5. Толерантність як семіотично-дискурсивний чинник громадянського „спільнотворення”

Оскільки влада законів та врядування, відповідне до неї, створюються за дією розуму і розуміння, то функціонування загальних та універсальних значень і сутностей, що лежать в основі законотворчості, має обумовлюватися контекстом застосування і поширення розумових чинників комунікації – знаків, слів, ідей, мови і мислення. Формування громадянського суспільства пов’язане з тим, що в попередніх працях Лок пояснював розширенням меж розуміння світу, в основі якого лежить здатність розуму позначати явища таким чином, щоб вони набували нового значення в світлі нових відношень, доданих до них розумом. По суті, Лок підійшов упритул до пов’язаності процесу “спільнотворення” з особливостями дискурсивної практики людства. Принаймні з його праць стає очевидним, що політичні і соціальні процеси мають людське розуміння як свою складову, основу якого складають семіотичні відношення та звичаєвість, або етичність, створена навколо них. Саме в такому світлі Лок намагався поставити значення підлеглості і покори в залежність не від нібито вроджених принципів, а від свободи як основи і суті самоздійснення людини. Відтак узалежнення людських стосунків від свободи дозволяє Локові говорити про те, що природно утворені відносини покори між людьми, зокрема й покори дітей перед батьками і жінки перед чоловіком, “аж ніяк не передбачають тієї покори, яку підданці буцімто мають виявляти правителям політичних громад”¹⁴³.

Семіотично-дискурсивні особливості розуміння і пов’язаність з ними громадянських і негромадянських спільнотворень переконують Лока в принципово позитивному значенні розумової і політичної толерантності задля суспільного добробуту. Потреба визначити сенс і роль толерантності зумовлювалася релігійною і політичною ворожістю, поширеною в суспільстві між людьми. Нетерпимість, яка роз’їдає природні засади “спільнотворення”, на думку Лока, викликана двома традиціями протистояння сторін: одна з них проповідує повну покірність, коли друга відстоює всезагальну свободу¹⁴⁴. Однак в творах Лока, спеціальних з цього приводу, читач не знайде найпростішого рецепта, який би полягав у закликові до взаємотерпимості між тими, хто перебуває під впливом звичаїв покірності, і тими, хто, навпаки, азартно відстоює свободу. Проблема насправді складніша – вона, радше, виявляє те, що нетерпимість найбуйніше проростає там, де складаються або вже складені такі звичаєвості. Усунути дихотомію між повною покірністю (ідентифікованою перетворенням людини в слугу і раба) та прагненням свободи означатиме встановити засади для терпимості. За Локом, варто розпочати з того, щоб визначити умови застосування “права на свободу” і вказати “межі сваволі і покірності”. Адже якби люди могли жити мирно і не потребувати “спільнотворення”, або соціальності, що результується певними законами, то “не було б жодної потреби ні в урядовцях, ні в політиці, які створені лише для того, щоб у цьому світі охороняти одних людей від обману і насильства інших...”¹⁴⁵

Погляди і вчинки людей залежать від їх розуміння життєвого досвіду, і водночас людина не в стані владарювати над власним розумінням, бо є лише частиною досвіду і розуміння загального. Думки, які особа матиме, скажімо, завтра, випливатимуть “з досвіду і природи розуміння” не лише її самої, тому проблема толерантності є проблема спільна для спільноти і залежна від її дискурсивної практики. Однак спільна згода людей щодо певних цінностей, яка, безперечно, є виявом певного стану розуміння, аж ніяк не є ні критерієм моралі, ні раціональною основою знання закону природи. Таку думку Лок обґрунтував у “Есе про закон природи”, де наголошував, що “не існує універсальної і спільної згоди між людьми з питань моралі...” Згода, яка є явищем розуміння і досвіду, буває спрямована дуже по-різному щодо однакових цінностей у різних народів. Скажімо, в давніх єгиптян панувала спільна згода про те, що “всі види крадіжок вважалися дозволеними і похвальними”. У лакедомонян також існували “право і звичай красти”. Подібною є справа з розумінням справедливості, вважає Лок, що не відповідає її суті, проте “тримається донині, коли досі в багатьох народів грабувати, обдурювати, не дотримуватися слова, силою зброї загарбувати скільки зможеш, вважається справжньою звитягою й іс- тинною славою...”¹⁴⁶ Сила традиції і навіть панування певної моральності (звичаєвості) не є достатньою підставою розуміння закону природи, суть якого, за Локом, полягає в тому, що він не залежить від мінливої і непостійної волі, лише від “вічного порядку речей”. Останній осягається людиною у вигляді закону громадянської свободи, спільно з іншими встановлюваного, який є розумним виявом природного права на свободу, дарованого людям. Адже людина “народжується вільною”, і за законом природи вона потребуватиме збереження статусу свободи як основного свого єства. Властиво в суспільстві, звичаї якого складаються як супровідні законові природи, спільно формуються громадянські закони, тому люди зобов’язані “покорятися правителеві не зі страху ... (це означало б закріплення влади тиранів, розбійників і піратів), але зі свідомості, ... тобто зобов’язання, що накладається громадянським законом, випливає із закону природи, і ми не стільки примушені силою влади підкорятися їй, скільки зобов’язані чинити це за природним правом”¹⁴⁷. Для того, щоб відбулося „спільнотворення” громадянських законів, кожен індивід добровільно уступає частину свого права на самозахист (по суті права на насилля і вбивство) на користь спільних інтересів єдності задля ґарантування соціальної міри природної свободи.

