5. Визначення громадянського суспільства

Об’єктом права є те, що вважається добром (благом). Росміні розмежовує суспільства, найближчим домаганням яких є права, і суспільства, в яких модальність права стає головним домаганням. Громадянське суспільство належить до другого типу. На його думку, громадянське суспільство – це таке об’єднання родин, щоб досягати найкращих способів регулювання відносин на рівні їхніх прав. Спрямування полягає в тому, щоб зробити співіснування мирним, безпечним і взаємопомічним. Такий соціальний стан досягається завдяки адекватності і модальності прав усіх громадян.

Існує три рівні забезпечення людських інтересів, що, відповідно, здійснюються в трьох суспільних формах. Перша з них належить до самого концепту суспільства і є теократичним суспільством, тут людська істота (індивід) покликана до належного для людської особи добра (блага); на рівні домашнього суспільства – покликана до належного для людської природи; громадянське суспільство спрямоване регулювати модальність прав, що пов’язані з благами усіх рівнів. Тобто громадянське суспільство – це простір для модальності прав людини стосовно присутності Бога, її власної природи і соціальності. Таким чином, громадянське суспільства має служити потребам і теократичного, і домашнього суспільств.

Росміні вважає, що на його час у громадській думці і в літературі не склалося належного розуміння суті громадянського суспільства як такого, що покликане “регулювати модальність прав громадян”. Усвідомити такий факт заважає змішування суспільства і держави. Хоча de facto держави ніколи не є чистими суспільствами, вони мають у собі елементи “сеньйорату” [seigniory]. Через це соціальні та сеньйоральні елементи змішуються. Відтак громадянському суспільству приписується неясний, мішаний об’єкт, який de facto присутній у державі. Громадянське суспільство розглядається як спілка людських істот, яка називається державою чи навіть потугою [Power]. Нерозуміння взаємодії соціального і сеньйорального елементів веде до прийняття певних політичних симпатій. Так, авторів, на думку Росміні, які виводять дефініцію з державної моделі, де перевагу мають сеньйоральні елементи, ліберали звинувачують в абсолютистських тенденціях; тоді як виведення громадянського суспільства з моделі держави, де переважають соціальні елементи, викликає звинувачення в крайньому лібералізмі. Обидва елементи – соціальний і сеньйоральний – мають також юридичну природу.

Росміні визначає поняття “держава” на основі залучення до її стану сеньйоральних елементів. Коли держави розглядаються у взаємовідносинах одна з одною, то доцільним є поняття “потуги” [powers]. У правдивому значенні слова, що називає поняття “громадянське суспільство”, є тип “чистого суспільства”, абстрагованого від будь-якого сеньйорального елементу”⁴⁵¹.

Плутанина щодо визначення суті громадянського права походить зі змішування прав людини з модальністю прав, яку може надавати певне суспільство. Росміні пояснює, що в основі прав лежить благо, притаманне кожній людини; проте в модальностях, строго кажучи, не існує блага чи навіть права. Безстороннє обачне регулювання й гармонізація можливостей (модальностей) є найефективнішим засобом забезпечення прав. Коли цього не брати до уваги, то визначення стосуватиметься примхливих і навіть жорстких соціальних утворень, замішаних на сеньйоральних елементах, зібраних докупи з благом і правами або ж їхніми адміністраціями. Завдання ж полягає в тому, щоб “визначити громадянське суспільство в його єдиновластивій функції регулювати модальність цих адміністрацій”⁴⁵².

Визначення суті громадянського суспільства, за Росміні, передбачає визначення його ймовірного призначення. Тут також багато непорозуміння. Не має сумніву, що моральне вдосконалення й благословення людини належать до принципової мети громадянського суспільства. Проте це лише часткове його призначення. Призначення громадянського суспільства також тлумачать на основі цивільних (громадських) організацій, створюваних у ньому. Дехто, розглядаючи громадянське суспільство, зіставляє його з добробутом держави чи добром більшості або ж як деяким найвищим добром, створюваним соціальною організацією. Росміні вважає це все лише частковими функціями громадянського суспільства. Особливо цікаві його судження про громадянське суспільство крізь існування т.зв. “цивільних організацій”, відомих нині під абревіатурою НДО (чи НУО).

До часткових призначень громадянського суспільства Росміні також відносить “зростання прогресу цивілізації”. Цивілізаційний прогрес, на його думку, не є наслідком лише громадянського суспільства, він також має інші джерела.

З іншого боку, Росміні розглядає арґументи, якими метою громадянського суспільства є подолання відсутності безпеки і зовнішньої свободи. Аналізуючи погляди Фіхте та його звернення до володарів Європи, Росміні підтримує його думку про те, що найвища мета полягає в тім, щоб змінити поширену доктрину суверенності і встановити систему, яка ґарантуватиме безпеку прав. Однак він вважає, що це радше справа держави, а не громадянського суспільства, що добре усвідомлювалася ще в минулому. Росміні наводить цитату з книги Баролі, який відстоював подібну думку: “Відповідно до Ціцерона, підтриманого Гоббсом і Пуфендорфом, громадянське суспільство виникає зі страху тієї частини слабких, які зібралися разом для опору тиранії і несправедливості зі сторони сильних”⁴⁵³. Росміні погоджується, що ґарантії безпеки і зовнішньої свободи належать до завдань громадянського суспільства, однак вважає, що рішення тут має залишатися за державою. Але вони досягаються тоді, коли стає фактом регулювання модальності загальних прав, а це вже справа громадянського суспільства. Нова дефініція має враховувати те, що громадянське суспільство одержує властивий собі об’єкт у модальності прав. Росміні пропонує дещо несподіваний висновок: “Громадянське суспільство – це об’єднання певного числа батьків, які згодні в тому, що модальність прав, адміністрованих ними, мають бути регульовані через єдиний розум і єдину (соціальну) силу з метою кращого збереження цих прав і забезпечення їх задовільнішого застосування”⁴⁵⁴.

Поняття “батьки” пов’язане з концепцією хатнього суспільства, де задовольняються природні потреби людей у сенсі продовження роду, господарської активності, володіння землею і майном на правах спадковості тощо. Саме батьки ставали повноправними представниками прав родини. Батьки родин ідентифікували в собі всі права її суб’єктів, у тому числі жінок і дітей. Таким був соціально-правовий стан суспільства ще в ХІХ столітті. Відповідно повноправними громадянами були не всі. Росміні називає абсолютними громадянами лише тих, хто володіє усіма правами в суспільстві, а такими на той час були лише батьки. Решта членів родини (сім’ї) перебувала на правах родичів. Вони могли ставати абсолютними громадянами, лише юридично залишивши батьківську сім’ю. Перебуваючи в стані родичів, суб’єктів родини, вони були також у стані родичів суспільства, тобто в стані відносних [relative] громадян, які належали до пасивного, керованого суспільства, тоді як абсолютні громадяни складали активну половину громадянського суспільства.

Природа громадянського суспільства, за Росміні, не може зводитися до абстрактно-нормативного підходу, властивого філософії XVIII століття. Для нього воно – це передусім можливість, спрямування поза наявний стан існування. Він описує “гіпотетичне” суспільство цілком інакше від реальних прав людей, адже реальні права можуть бути усунуті лише насильством. Модальність прав не може зводитися до їх нормативного реального застосування. Справжнє громадянське суспільство може мати лише універсальну природу, яка забезпечується модальністю прав; у даному сенсі воно набуває верховенства над усіма іншими типами суспільств.