6. Громадянське суспільство і демократія: вади і переваги

Взаємообумовленість між громадянським суспільством і демократією, за Токвілем, належить до провідних ідей соціального зв’язку і єдності між людьми. Проте взаємообумовленість не є такою простою, як могло б здаватися з першого погляду. Неотоквілліанці (Ч. Тейлор, М. Волзер, Р. Патнем) надають перевагу властиво громадянському суспільству в сенсі забезпечення ним демократичних перетворень, до яких має прислухатися державно-політична сфера. А. де Токвіль справді надав підстави для таких переконань. Щоб вияснити суть справи, розглянемо арґументи щодо переваг і вад демократії в теорії Токвіля.

На початку розділу вже йшлося про те, що в основу аналізу суспільної та політичної сфер Токвіль поклав демократію. Одним із загальнодемократичних принципів, відомо, є загальне виборче право. Однак Токвіль вважає, що просте його законодавче запровадження автоматично аж ніяк ще не є джерелом демократичних благ. Перебуваючи в Америці, він зробив відкриття, яке приголомшило його: „як багато гідних людей серед тих, ким керують, і як мало серед тих, хто керує”. Токвіль прийшов до висновку, що для сучасної йому Америки залучення на державні посади видатних людей – явище рідкісне. У міру поширення демократії американські державні мужі дуже подрібнішали. Звідси висновок, що „демократії завжди бракує здатності обирати гідних людей, їй бракує бажання й схильності до цього”³⁹³. Токвіль визнає, що демократичні інститути сильно сприяють розвиткові „почуття заздрощів у серці людини”. Іншими словами, заздрість є почуттям демократичним, оскільки збуджує бажання рівності. Природа демократії, опираючись на масовість народної участі, пов’язана не просто з волевиявленням народу, вона також залежить від рівня його освіти, від загальної культури. Зрозуміло, що народні маси, перебуваючи в стані постійної тяжкої праці, мало мають часу для дозвілля і добротної освіти. Проте, з іншого боку, праця в рівних соціальних можливостях прищеплює такі якості, яких не набути за жодних інших обставин. Рівень здорового глузду народу виявляється значно продуктивнішим щодо його розуміння спільного блага, аніж воно б обумовлювалося винятково раціонально-теоретичними концепціями. Найкращим чином спільне розуміння власних потреб проявляється через громади або громадянське суспільство. Скажімо, громади в США однією з спільних потреб визнали освіту. Вони не домагалися її в державної влади, а громадськими зусиллями забезпечували рівні можливості для навчання дітей, на громадські кошти будуючи й утримуючи навчальні заклади. Невдовзі американці, за свідченням Токвіля, стали освіченішими, ніж інші народи. Проте в міру свого упередженого розуміння народні маси не допускали видатних людей до влади. Водночас видатні особи самі не домагалися політичної кар’єри, а втікали від неї, аби залишитися самими собою й не опаскуджуватися.

Однак, з іншого боку, шкала виборчого права і народного волевиявлення з роками накидає людям цілком нові навички громадянської й політичної поведінки, оновлюючи й ушляхетнюючи звичаї й розуміння. Тому Токвіль веде мову й про „особливий американський спосіб мислення” у всьому, що стосується влади і гідності особи. „В очах демократії уряд – це не добро, це – неминуче зло”. Влада має бути контрольованою; немає жодної „потреби в зовнішніх ознаках влади”, краще, щоб влада була не дуже помітною. Належним чином діють також і представники влади.