У “Другому трактаті” Лок наголошує, що оскільки “люди за своєю природою всі вільні, рівні й незалежні, то нікого не можна вивести з цього стану й підкорити політичній владі іншого без його на те згоди”¹⁴⁸. Звідси можемо допустити, що контекст забезпечення громадянської свободи і дискурсивна практика, відповідна до нього, є умовами та основами поширення розуміння сенсу толерантності між людьми. “Єдиний спосіб відмовитися від своєї природної свободи й накласти на себе узи громадянського суспільства – це домовленість з іншими людьми про об’єднання в спільноту задля зручного, спокійного й мирного співжиття, надійного користування своєю власністю, а також більшої ... безпеки”¹⁴⁹. Саме за таких умов творення суспільства як “єдиного організму” завдяки добровільній згоді більшості народу закладаються можливості ґарантувати право особи на свободу. Необхідною нормою підтримування громадянського суспільства (тобто ґарантії свобод) стає, звичайно, толерантність. Отже, толерантність набуває прав на життя в контексті дискурсу, значення, символи і коди якого складаються навколо відстоювання принципів свободи, рівності і справедливості у людських відносинах. Норми покори чи підлеглості не можуть бути самодостатніми ні для ґарантування природного права людей на свободу, ні для формування належних про неї уявлень та розуміння.

Запровадження сфери громадянської поведінки передбачає, щоб громадяни розумілися, розмовляючи спільною мовою, точніше, перебували в контексті спільного дискурсу. Адже саме громадянський простір складається як система домовленостей, погоджень, угод, спільних інтересів, терпимості. Лок вважає, що єдність громадянської сфери життя забезпечується спільністю розуміння, в основі якого лежить спільно присвоєне знання, а точніше значення. Люди розрізняються в своїх бажаннях і хотіннях там, де панує емпірична сфера необхідності, але вони можуть розуміти світ у однаковий спосіб, орієнтуючись на знак свободи. Конкретні бажання, притаманні особі, є її приватністю з погляду розуміння людьми спільних завдань. Таким чином, громадянський простір як справа "спільнотворення" виокремлюється над приватною цариною життя, індивідуалізованою пристрастями. Громадянське спільнотворення, в основі якого завбачається знак збереження свободи, передбачає формування раціональних взаємопогоджених дій з належним типом взаєморозуміння. Відтак знак толерантності, що його наголошують громадські, публічні потреби, якщо й має каузальне походження, то все ж воно пов’язане не з природою фізичних бажань. Радше тут йдеться не про знання детерміністичного гатунку, а про значення, що стає передумовою і наслідком згоди й договору. Сферою породження таких конвенціональних значень стає дійсність громадянського суспільства. Його спонукою є принцип доцільності, а не природничої каузальності. Конвенціональні значення можуть певним чином суперечити приватним бажанням, проте вони приймаються як умова взаєморозуміння на рівні спільнотворення задля “збереження життя, свобод і маєтностей". Розуміти – це передусім сприймати знаки і значення того, що відбувається в контексті мовлення і відповідних культурних текстів. А мовити, говорити чи оповідати повсякчас означає інтерпретувати певні упривілейовані знаки, ґрунтуючись на певному рівні суспільного розвитку, а не просто на зовнішній природі. Оскільки громадянське суспільство і політична влада є обумовленими згодою між людьми, то й державу можна розглядати не лише як царину необхідності, але й як сферу свободи, де люди добровільно виявляють згоду щодо спільних громадських справ. На думку Лока, знаковим осереддям спільних справ стає значення власності, до якої кожен громадянин навертає свої помисли і піклується про спільновпорядковані розуміння, стосунки і мову, відповідну до них, з готовністю до толерантності. Адже змінити патріархальні родинні стосунки з "деспотом-батьком" – це "довести, що наймогутніший Бог-Отець дав людям розуми, які, коли користуватися ними в спосіб радше розуму, а не бажання й приватної покори, могли б досягти безпристрасної, деприватизованої самості істинного розуміння. Це однорідне розуміння мало ту вигоду, що здійснювало розрив з владою минулого..,"¹⁵⁰ – зазначає Дж. Елштайн.

