8. „Царство свободи” поза громадянським суспільством: марксистська компенсація рівності

У ХІХ столітті Європейська цивілізація прямувала шляхом індустріалізації. Радикальні зміни в аграрному суспільстві залежали від торгівлі та вільного ринку. Відбувалася трансформація усталених виробничих відносин, значних змін зазнавали соціальні структури, переоцінювалося розуміння поняття спільноти й політичного устрою. Соціальна сфера набувала нових тенденцій та організаційних форм. Очевидними, особливо піcля Великої французької революції, ставали теоретико-ідеологічні впливи на соціальні процеси. Обличчя епохи Модерну формувалося у взаємодії економічного, соціального, політичного та інтелектуального розвитку. Вплив останнього позначився не лише бурхливим розвитком знань про природу, потужним чинником ставали гуманітарні переконання, які поширювалися у вигляді соціально-філософських теорій та ідеологічних нуртів. Вони ідейно окреслювали спрямування потужних політичних рухів, якими на ту пору вже були лібералізм, консерватизм і соціалізм.

1. Промислова революція і національна спільнота

Супутно з наслідками промислової революції поширювалися нові громадянські форми соціальних відносин, ключовою фігурою яких, за словами Е. Ґеллнера, ставала „модульна людина”; сукупності модульних людей надавали суспільствам нового характеру – громадянського. Громадянське суспільство було тепер не лише теоретичною абстракцією, але соціальною практикою, викликаною інтернаціоналізацією торгівлі, ростом міського населення (міщанства) та розширенням промислового виробництва на основі науково обумовлених технологій. Людина громадянського суспільства набувала цілком нових характе­ристик – вона ставала індивідуальністю, здатною спеціалізуватися лише в конкретному напрямку діяльності і в такому сенсі була незамінною без спеціального на те вишколення. Проте індивід здобував можливості визначатися самому, виходячи не стільки з традицій соціальної приналежності чи ремісничих формацій, скільки з власного вибору того місця зайнятості, яке пропонували зовсім нові промислові умови. Вигода ставала рушійним чинником поведінки, перетворюючи людину в модульного індивіда, що часто бував додатком машинного виробництва. Модерна „модульна людина” стає такою через свою „здатність виконувати високоспеціалізовані завдання в одній загальній культурній ідеомії...”⁴⁸³, – вважає автор запропонованого поняття Е. Ґеллнер. Щодо моральних та інтелектуальних якостей, то модульна людина чується покликаною хіба до самовідданої праці у межах взятих зобов’язань відносно власної окремо визначеної спеціалізації. Тобто „модульність” визначається новими умовами поділу праці, стверджуючи терпимість перед різними групами і соціальними верствами. За нових умов індустріалізації послаблюється вплив групових, „общинних” концептів на поведінку особи, або, інакше кажучи, девальвується й переглядається значення традиційних авторитетів. Благо вільного пересування під впливом розширення ринку праці в пошуках вигіднішої пропозиції чи простої можливості „продати” робочу силу руйнує традиційні прив’язаності людини. Громада в її житті (комуна) тепер часто відіграє другорядну або ж стримувальну роль. Це