Ще однією істотною вадою демократичного суспільства є корупція. Вона, правда, має поширення у всіх типах політичного режиму, але за демократії, на думку Токвіля, „керівники держави, майже постійно перебуваючи під підозрою, забезпечують у певному розумінні державну підтримку злочинам, у яких їх звинувачують”³⁹⁴. Найгірше те, що за демократичного уряду, застерігає Токвіль, може складатися ситуація, коли аморальність, яка веде до влади, ставить під загрозу саму цінність демократії. Дозволю собі з цього приводу довше цитування: „в демократичних країнах прості громадяни бачать, як людина, що вийшла з їхнього середовища, за короткий термін опиняється при владі й стає багатою; це викликає подив і збуджує в них заздрість; вони починають дошукуватися, яким робом той, хто іще вчора був рівний з ними, нині наділений правом керувати ними ... Основна причина його успіху відноситься на рахунок його вад, і це частенько буває правдою. Ось так відбувається огидне поєднання понять влади та ницості, успіху та негідності, корисливості та безчестя”³⁹⁵.

А все-таки перевага демократії уже в тому, що, маючи шанси більше помилятися, вона має також більше шансів для здорового глузду й усунення помилок у міру поступового усвідомлення народом причин зла й корупції. Тобто помилки в демократичному суспільстві принципово надаються до виправлення й усунення завдяки системі розподілу влади, незалежності судів, активності громадської думки. Тому загалом „хоч керівники демократичної держави не завжди достатньо чесні й розумні, її громадяни освічені й свідомі”³⁹⁶.

Вади демократичної форми правління, як вважає Токвіль, „збільшуються в міру посилення влади більшості”. Рішуче протестуючи проти вседозволеності і однієї людини, і багатьох, Токвіль волів би бачити демократію в Америці ґарантованою від наділення владою більшості за рахунок будь-яких меншостей. „Що мені найбільше не подобається в Америці, то це аж ніяк не крайній рівень свободи, що там панує, а відсутність ґарантій проти свавілля”³⁹⁷. Через панування більшості людина позбавляється права бути цілком захищеною від несправедливості і безглуздя, вона вимушена лише підкоритися більшості. Звички, які складаються під впливом сваволі більшості, з часом можуть занапастити суспільство. Самозакоханість не дозволяє більшості почути правду про речі, які достойні критичної думки. Тому влада більшості тяжіє до духовної тиранії над людиною. У цьому зв’язку Токвілю видається, що серед безлічі людей, які в Сполучених Штатах займаються політичною діяльністю, „дуже мало хто вирізняється мужньою щирістю й незалежністю мислення, ... що скрізь є основною рисою людей сильної вдачі”.

Всесилля більшості, формально закріплюване демократією, приховує в собі найбільшу небезпеку і для свободи особи, і для демократії. Влада більшості стає особливо загрозливою, коли від її імені діє законодавча влада. Бо якщо виконавча влада підлягає більшому контролю і регулюванню з боку населення та інших гілок влади, то законодавча влада, обрана на тривалий термін, навчається досягати інтересів влади повторно, використовуючи й заохочуючи можливості марнославства більшості, що нехтує і принижує меншість. До речі, з даною проблемою були обізнані ще перші американські президенти. Джеймс Медісон був свідомий, що „дуже важливо не лише захищати суспільство від пригнічення урядовцями, а й оберігати одну частину суспільства від несправедливості іншої його частини.” А ще раніше Джеферсон, чи не найбільший поборник демократії, говорив, що „нині й ще упродовж багатьох років найбільшу небезпеку становитиме тиранія законодавців. Виконавча влада також може стати тиранічною, але це трапляється пізніше”. У зв’язку з цим Дж. Медісон ще до Токвіля виступив поборником концепції плюралізму інтересів і в законодавчій владі, вважаючи, що уряд не має пересилювати діяльності фракцій, тримаючи їх у межах правового контролю. Як зауважує сучасна українська дослідниця проблем громадянського суспільства, “чи не вперше в політичній філософії тогочасне громадянське суспільство розглядалося не під кутом зору його незаперечної єдності, завдяки чому воно могло протистояти владі, а з позиції конфліктності інтересів і потенційних загроз, які несе в собі боротьба груп і фракцій, але при тому – позитивно, з пропозицією механізмів збалансування загальносуспільних та групових інтересів”³⁹⁸.

