол між бізнесом та індустрією, що виявляється в антагонізмі інтересів фінансистів - власників капіталу й організаторів виробництва. Бізнес потрапляє в руки підприємливого класу, зацікавленого лише в прибутку на свій капітал. Власники не вкладають цей капітал у виробництво, а надають у кредит. Безпосере­днім джерелом доходів для бізнесмена стає не індустрія, а фінансова сфера. Власність капіталістів перетворюється на абсентеїстську (реа­льно відсутню). Вона втілюється не в засобах виробництва, а в цінних паперах. У виробництві, у його розвитку і прогресі тепер зацікавлені лише організатори виробництва; технічні фахівці не мають свого капі­талу і використовують надані їм у кредит засоби дозвільного класу.

Веблен поділяє із соціалістами уявлення, що якісний розвиток не припиняється з утвердженням капіталістичних відносин - ринкової системи, що ґрунтується на приватній власності.

Інституціоналізм - це послідовний історизм. За Вебленом, антаго­нізм бізнесу й індустрії буде розв’язано шляхом переходу влади до ін­женерно-технічного персоналу. У результаті загального страйку інжене­рів, що означає повне зупинення всієї виробничої системи, дозвільний клас змушений буде віддати владу організаторам виробництва. Устано­виться не диктатура пролетаріату, як пророкував К. Маркс (до якого Т. Веблен ставився з великою повагою), а технократія. Власність на капітал набуде акціонерної форми і тим самим перестане бути прива­тною власністю.

Щодо теоретичної моделі сучасної економіки Веблен категорич­но відкидає можливість її побудови на основі аналізу попиту та пропо­зиції. В умовах панування монополістичних корпорацій, що одержують можливість збільшення прибутку за рахунок навмисного скорочення виробництва і “роздмухування” цін, співвідношення попиту та пропо­зиції нічого не може пояснити. Увага Веблена зосереджена на можли­востях монополій використовувати методи насильства і таємної змови для встановлення контролю над індустрією. Важливим фактором по­силення монополій він вважав гіпертрофію кредиту. Збільшуючи за рахунок кредиту купівельні можливості, великі фірми втягуються у спекулятивні операції, а не в розширення виробництва. Утворюється піраміда кредиту, виникає гігантський розрив між грошовою оцінкою капіталу (оскільки майбутній, очікуваний прибуток капіталізується, виходячи з поточної ставки відсотка) і реальним капіталом. Почина­ється кредитна інфляція, за якої неминуче випливає вимога негайного погашення позичок. Результатом стають спад ділової активності, бан­крутство певних фірм, поглинання суперників найбільшими і найсп- ритнішими корпораціями. За тривалістю фази депресії набагато пере­вершують фази піднесення.

Джон Коммонс, на відміну від Т. Веблена, приділяв основну увагу не технологічним факторам виробництва і їх носію - інженер­но-технічному персоналу, а соціально-правовим інститутам.

Коммонс запропонував так звану теорію угод. Основною категорією економічної науки він проголосив угоду. Угода, за Коммонсом, - це триє­дність таких моментів: 1) конфлікту, тобто зіткнення інтересів суб’єктів;

2. взаємозалежності чи взаємозумовленості цих інтересів; 3) вирішення конфлікту, тобто встановлення порядку, що влаштовує учасників угоди. Серед суб’єктів угоди на стадії фінансового капіталізму все частіше ви­ступають не індивідууми, а їх об’єднання: інститути, профспілки, асоціа­ції підприємців тощо. Тому необхідно вивчати колективні дії, а не дії індивідуумів, чим традиційно займалася економічна наука. Колективні дії - єдиний спосіб примирення різних інтересів учасників економічно­го життя. Але шлях до примирення лежить через юридичні процедури. Роль арбітра бере на себе держава в особі її постійних органів, урядо­вих комісій тощо. Держава - не тільки арбітр, а й сила, що примушує до виконання зобов’язань, які взяли на себе учасники угоди.

Якщо за Т. Вебленом на зміну фінансовому капіталізму прийде технократизм, то за Дж. Коммонсом сучасний порядок зміниться ад­міністративним капіталізмом.

Коммонс наполягав на тому, що завдання економічної науки по­лягає не в абстрактних поясненнях, а в розробці рекомендацій з пере­будови економічного життя на розумних підставах.

Уеслі Мітчелл увійшов в історію науки насамперед як дослідник економічних циклів. Він і його співробітники створили систему про­гнозування економічної кон ’юнктури на основі обробки рядів динаміки. Мітчелл був фактичним засновником Національного бюро економіч­них досліджень, де працював чверть століття.

Прихильністю до емпіричних досліджень він більше за інших ін- ституціоналістів нагадував діячів нової історичної школи. Критики Мітчелла саркастично іменували його підхід “виміром без теорії”.

Піднесення і спади економічної активності Мітчелл пов’язував із прагненням підприємців до максимального прибутку. Прибутковість залежить від низки факторів: цін і витрат, обсягу продажу, розмірів кредиту, руху грошової маси тощо. Певну роль у взаємодії окремих елементів, що зумовлюють стан і динаміку господарського життя, віді­грає асинхронність (“випередження” і “запізнювання”). Так, за зага­льного підвищення цін на стадії пожвавлення роздрібні ціни “запізню­ються” стосовно оптових, оптові ціни на споживчі товари “відстають” у зростанні від оптових цін на блага виробничого призначення, заро­бітна плата має тенденцію “відставати” від ринкових цін. На стадії де­пресії оптові ціни знижуються швидше від роздрібних, ціни на сиро­вину падають швидше, ніж оптові ціни на споживчі блага.

Мітчелл критикує і класичну школу, і маржиналістів за зосере­дження уваги на механічних законах попиту й пропозиції та ігнору­вання внутрішніх рушійних сил поведінки людини. Для Мітчелла ви­рішальною силою є грошова система. Гроші нав’язують безтурботній людській природі тверду дисципліну, стандартизують потреби, зміню­ють психологічні настанови людей.

Література: 1, 3, 9, 11, 12, 16, 18, 23, 31.