переконливо довів Геґель. Процес формування громадянського суспільства вільних індивідів спонукав до трансформації традиційних відносин і стосунків між інституціями та громадами, стратами та в середині них, змінюючи водночас соціокультурну специфіку комунікації. Складалося нове культурне середовище, головним персонажем його міг бути лише індивід – громадянин, який потребував стандартизованих форм самовиразу й розуміння. Формувалися вільні від попередніх стандартів умови комунікації, що практично спонукали до утворення культурної гомогенності, оскільки індивіди мусили бути рівними в культурному сенсі під впливом базового статусу громадянина. Вивільнена індивідуальна свобода, проте, не може бути самоціллю для людини, тобто вона завжди поєднується з її активністю в приватній, публічній і соціальній сферах. Якщо приватно особа збільшує простір свободи, то в соціальному сенсі вона зустрічається з проблемою взаємодії з іншою людиною і суспільством загалом. Річ у тім, що коли індивід стає переважно об’єктом дії чи, точніше, індиферентною особою сприйняття й повідомлення, нові умови праці промислового суспільства перетворюють відносини на чисто формальні. Несприйняття такого статусу речей спонукало К. Маркса ідентифікувати суспільні відносини промислового суспільства, або капіталізму, з механізмом відчуження, джерелом якого він вважав приватну власність. У будь-якому разі сукупність економічних осіб (чи модульних людей) перетворює суспільство в масове, де індивіди практично незнайомі між собою навіть у рамках єдиного промислового циклу. Проблема тут у тому, що індивіди, в силу спеціалізації праці, просто вилучаються з попередніх умов культурної комунікації. Б. Рассел, відомий англійський філософ, у зв’язку з цим написав працю „Свобода проти організації: 1814-1914 рр.”, у якій простежується протистояння й форми взаємодії двох головних ідей, що під їхнім впливом відбувалася соціальна трансформація в ХІХ ст. Йдеться про самовіддану віру в свободу та необхідність організації життя й соціального ладу, зумовлюваних розвитком промисловості та науки⁴⁸⁴. Інший сучасний північноамериканський вчений – Роман Шпорлюк, згадуючи дослідження Б. Рассела, зазначає, що ключові питання, які підіймала промислова революція, „стосувалися керівництва, фахівців, експертів; у центрі уваги була роль менеджера, вченого, інженера, підприємця у вирішенні проблеми – як узгодити економічні інтереси капіталістичного менеджменту з політичними інтересами широкого загалу, з національними інтересами взагалі”⁴⁸⁵. Ідейний контекст соціально-політичних перетворень був спричинений Французькою революцією, її принципами свободи, рівності і братерства. Річ у тім, що коли рівність асоціювалася з демократією і народовладдям, то „братерство” сприймалося як необхідність нового типу солідарності та нового ґатунку спільноти. У „Декларації прав людини і громадянина” –документі, підготовленому філософією просвітництва і революції, концепт братерства, або нової спільноти, одержав визначення народовладдя чи національного суверенітету. Таким чином, вимога індивідуальної свободи та прав громадянина вже були теоретично об’єднані або ж організовані в концепті національного суверенітету.