Як бачимо, в США на час Токвіля існувало не лише достатньо розвинене громадянське суспільство, але й поширеним було його теоретичне дискусійне усвідомлення.

Повторно звертаючись до аналізу загрози деспотизму, що може очікувати демократичні суспільства, Токвіль вбачає його не в класичних формах „тиранії”, а в тому, що в ХХ столітті одержало назву „споживацтва”, взаємопов’язаного з крайнім індивідуалізмом. Прагнучи вбачати „це нове явище”, бодай визначити, „якщо не можемо йому дати назви”, уявляючи, в яких нових формах розвиватиметься деспотизм за демократичних режимів, він пише: „Я бачу численні юрби рівних і схожих одне на одного людей, які гайнують своє життя в невпинних пошуках маленьких і непристойних радощів, що заповнюють їхні душі. Кожен з них, взятий окремо, байдужий до долі інших: його діти й найближчі з друзів і складають для нього весь рід людський. Що ж до інших співгромадян, то він перебуває поруч з ними, але не бачить їх .., він існує лише сам по собі і тільки для себе. Й якщо в нього ще зберігається родина, то вже можна принаймні сказати, що вітчизни в нього нема”³⁹⁹. В іншому місці Токвіль називає таке тихе й розважливе життя новою формою рабства, що поєднується з деякими зовнішніми й формальними атрибутами свободи та існує „в тіні народної влади”. Внутрішній духовний стан громадянина, який складає нове „невільницьке” суспільство, перебуває під постійним впливом двох протилежних почуттів, що ворогують між собою, – він потребує, щоб ним керували й спрямовували його помисли, бажаючи залишатися вільним водночас. „Перебуваючи під опікою, він заспокоює себе тим, що своїх опікунів обрав сам”.

Як бачимо, суспільство конформізму дорівнює станові індивідуальної “невкоріненості” й не відповідає духові свободи за Токвілем. Воно цілком може бути реальним за умови невідповідності, неадекватності того, що називаємо „культурою народу” в найширшому сенсі слова, до політичних форм врядування. Неможливо, щоб внаслідок формально демократичних процедур голосування народу, „який має лакейські схильності, можна створити мудрий, енергійний і ліберальний уряд”. Лакейство, як явище суто прислужницького характеру, що виникло при нобілітетних дворах у Франції, викликає в Токвіля відразу й означується як стиль поведінки людини з відповідними настановами душі “заглядати до рота” своєму панові. Саме на подібному етичному типові поведінки проростають зерна деспотизму й адміністративної тиранії. Токвіль не певний у демократичних перетвореннях там, де вже панує лакейсько-опікунська психологія і звичаї покори. Він пише: „Якщо колись демократична республіка така, як Сполучені Штати, з’явиться в країні, де абсолютна влада встановила, узаконила й зробила звичною адміністративну централізацію, скажу відверто, що в такій республіці деспотизм буде куди нестерпнішим, ніж у будь-якій абсолютній монархії Європи. Тільки в Азії можна натрапити на щось подібне”⁴⁰⁰.

Вади демократичного режиму, таким чином, не є вади винятково демократії. Вони належать людям, а демократія здатна їх виразніше і проявляти, і лікувати. Адже процвітання демократії обумовлене не діяльністю посадових осіб, а тим, що особи набувають влади шляхом виборів як делеговані представники народу. Важливим чинником підтримки демократії Токвіль знову ж вважає патріотизм, який має в США реальні підстави і розгортається через громадянську активність людей. Бо „хоча в Сполучених Штатах, як і в інших країнах, приватний, особистий інтерес зумовлює переважну більшість людських справ, він все ж не визначає їх повністю. Мушу сказати, – наголошує Токвіль, – що я часто бачив, як американці йшли на значні жертви заради всього суспільства, і сотні разів помічав, як вони надають надійну підтримку одне одному”⁴⁰¹.