Складався дискурс розуміння і сприйняття суті соціального ладу цілком нового ґатунку. У його контексті відбулася перша значна поразка тогочасного монархічного абсолютизму й принципу домінування в суспільній сфері, взаємопов’язаного з ним. Актуалізація нових "чеснот" громадянського життя та нових стандартів поведінки складалася у межах конвенціалізації нових значень розуміння й мислення. Очевидно, найвиразніше такі зміни позначаються на живому мовленні, в комунікації між членами публічної спільноти. Формується не лише штучна мова природознавства; складаються нові форми вислову в поезії і прозі і, звичайно, формується відповідна мова політики і політика мови, а ширше – політична культура. Істотно змінюється дискурсивна практика як така, що стосується атрибутів особи та соціального становища. Зміні підлягають знаки гідності (зброя, відзнаки), форми вітання, жести, манери триматися публічно і приватно, риторика, одяг та зовнішній вигляд, врешті, сама мова щодо стилю мовлення, звертання, арґументації. Репрезентація особи перед світом перетворюється з демонстрування знаків і символів її фізичної присутності в ньому на знаки і символи громадянської свободи або ж індивідуальної вмілості. Новий дискурс потребує людей освічених. На "новій мові" комунікують бюргери, які можуть покладатися на власні сили і потребують добре все розраховувати. Одночасно з виникненням торгових бірж активно поширюється мережа пошти і пресової інформації, – усі вони стають складовими частинами зародження нового громадянського комунікативного простору. "Бюргери", хоч від початку утворення цей вираз не вказував на обов’язкове мешкання в місті, були все ж справжніми носіями громадянської сфери і зацікавленою читацькою публікою. Умови комунікації взаємопов’язуються з відповідним дискурсом, мовою і смаками, поширюваними в ньому. Мова, фактично, перетворює соціальність на нову семіотичну дійсність, принаймні стає чинником її усвідомленого впорядкування. Знаменним стає факт переходу на народні мови в мовних товариствах або орденах, створюваних у ХУІІ ст. Ю. Габермас з цього приводу зазначав, що “такі ордени, камери та академії свою сумлінність докладають до плекання рідної мови, бо її тепер розглядають як засіб порозуміння між людьми як людьми... Тут зустрічаються громадяни та соціально визнані, проте позбавлені політичного впливу аристократи як “прості люди”. Саме тут – у позадержавному просторі – ставала можливою соціальна рівність приватних (у значенні недержавних) осіб, солідаризованих у громадянство чи публіку¹⁵¹.

Толерантність як знак нового дискурсу і нової комунікативної дійсності проникає в розуміння не просто потребою розрахунку. Зрештою, про толерантність як терпимість людина одержала повідомлення ще з християнських текстів. Тепер йшлося про нові, передусім соціально-політичні вимоги, які стосувалися визнання рівності між людьми в сфері соціальної мобільності та відчуття спільності нового ґатунку. Толерантність має ставати нормою освіченого суспільства, вона постає знаком нового смаку в усіх його етико-естетичних значеннях. Новий дискурсивний контекст такого смаку добре охарактеризований Г. Гадамером. Він вважав, що під “знаком ідеалу “порядного смаку” утворюється те, що відтоді називають “порядним товариством”. Воно вже не визначається і не легітимується за родовитістю і рангом, а принципово ні за чим іншим, як за спільністю суджень або, ліпше сказати, за тим, що вони можуть піднятися над обмеженістю інтересів та особистих вподобань до пошуку істини в судженнях... Ознакою доброго смаку вважається, коли хтось спроможний відступитися від самого себе та власних уподобань. Отже, за своєю найглибшою суттю смак виступає не як щось особисте, а як першорядний суспільний феномен”¹⁵². Інакше кажучи, смак, як і толерантність, мають дискурсивні значення некаузального роду. Вони є феноменами розуміння, яке охоплює сукупність явищ естетичної та етичної якості, надаючи їм значення в контексті мовлення про них, здійснюючи особисту форму свободи вислову суджень. Звичайно, Лок як емпірик ще не висловлював таких однозначних думок, проте загалом уже стояв на шляху до інтерпретативного пояснення громадянських процесів.