Александер Ґершенкрон у 1962 р. видає книжку „Економічна відсталість в історичній ретроспективі”, яка „мала великий вплив на світове суспільствознавство” (оцінка Р. Шпорлюка). Згаданий вчений розглянув потребу організації в контексті історичної ролі націоналізму, що сповідував ідею свободи не з меншим інтересом, аніж лібералізм та соціалізм. Ґершенкрон наводить арґументи, що в Франції, Німеччині та Росії, які стали на шлях промислового розвитку після Британії, виникла необхідність створити „ідейне підґрунтя запізнілої індустріалізації”, яке було б „духовним важелем програми промислового стрибка”. Властиво через відсутність раннього національного об’єднання в Німеччині, на відміну від Англії та Франції, вимоги індустріалізації в пов’язаності з політичними особливостями „зробили націоналістичний сентимент найвиразнішою ідеологією промислового перевороту”. На його думку, в Росії за відсутності визначеної національної свідомості аграрного суспільства „відповідну ідеологічну функцію перебрав на себе наприкінці ХІХ ст. марксизм”⁴⁸⁶.

Подібну ідею, але в дещо іншому ключі, щодо взаємопов’язаності модерного індивідуалізму, промислової революції та соціальної організації проводив також Е. Ґеллнер. Його „модульна людина”, аби знайти су-спільну опору під ногами у взаємодії з іншими анонімними об’єктами виробничих процесів, звертається у своїх помислах до тієї спільноти, що існує тепер у політичному просторі на культурно-мовній основі взаєморозуміння. Політична сфера має бути скорельована зі сферою взаєморозуміння, для якого суто виробничі інтереси виявляються недостатніми навіть з огляду на інтенсифікацію промислового піднесення. Йдеться про проблему, виразно окреслену такими німецькими мислителями, як Гердер, Фіхте і Геґель. Це проб­лема, яку в попередніх розділах я називав потребою автентичності політико-державного змісту організації суспільного життя, та адекватності такому самому змісту взаєморозуміння між людьми на соціокультурному рівні. Аби досягти нового рівня порозуміння, в тому числі й політичного, „модульна людина” не може залишатися на рівні концептів, понять, уявлень та смаків, притаманних для відносно, а то й цілком ізольованих громад чи спільнот (комун) аграрного суспільства. Потужний критичний настрій розгортається додатково під впливом вибухового поширення знань про природу та освіту населення. Природнича наука, промислові технології, нові ринкові умови – все це є нового ґатунку дійсність, що породжує тисячі нових знаків, значень і слів, і великою мірою сама створюється в контексті нових модальностей, утворюваних ними. Нові комунікації здійснюються як потреба стандартизації дій та їх сприйняття й розуміння, що тепер не можуть забезпе­чуватися традиційними чи локальними нормами. Як висловлювався Е. Ґелл­нер, потрібною стає “нова концептуальна валюта або ідіомія; місцеві гроші падають в ціні. Відбувається стандартизація ідіом, які використовуються певного роду суспільством і притаманним для нього способом праці, яка перестає бути чисто фізичною, а перетворюється переважно в семантичну: адже праця тепер – це передача й сприйняття повідомлень між здебільшого анонімними індивідами у масовому суспільстві, які, зазвичай, не могли бути знайомими співбесідниками...”⁴⁸⁷

Отже, йдеться про те, що промислова революція та революція політична з необхідністю супроводжуються „революцією” дискурсивною. Прирощення нових знаків та значень не лише приводить нові іменники, але й позначається на предикативних можливостях висловлювань, перетворюючи, зокрема, іменники в дієслова і навпаки, змінюючи сенс висловлювання і традиційне значення іменника, надаючи вислову ідіоматичного характеру чи принаймні забарвлення. Наприклад, випадання з англомовного вжитку традиційного займенника „thou” на означення „ти” й заміна його займенником you, що позначає „ви”, належить до подібного розряду трансформації дискурсу. Утворюються зовсім нові символи та соціокультурні коди. Естетичний смак, значення якого в політичному аспекті розкрили І. Кант та Г. Арендт, продукує не лише нову літературу, музику, малярство, але й нові стилі, жанри, техніку виконання, що супроводжуються технологічними винаходами. За умов вимоги нового дискурсу найдоречнішими виявляються так звані національні мови. Вони приходять у публічну сферу поступово, але впевнено, цілком її покоривши з ХІХ ст. Варто визнати, слідом за Е. Ґеллнером, що „модульність з її моральними та інтелектуальними передумовами створює громадянське суспільство, ... а також націоналістичне суспільство”. Відтак, держава тепер прибирає до рук не тільки монополію легітимного насильства – вона також перебирає „акредитацію освітньої кваліфікації”. Таким чином, „відбувається шлюб між державою і культурою, і ми знаходимо себе в добі Націоналізму”⁴⁸⁸. Інакше кажучи, звільнення індивідів від корпоративних обмежень “виробництва і життя є суголосним з визнанням автономності людини та вимогами універсального значення громадянства”. На порядок денний виходила боротьба за рівні права в соціальній, політичній та громадянській сферах. Практично увиразнюється конфлікт між свободою і рівністю. Якщо перша має індивідуальні і приватні значення, то друга є виміром спільноти чи колективного життя. Рівність має сенс лише в контексті спільноти; її значення цілком соціальне і політичне. Вимога рівності є передусім вимогою участі на рівних правах у житті громади чи всього політичного співтовариства.

Отже, поширення індивідуальної свободи на іншому крилі передбачало формування такого соціального ладу, який би міг вико­нувати функцію консолідації нового суспільства й надавати приватновласницьким інтересам солідаристичної організованості в масштабі політичних спільнот. Одним із найпотужніших чинників но­вого типу соціальної і політично-національної консолідації стають належні дискурсивні практики.

