4. Громадянське суспільство як політичне спільнотворення

Отже, йдеться передусім про утворення такої держави, що виникає, так би мовити, знизу, природним чином, а не засобом примусового політичного об’єднання. Термін “спільнотворення” буде тут доречнішим за звичний термін “держава”, значення якого пов’язане з роллю уряду та урядовців. Основою походження соціального згуртування для Лока стає здоровий глузд і певного типу взаєморозуміння між людьми на противагу “дикому інстинкту”, як то вважав Гоббс. Підстави взаєморозуміння історично складаються ще до виникнення політичного суспільства і мають своїм походженням здійснення добровільного союзу між чоловіком та жінкою. За Локом, перше суспільство започатковує родина, – це є суспільство “батьків і дітей”, до якого з часом додається суспільство “господаря та його слуги” – думка, витоки якої ми вже відстежували в Аристотеля й Т. Аквінського.

Суспільство “родинне”, з одного боку, складається на основі „добровільної угоди між чоловіком та жінкою”, а з другого – до нього залучаються стосунки між господарем і слугою. Хоча всі стосунки тут започатковуються на основі природного права, рівень свободи обмежений станом людей. Усі відносини в родині підлягають встановленому порядкові і складаються за принципом покори: дітей – батькам, слуг – господарям. Підкорення і підлеглість є основним правилом і спонукою поведінки в першому соціальному зв’язку, вони, проте, складаються навколо початково добровільної угоди між чоловіком – жінкою, господарем – наймитом. Тому господар за таких відносин дістає, як вважає Лок, лише тимчасову владу, не більшу ніж обумовлену договором між ними. У первинній соціальній структурі існують слуги, особливого ґатунку раби, які “згідно з правом природи підкорені абсолютному пануванню й деспотичній владі своїх господарів”¹³². Раби, за означенням, є людьми, що втратили своє право на життя, а з ним і право на свободу та майно. Лок підкреслює, що перебувати в стані рабства означає бути позбавленим будь-якої власності і здатності укладати угоди добровільно. Відповідно, раби, або особи, позбавлені свободи і майна, не можуть становити “частину громадянського суспільства, головною метою якого є збереження власності”¹³³.

Зауважмо, що в теорії Лока йдеться фактично про два типи соціальності, які складаються навколо різних типів відносин і стосунків між людьми. Перший тип стосунків, що може бути названий також звичаєвістю, носить характер взаємопідлеглості і формує сенс покори як норми взаєморозуміння і соціального самозбереження, хоча навіть тут ядро природних стосунків між людьми утворюється навколо можливостей здійснення “добровільних угод” між чоловіком – жінкою, господарем – наймитом.

Суттю відносин взаємопідлеглості і впокорення, проте, є панування волі однієї людини, що пов’язана з обмеженням природної свободи іншої. Той, хто намагається підкорити іншого своїй абсолютній волі, зазіхає на його свободу, а отже, й на можливості володіння речами і майном, тобто зазіхає на право власності.

Іншого типу звичаєвість складається навколо вільних людей, які в змозі володіти власністю.

Право на власність має для Лока принципове значення і стає каузальною основою його теорії громадянського і політичного суспільства. Він розмежовує два роди відносин: право на батьківство і право на власність, розглядаючи їх як історичні і соціальні першоджерела врядування. Перше має природний характер і зумовлює ієрархію відносин за принципом підданства; друге ж має суто людське походження і конституюється в приватності особи, що пов’язана з її винятково особистим внеском, необумовленим нічим стороннім. Як пише Дж. Лок, “хоч би навіть Бог дав Адамові “право на приватне володіння”, однак ... Бог не давав йому ніякого “приватного володіння”¹³⁴. Такий дуже важливий висновок стає для Лока підставою заперечення вродженого (батьківського) походження абсолютної монархічної влади: “царська влада заснована на земельній власності і походить з приватної облади, а не з батьківської влади чи з природної облади, і це кладе кінець батьківській владі як джерелу царської влади, і відтак батьківство, звеличене над усяку міру, щезає зовсім”¹³⁵.

Так, відносини, засновані на приватній власності, не є детерміновані природою, а самі стають самостійним джерелом влади і визначають сенси і досвід громадянських стосунків, які своєю чергою засновуються як “свобода людей чинити за власною волею в усіх діяннях”, що не суперечать загально встановленим правилам добровільності і визнання гідності¹³⁶ особи.

Природа власності є основним джерелом формування новітніх суспільств, на думку Лока. На початках свого природного існування людина не має “анічогісінького в своєму приватному володінні”. Не визнаючи вигоду первинним принципом взаємин, Лок вважає, що попередньо, аніж взагалі власність буде являти собою вигоду і об’єкт користі, має існувати природний засіб привласнювати те, що спочатку не належало нікому. Він обґрунтовує, що людина породжує власність своєю власною особою. Суть визначає “труд її тіла і праця її рук”, які належать лише людині. “Саме труд визначив різницю між тим, що було спільним, і тим, що [зробила людина]”¹³⁷.

Труд є основою створення та закріплення приватної власності і тим джерелом, що надає людям права на приватне володіння, бо “саме труд створює різницю у вартості кожної речі”¹³⁸. Також труд “надає землі найбільшу частину вартості”¹³⁹, - тема, що перебувала на той час у центрі уваги і суперечок особливо в зв’язку з колонізацією земель Америки. Своїм трудом людина відокремлює землю в приватну власність, а міра останньої має бути відповідною до трудових затрат людини і поліпшення нею природного стану землі.

Умови забезпечення приросту вартості є водночас умовами перетворення родинного чи “батьківського” суспільства на суспільство громадянське чи політичне. Воно складається як таке “спільнотворення”, що здатне утворити врядування задля забезпечення й оберігання власності. Це передбачає утворити відносини і стосунки, члени яких здатні відмовитися від перебування в “стані природи” та від своєї “природної влади”, передавши останню до спільноти. У свою чергу, перетворення первісного суспільства в політичне, чи громадянське, спільнотворення надає “певній кількості людей” стану творення “одного народу, одного політичного тіла під владою одного верховного уряду...”¹⁴⁰ Спільнотворення – це соціальність, єдність якої забезпечується здатністю народу створювати владу таких законів, яких вимагатиме суспільне благо. Лок доходить категоричного висновку, що “абсолютна монархія, яку деякі люди вважають єдиною формою врядування в світі, насправді несумісна з громадянським суспільством і, отже, взагалі не може бути формою громадянського врядування”¹⁴¹. Згадуючи названий Аристотелем пріоритет добрих законів над найкращим і справедливим володарем, Лок вважає, що ніхто не може бути в безпеці і визнавати себе членом громадянського суспільства, доки “законодавча влада не буде передана колективному органові, який можна назвати сенатом, парламентом чи як завгодно”¹⁴². Тобто в громадянському суспільстві ні для кого не може бути винятків із законів цього суспільства. Звідси випливає думка про те, що суспільство і врядування – дві нетотожні речі. Врядування має визначатися суспільним добробутом, а уряд, який не забезпечує інтересів “спільнотворення”, має бути змінений на кращий.