3. Розрізнення природного права і природного закону

У Парижі 1651 р. виходить Гоббсова праця „Левіафан”, де він мав на меті виправдати монархічну систему соціальної організації. Знаменно, що за два роки перед тим було страчено короля Карла І. Гоббс наголошує, що великий Левіафан, названий Республікою, чи Державою (латинською – civitas), є лише велика людина, створена штучно задля охорони і захисту природної людини. Головна його мета – встановлення єдності людей через дотримання природних законів і справедливості. Останні встановлюються на основі розумного обмеження свободи, якою людина може володіти, перебуваючи поза суспільством у стані природи. Так само в природному стані не може бути справедливості; її встановлення і сенс пов’язані з соціальною єдністю людей у громадянському (установленому) суспільстві. Ще в праці „Про громадянина” Гоббс наголошує, що „свобода громадян полягає не в тому, щоб на них не поширювалися державні закони, … свобода повинна розглядатися як частина природного права, що надається громадянам громадянськими законами”⁹⁰. Тут же ж уточнюється, що „існує велика відмінність між законом і правом, адже закон – це обмеження, право ж є свободою, і вони протилежні одне одному”⁹¹. Як зазначалося раніше, встановлення природних законів забезпечує громадянське становище людей. За відсутності такого, вони перебувають у стані війни всіх проти всіх. Це такий стан, у якому, за Гоббсом, поняття правильного і неправильного, справедливого і несправедливого не мають значення, оскільки „справедливість і несправедливість є якостями людей, які живуть суспільно, а не в самотності”⁹².

У зв’язку з цим Гоббс розрізняє “природне право”(right of nature) і “природний закон” (law of nature). Перше визначається як „свобода всякої людини застосовувати власні сили на власний розсуд для збереження своєї природи, тобто власного життя...”⁹³

Щодо значення свободи, то Гоббс знову ж розуміє її як відсутність зовнішніх перешкод чинити те, що хтось волів би.

Природний закон – це “настанова, чи віднайдене розумом загальне правило, згідно з яким людині забороняється чинити те, що згубне для її життя”⁹⁴.

Якщо право полягає в свободі вчинити так або інакше, то закон визначає і зобов’язує завдяки участі розуму. Важливо також розуміти, що розум – це теж явище природи, але діє він винятково через людину в її суспільних потребах безпеки. Звідси, за Гоббсом, основний природний закон, який диктується голосом розуму і полягає в тому, що людина серед людей повинна домагатися миру і бути послідовною в даному домаганні.

З цього основного закону випливає другий природний закон, повідомлюваний голосом розуму. Оскільки інтереси миру і самозахисту є найважливішими для людини, то необхідно навчитися вдовольнятися такою мірою власної свободи щодо інших людей і речей, яку можливо допустити в інших людях щодо себе самого. Цей закон простежується ще в Євангелії під максимою чинити щодо інших так, щоб вчинки інших були б бажаними щодо себе самого.

Тут йдеться про деяку міру рівнозначних вчинків між людьми, які не посягають на чужу свободу. Це по суті мотив правдивості людини щодо інших, що визначається передусім правдивістю людини стосовно самої себе. Адже саме в заламуванні свободи іншого люди чинять неправду і відносно самого себе. Окреслення меж природного права щодо посягання на свободу іншого дається функцією розуму і висвітлює міру правдивості, або автентичності, людини.

Таким чином, теорія природного права і природного закону Гоббса імпліцитно пов’язує значення свободи з тим, що в ХХ столітті постане як вартості автентичності та ідентичності особи. Невипадково т. зв. “другий закон” розуму, який має значення свідомого самостримання або обмеження природного права, логічно виводить думку Гоббса на встановлення угоди між людьми; остання ж засновується на добровільному взаємному перенесенні права щодо певної цінності. Угода виникає з договорюваності і має значення взаємної обіцянки. В основі останньої лежить мовно-мовленєва практика; обіцянка досягається усно чи письмово, а її найважливішими елементами стають довіра, вірність даному слову і від-повідальність за його порушення. Отже, знову ж таки імпліцитно Гоббс порушив проблему ідентичності людини, що народжується навколо дотримування людьми природного закону в сфері домовленостей, досягнутих ними. Недотримання угоди чи домовленості Гоббс називає несправедливістю, тобто порушенням “третього” природного закону – справедливості. В такий спосіб він пов’язує справедливість та взаємну довіру як її основу з виконанням домовленостей, які можливі лише зі встановленням громадянської влади, “достатньо міцної, аби примусити людей до виконання своїх договорів”⁹⁵. Далі Гоббс визначає справедливу людину з погляду відповідності її характеру з розумом і пов’язує значення справедливості з чесністю і безчесністю. В цій пов’язаності можемо завбачити витоки відразу двох сучасних концепцій: перша, як уже згадувалося, стосується автентичності, а з другою асоціюється книжка Дж. Ролза “Справедливість як чесність”, широко відома з 1970 р.

У цілому Т. Гоббс класифікує дев’ятнадцять природних законів, “якими приписується мир як засіб збереження людей у масі і які відносяться до вчення про громадянське суспільство”⁹⁶. Однією з найхарактерніших дій природних законів є те, що вони покликані створювати “соціабельні” (законослухняні) суспільні відносини. Зрозуміло, що Гоббсове розрізнення права і закону надає перевагу не владі закону (і тим більше, не верховенству права), а владі суверена, який має повноваження абсолютного законодавця. Нагадаємо, що Аристотель ще в Давній Греції дуже ясно порушив питання, що в судженні про державний устрій потрібно виходити з того, „чия влада краща – влада найкращого мужа чи влада досконалих законів”⁹⁷. Його ж відповідь говорить: „доцільніше, щоб панував закон, а не котрийсь із-поміж громадян”⁹⁸. Далі Аристотель уточнює: „ ... хто вимагає, аби панувала людина, проявляє (в своїй вимозі) певне дикунство; бо пристрасть саме і є таким (чимось тваринячим), до того ж вона зводить навіть найкращих правителів з істинного шляху; навпаки, закон – це розум поза пристрастями і бажаннями”⁹⁹.

Томас Гоббс вважав такий підхід до природи врядування концептуальною помилкою Аристотеля. Він визнавав вищий авторитет спадкового монарха, який покликаний ґарантувати соціальну єдність державної організації суспільства.

Теорія монархічної засади соціальності і забезпечення свободи, яку розвинув Гоббс, викликала несприйняття ще за його життя. Її критикував, зокрема, Джеймс Гаррінґтон (1659р.) – сучасник Гоббса, який на підтримку концепції Аристотеля додає арґументи, виходячи з поняття „громадянського суспільства”. Він погоджується з тим, що „мистецтво, завдяки якому громадянське суспільство зберігається на засадах загальних прав та інтересів ..., [полягає], за Аристотелем і Лівієм, у пануванні законів, а не людей”¹⁰⁰.