До завдань цієї праці не входить обговорення складного процесу національної генези країн Західної цивілізації. Передусім маємо окреслити картину соціально-політичних спрямувань Європи в ХІХ ст., в яких нуртувала ідея свободи. Серед фахівців у переважній більшості існує згода в тому, що передові країни Заходу ступили на шлях формування політичних націй з ХVІІ-ХVІІІ ст., хоча подекуди були для цього передумови вже з ХVІ ст. Це був процес перетворення ідентифікаційних маркерів людини і суспільства, що супроводжувався достатньо бурхливими конфліктами в аксіологічній площині та дуже різнорідними ідеологічними спробами їх витлумачення, посилюваними різними соціокультурними й політичними реаліями в різних регіонах та країнах. Нові промислові реалії, руйнуючи звичні для аграрного суспільства норми та цінності, викликали збурення в традиційно спокійних спільнотах. Про пов’язаність новоєвропейської історії з новітніми етнічними процесами довідуємося з книжки Юрія Павленка, який зазначає, що французьке просвітництво як духовний стрижень європейської культури до 1789 р. у цілому було космополітичним⁴⁸⁹.

Праця Ю. Павленка дає підстави враховувати в історичному розвитку соціокультурні чинники. На перехідному етапі – від аграрного суспільства до модерного і громадянського – соціокультурні засади набувають вагомішого впливу. Хоча з першого погляду видається, що з відходом людини з традиційної громади, з її пов’язаністю ритуалами, обрядами, суспільно прийнятими концептами, легендами й уявленнями, послаблюється залежність від культурного впливу. Однак в нових умовах руйнування звичаїв та наростання „соціокультурної ентропії” під впливом індустріалізації, навпаки, виникає вакуум аксіологічної орієнтації; саме з метою його заповнення активізуються етнічні зацікавлення й створюються новітні, буває, цілком антагоністичні теоретичні схеми виживання. Серед таких схем був також марксизм, про що детальніше йтиметься нижче.

Перехід від аграрного до модерного індустріального суспільства деталізується в праці Е. Ґеллнера „Нації та націоналізм” (1983). Він характеризує його як процес „соціальної ентропії”, спричинений руйнуванням звичних зразків та моделей поведінки, визначених сталими родинними, становими, регіональними групами, общинами і громадами. Ґеллнер також тримає під постійною увагою соціокультурні чинники, правда, тлумачить їх дію радше в скептичному ключі. Субкультури аграрного суспільства фактично „фортифікують” структурні відмінності і жодним чином не заважають його функціонуванню в цілому. Окрім того, пошана до культурних норм була „суттю етикету” в аграрному суспільстві. Одначе в індустріальному світі все навпаки. Оскільки зв’язки між індивідом та його локальною общиною чи громадою послаблюються й перериваються, то вони потребують компенсації в потребі цілісного політичного суспільства і забезпечуються такою комунікацією нового ґатунку навколо держави, що може набувати значення лише посередництвом культурних стосунків.

Надважливою стає вивершення нації як своєрідного соціокультурного синтезу, в якому урівноважуються у відносній єдності „егоїзм суб-груп та широко зростаючого значення спільної, залежної від грамотності культури”. Вирішальну роль у національній інтеґрації вільних індивідів нового громадянського суспільства набуває „підтримка культурно-лінгвістичного медіуму”, що відіграє головну роль у розвитку освітньої системи. За нових соціальних умов змінюється функція культури. На думку Ґеллнера, тепер символи і коди культурних відмінностей, що зумовлюють відмінності в статусах осіб, „сприймаються як гідні присоромлення в суспільстві, а також як знак часткової неспроможності системи освіти”⁴⁹⁰. Інакше кажучи, нова соціальність громадянського суспільства, яка складається під переважним впливом ідей свободи й громадянської рівності, залучає до своєї структури освітні та культурні чинники, що можуть цілком розвиватися лише за умов національної, державної підтримки. Применшення такої підтримки або неадекватність систем освіти й культури до соціальних інституцій громадянського суспільства викликають ентропійні чинники, які ведуть до соціальної дезорганізації і розпаду суспільства. Яскравим прикладом останнього була дійсність “совєтського” типу соціальності, що волала про разючу й водночас наперед задуману неадекватність між розгортанням соціальних структур та їхнім соціокультурним обумовленням. Якщо взяти до уваги саме такий вимір проблеми, то теза Романа Шпорлюка заслуговує на особливу увагу: навернення до націоналізму як теоретичної та ідеологічної інтерпретації соціокультурного підґрунтя індустріального розвитку виражало адаптивну вимогу модерного громадянського суспільства. А те, що в соціалістичному й ліберальному баченні „вважалося неспроможністю чи навіть зрадництвом буржуазії, було, якщо дивитися на це крізь призму світової історії, лише раціональним вибором”. Саме на це вказував Ф. Ліст – теоретик націоналістичного варіанту організації промислових та соціальних перетворень. І „саме це відкидав К. Маркс, коли вперше сформулював свої звинувачення на адресу німецької буржуазії”, прочитавши книжку Ліста „Національна система політичної економії” (1841)⁴⁹¹.

Ґрунтовно досліджуючи природу націоналізму на тлі епохи ХІХ ст. та марксизму, що конкурував з ним, Р. Шпорлюк наголошує, що Ф. Ліст „адресував свою програму не державі, а „нації” – в його розумінні – культурно-мовній спільноті, якою і була німецька нація його часу ... Він виходив з визнання наявності спільної німецької культурної ідентичності і в цілому контексті чітко пов’язував в одну систему культуру, політику й економіку”⁴⁹². Доктрина Ліста чітко вловила негентропійні настрої в Німеччині свого часу й намагалася їх підтримати шляхом „перетворення національно-культурної спільноти на політичну націю”.

Промислова революція, породжуючи нові професії й робочі місця, водночас каталізувала потребу в “універсалізації” принципу громадянства. “Громадянство” перебувало в конфлікті з відсутністю громадянських прав більшості населення тогочасних міст. Відсутність повноти прав населення практично була свідченням неповноти суспільства в сенсі відсутності громадянської рівності мешканців певної політичної спільноти. Ґрунтовний аналіз конфлікту між вимогами свободи і рівності подає А. Селіґман, аналізуючи їх в аспекті “протиріччя між автономним індивідом та взаємозалежністю, що існує між ними” і назовні є виявом неспівмірності між умовами справедливості та соціальної солідарності⁴⁹³. Таким конфліктом була спричинена боротьба за громадянські права, які виборювалися досить поволі аж до третини ХХ ст. Наприклад, в Англії станом на 1832 р. п’ять із шести повнолітніх чоловіків були позбавлені громадянських прав. Навіть наприкінці ХІХ ст. лише 5 млн. чоловік володіли громадянськими правами від 32 млн. населення Англії. Саме боротьба за розширення громадянських свобод у ХІХ ст. була практично боротьбою “за всебічну участь у національному співтоваристві”. Робітничий клас залишався найбільш упослідженим і тому найактивнішим у соціальній динаміці. В його середовищі нагромаджувався рух за рівні можливості, який був суголосним з рухом у середовищі дрібних підприємців та “різночинців” за усунення станових бар’єрів, аристократичних соціальних перегородок чи “феодального багажу” на шляху до повноцінного, універсального статусу людини-громадянина. Соціальне й політичне забезпечення такого статусу складає основу забезпечення рівних правових можливостей громадян. З іншого боку, домагання соціально-громадянської рівності передбачає наявність солідарної спільноти й визначається поняттям громадянської національної ідентичності.

Таким чином, лібералізм, соціалізм, консерватизм, націоналізм і марксизм (чи комунізм) конкурували між собою щодо розуміння свободи і пов’язаних з таким розумінням соціальних умов її забезпечення. Представники цих доктрин і теорій мали власні ідеї щодо взаємодії між свободою і рівністю та між економікою, політикою і громадянським суспільством; але важливіше те, що ідеї теорій переростали в активні дискурсивні практики, в контекстах яких формувалися нові комунікативні спільноти і які фактично перетворювалися в семіотичну дійсність та новий життєвий світ (Lebenswelt). Поза цією дійсністю зовнішній до людини світ природи і речей набирав незрозумілого, часто ірраціонального і непізнаного характеру. Справді, сутичка між реальним сталінським комунізмом і світом некомуністичним розпочалася з антагонізму семіотично-дискурсив­них практик і дійсностей ще задовго до народження і Сталіна, і Леніна, хоча джерелом протистояння залишалася спроба теоре­тично розв’язати колізії між домаганнями свободи та егалітарними можливостями її здійснення.